КОХАТИ ЗНАЧИТЬ ТЕРПІТИ, ТЕРПІТИ ЗНАЧИТЬ КОХАТИ
У Олекси та Мирослави був шлюб, благословенний у церкві.
Згадуючи той літній день, коли вся весільна процесія вже підходила до церкви в самому центрі мальовничого Львова, раптом налетіла буря, як грім серед ясного неба. Звідкись налетіли чорні хмари, шалений вітер зірвав із Мирослави вінчальну фату й закрутив її у вир, мов повітряну кульку. Зрештою фата опинилася в калюжі серед бруківки. Гості тільки й сповістили зойк здивування, а буря так само раптово стихла. Олекса миттю кинувся за фатою, та вже було пізно біла вона вже лежала в чорній калюжі.
Мирослава, вся в розпачі, крикнула до нареченого:
Олексо, не піднімай! Не вдягатиму цю фату!
Бабусі, що постійно сиділи на церковних сходах, затурбувалися мовляв, життя молодят буде, як та буря
В сусідній крамниці купили штучну білу квітку і закріпили її у кісах Мирослави. Шукати нову фату було вже ніколи. Не можна ж спізнитись на власне вінчання!
Молоді стояли в притворі храму перед вівтарем, тримали весільні свічки, присягали в любові. Для Бога. А перед вінчанням розписалися в РАГСі для людей…
Минуло три роки шлюбу вже мали двох дітей: доньку Соломію й сина Андрія. Жили по-своєму, біди не знали.
…Через десять літ до їхньої хати стукала дівчина.
Мирослава завжди зустрічала гостей, хоч запросених, хоч несподіваних, щиро і по-українськи хлібом-сіллю. Й обовязково годувала, напувала чаєм, бесідою душу лікувала.
Цього разу гість була особлива зявилась, коли Олекси дома не було. Мирослава відразу окинула чужу дівчину досвідченим жіночим поглядом: струнка, ввічлива, вродлива, молода.
Добрий день, Мирославо. Я Ладуня. Я майбутня дружина… вашого чоловіка, відрекомендувалась Ладуня.
Отакої! розгублено відповіла Мирослава.
Давно Олекса вам наречений? продовжила дивне знайомство Мирослава.
Давно. Але вже тягнути не можна. Я від нього чекаю дитину, відповіла Ладуня, анітрохи не ніяковіючи.
Ой! Прямо класичний сюжет: дружина, коханка, позашлюбне дитя…
Дівчино, а ти знаєш, що ми з Олексою повінчані, маємо дітей? переконувала Мирослава.
Все знаю. Але ж у нас із ним кохання! Навіки! Ви можете розвінчатись. Бо ваш чоловік зраджує вам, я все дізналась. Так можна…
Ой, дівчино, не раджу лізти в чужу родину! Без тебе розберемось, хто кого кохає, з досадою кинула Мирослава і випровадила Ладуню за двері.
“Звідки вона все довідалась? Не бачити тобі Олекси!” кипіла Мирослава.
Перебирала в памяті, що Олекса змінився: з дітьми холодний, додому пізно то на роботі, то у відрядженні, а то й на рибалці, хоч жодного разу до того спінінга в руках не тримав Жіноче серце чує обман та напругу.
Та гнала злу думку. Авось, усе це вигадки, а чоловік чистий, як сльоза?
Того вечора, як Олекса повернувся, Мирослава запросила його до столу. Спершу чоловіка забезпечити наїдком, а тоді заради справи сімейної.
Олексо, ти закохався? наважилась спитати Мирослава.
Так, закохався, зніяковіло сказав Олекса.
Сьогодні твоя коханка приходила. У вас це серйозно? тремтіла Мирослава.
Я негідник! Жити без Ладуні не можу. Пробував розійтись не зміг! Відпусти мене, Мирославо! Олекса заблагав.
Відпускаю зітхнула Мирослава. Апеляції без сенсу, життя все розсудить.
Олекса пішов до коханої.
Мирослава подалася до старої кам’яниці храму Преображення за слівом до священника. Батюшка вислухав та порадив:
Доню моя, любов довготерпить, не перестає. Памятай ці слова. Ти маєш право розвінчатися, бо чоловік впав у гріх. Або пробач і молися, чекаючи. Господь усе бачить
Через два місяці Мирослава відчула під серцем дитину. Це була дитина Олекси. Серце підказувало це знак. Значить, він ще повернеться. З цією надією Мирослава й прожила всі місяці до пологів.
Народився хлопчик. Мама Мирослави запропонувала назвати його Захарком. Казала: Хай доля твого Олекси повернеться до тебе, доню. В житті всяке буває
Добре, що Мирославина мама в усьому допомагала, гляділа всіх трьох дітей.
Олекса не забував Соломію й Андрія, привозив ляльки та машинки, возив їх на Дніпро, давав Мирославі гроші в конверті.
Соломія розповіла татові про появу братика Захарка під час візиту, хоч Мирослава й забороняла.
Олекса подумав, що Мирослава вже влаштувала своє життя, а серце зболіло згадками про спільні дні Та навіть не здогадувався, що то його кровинка.
Тим часом нова дружина, Ладуня, лежала на збереженні в пологовому відділенні. Олекса носив їй яблука, сметану, шукав спеціальну крейду для жінчиного смаку. Але все минулося нещастям Ладуня втратила першу дитину.
Друга її вагітність теж обірвалася болем. Кілька місяців Ладуня не могла оговтатись.
А Мирославі частенько навідувався давній однокурсник Валерій. Коли Мирослава ще вчилася в Київському університеті, він вважався її кавалером. Тоді Доля розвела їх, коли на шляху зявився Олекса.
Одного дощового осіннього дня Мирослава поверталася з базару в автобусі, дивилась крізь вікно на рвучкий дощ і не помітила, як поруч сів Валерій.
Дозвольте поряд? спитав він.
Прошу, машинально відповіла Мирослава.
Валерій не відставав:
Мирославо, привіт! Чого така сумна?
Мирослава повернулася, впізнала його і враз наче відтанула.
Валерко! Де ти зник? Чого життя не дає про себе знати?
Розкажи краще про себе, з Олексою щаслива?
Приходь до нас, вже вела його за руку Мирослава.
По дорозі Валерій купив пляшку вина, цукерок для дітей.
Під час душевної вечері Мирославі треба було виговоритись. Валерій слухав і мовчав, лиш зрідка співчутливо киваючи. По закінченню розмови Мирослава поцілувала Валерія в щоку за розуміння.
Виявилось, що Валерій не одружений і без дітей. Так вже склалося.
Валерій став завітним гостем у Мирослави: дітям приносив гостинці, Мирославі обовязково квіти.
Заходь, казала Мирослава, але я чекаю чоловіка, вільності не дозволю.
Я до тебе, мов до сестри, а дітей за своїх вважатиму! погодився Валерій.
А в родині Олекси стався переворот: Ладуня нарешті народила здорову дівчинку. Назвали її Богданою, тобто дана Богом, щоб бути ближче до небес
Ладуня цілком віддалася довгоочікуваному материнству. Не раз згадувала розмови з Мирославою. Не солодке то вкрадене щастя одна гіркота
Лише після народження Богдани Ладуня усвідомила, якого горя завдала іншій жінці. Хотілося кинутись до ніг Мирослави і просити прощення.
Олекса обожнював донечку, засипав її брязкальцями, ночами качав колиску, купав дівчинку, припадав серцем до кожного її подиху. Ладуня не могла надивитися на такого турботливого батька.
Час минав невпинно
Минуло пять років.
Діти підросли, дорослі ще більше постарішали.
Та життя гірко змінилося Ладуня тяжко захворіла. Їй було лише тридцять. Олекса бігав по львівських лікарнях, купував ліки, переймався найдорожчими процедурами.
Ладуня готувалася до зустрічі з Господом.
Олекса, скільки мав сили, тримав її за руку. Щоранку прокидався з болем у душі.
Коли вже лікарі відправили Ладуню додому, вона ледве прошепотіла Олексі:
Відвези мене, прошу, до твоєї справжньої дружини.
Олекса здивувався, але не перечив.
Мирослава вже знала від Соломії, що Ладуня смертельно хвора. Тому, коли Олекса подзвонив Вона не відмовила.
Коли Олекса приніс на руках Ладуню у їхню колишню домівку, вся родина чекала незвичайного пояснення.
Лишіть мене з Мирославою, ледь чутно сказала Ладуня.
Решта покинула кімнату.
Мирослава сіла до Ладуні на краєчок ліжка.
Прости мене, Мирославо, якщо маєш сили! За Богдану прошу: забери її, виростіть з Олексою У мене нема нікого, тільки ти й він ридала Ладуня.
Мирослава лагідно взяла її за руку.
Ладуню, не Бог карає ми самі собі вороги. Я давно тебе простила. Не турбуйся, Богдану не залишимо. А ще поживіть разом у моєму домі. Великий дім всім вистачить місця.
Я обіцяю: ти одужаєш ось побачиш! У Бога все можливе! Тільки не впадай у відчай і не бійся! підбадьорювала Мирослава.
У будинку Мирослави, як у народній казці, місця вистачило для всіх.
Всі разом доглядали Ладуню. Найбільше допомагав Валерій він не відходив від хворої. Розраджував її словом, розмовляв про життя, і поступово сам того не помітив, як покохав Ладуню, а Богдану називав сонячною ромашкою. Дівчинка справді була чудом.
Ладуня хотіла жити! Чіплялася за кожну крихту надії. Мирослава зуміла влити в неї віру.
Минули півроку важких випробувань. Ладуня могла сама вийти у двір, дихати свіжим повітрям, радіти сонцю. Життя поверталось у її стомлене тіло. Недуга відступила
Ладуню зворушували думки про Валерія. Олексу вона вже не кохала він чужий чоловік! На чужий кусень не зазіхай! Цього Лядуня навчилася назавжди. А Валерій добра й чуйна людина; має серце, що всіх обігріє. Богдану прийняв, як рідну.
Нарешті одного спільного обіду Ладуня сказала:
Мирославо й Олексо! Ми з Богданою йдемо з вашого дому разом з Валерієм. Дякуємо за прихисток, за ласку, за любов, якої не чекала Низький уклін!
Олекса і Мирослава перезирнулись. Обоє знали: між Ладунею та Валерієм народилося справжнє високе почуття любов.
Ще до цього Олекса мав важку, щиру розмову з Мирославою:
Мирославо, як би там не було з Ладунею, я хочу й мушу бути з тобою! Твого серця доброти немає меж. Приймеш мене? Разом піднімемо наших дітей!
А ти сам як думаєш? Олексо, ще й прощення перед тобою попрошу, може, не була ідеальною дружиною. Життя добре учить!
А Богдану як бути? Я ж її батько
В моїм домі завжди є місце для Богдани, відповіла Мирослава.
Настала пора, коли Валерій, Ладуня та Богдана попрощались.
Ладуня підкликала Олексу:
Люби свою Мирославу понад усе люби, не втрать! Я памятатиму про тебе.
Будь щаслива, Ладуню, прошепотів Олекса
Так закінчилася одна історія, повна терпіння, пробачення й справжнього українського кохання, яке все переживе. І лиш час може оцінити мудрість серця.
