-Оксано, я йду, захриплим чужим голосом прохрипів Іван.
У гараж, чи що? автоматично буркнула Оксана, мельком глянувши на чоловіка.
Ні. Оксано, я йду від тебе. До іншої жінки
Недочищена картоплина випала в неї з рук і, підстрибуйчи, весело закотилась під стіл. Оксана кілька секунд спостерігала за її втечею, намагаючись осмислити почуте. Потім різко обернулась і пильно подивилась на чоловіка. Нарешті зміст його слів дійшов до неї. Здавалося б, вона спокійна, мов скеля серед Дніпра. Та в душі ринула лавина. Лавина відчуттів, яка завалила все любов, радість і несбутні мрії
-А хто ж ця жінка? Оксана стримувала себе, аби не закричати, не накинутись із кулаками.
Ти її не знаєш, Оксано. Але вона така Між нами все справжнє. Вона мене з півслова розуміє. У нас багато спільного. Дуже багато! захоплено розповідав Іван, а Оксана подумки штрикала його овочечисткою, уявляючи, як він звивається від болю
Ну, певно, ти нарешті знайшов своє щастя. Вітаю, сказала вона спокійно, сполоснувши руки та овочечистку, з картоплею закінчила. Мені не треба знати подробиць. Ти вільний. Йди. На вечерю не запрошую, тебе вже, мабуть, чекають
Іван хмикнув, чи то від радості, чи через емоції, і рушив до спальні збирати речі. Оксана, щоб не впасти, вчепилась у край мийки, спостерігаючи за білими кісточками на своїх пальцях. Вона мріяла про дві речі не впасти й щоб він скоріше пішов
Ну я піду, гаразд? обережно наближаючись до дверей, прошепотів Іван. Вона обернулась. Обличчя її було спокійне, навіть умиротворене. Він, схоже, сподівався сліз чи дорікань, а отримав повну байдужість. Він зітхнув і вийшов із кухні.
Оксана дочекалася, поки закриється двері, і без сил опустилася на підлогу. Зціпивши зуби в руку, щоб не закричати, вона завила. Немов поранена, роздавлена істота, якій більше не лишилося шансів… Шансів жити. Лише через три години, набрякла й захрипла від сліз, Оксана доповзла до спальні й одягнена впала в ліжко. Світ згас
Оксана прокинулась посеред ночі, і на неї накотилася туга й ностальгія. Вона згадала, як вони познайомились. Вона, молода та наївна дівчина, приїхала за розподілом у невелике містечко, а в перші ж вихідні пішла з подружками на танці. І от там, у парку, побачила його. Він був серед компанії хлопців чергував, щоб був порядок.
Високий, плечистий, з відвертою усмішкою, Іван сильно відрізнявся статурою й поставою. Оксана, глянувши на нього раз, зніяковіла. Відчула: все, пропала. А він дивився так, ніби поблажливо насміхався. Йому теж сподобалась струнка, яскрава дівчина, та того ж вечора він викликався її провести. З того часу вони не розлучалися
Побачення майже щодня. Через три місяці подали заяву до РАЦСу. А влітку відгуляли веселе, молодіжне весілля. Спершу жили у гуртожитку. Коли Оксана народила первістка, отримали двокімнатну квартиру. Їхнє щастя не мало меж. А ще вони по-справжньому любили. Знаєте, коли одну людину розумієш без слів за очима, за губами, навіть за спиною. Дивно ще те, що вони ніколи не сварилися. Справді! Так буває, коли люди, як пазли плюс і мінус, як інь та янь
А минулого тижня було тридцять шість років їх спільного життя. І найстрашніше, що тридцять сьомий, мабуть, уже не буде Згадавши це, Оксана знову тихо залилась слізьми так, як плачуть за щастям і любовю, яких вже не повернути
Ранок був сірий, як і настрій Оксани. Але вставати треба господарство, будинок великий. Усьому потрібна увага. Випила чаю кусочком цукру, більше нічого не лізло. Взялась за справи: прибрала, погодувала курей, випустила козу на двір, вимила підлогу, перемила вчорашній посуд. Усе робила з завзятістю, ніби не даючи собі й хвилини зупинитись і думати про пережите. Але ще залишалося сказати про це дітям синові Василю й доньці Зоряні. Вирішила, що зателефонує під обід.
Мамо, він що, здурів? Як це пішов до іншої? Якої ще іншої? Може, це жарт? Мамо Хочеш, ми приїдемо? Зараз, негайно! турбувалася донька Зоряна.
Ні, ні, Зорянко, не треба! Що це вам у голову? Ти ж при надії, зайвий стрес тобі не до користі. Я впораюсь. Ніхто ж не помер, врешті-решт.
Син відреагував різко, довго сипав гнівними словами, ледь не лаявся у слухавку. Оксана навіть втихомирила його: мовляв, годі батька ганьбити, в житті всяке трапляється. Домовились, що Василь приїде на вихідних
Повідомивши дітям, Оксана трохи видихнула. Проходячи повз дзеркало, вона зловила свій погляд і затрималась. На неї дивилася огрядна жінка в домашньому халаті. Без макіяжу, з набряклими від сліз очима, потрісканими губами.
Та не дивно, що він помолодку знайшов Ось я яка стала. Повна, зачіски нема, ні манікюру, ані гриму. А та, мабуть, гарна, а я про себе давно забула. Все діти, чоловік, онуки на першому місці А на другому кури та город розгублено шепотіла Оксана, уявляючи разом «молодуху» і чоловіка.
Вона згадала останній рік спільного життя й зрозуміла багато. Рік був непростий: важка вагітність у доньки, внук у сина, клопоти, постійна метушня. Усе забирало багато часу, і на чоловіка його просто не залишалось. Іван часто їв на самоті, бо її не було. Проводи вихідних без неї завжди з онуками, господарством. Мабуть, саме тоді у чоловіка зявився час на нове захоплення Вона пригадала, як він непомітно віддалився, а сама через зайнятість цього навіть не зауважила
Потягнулися дні без Івана. Спочатку важко, потім легше. Дітей Оксана просила батька не цуратися. Батько він хороший, онуків любить. Тому хай приходить, до них справа не має. Діти поворчали, але пообіцяли подумати, і це вже добре, вирішила Оксана. Через пів року вона трохи заспокоїлась. Господарство на ній, з онуками допомога, ще й на роботу влаштувалась, пенсію додає. Схудла, зачіску змінила, трохи покращала. І поступово повернулась її усмішка найкраща прикраса. Бо що поробиш? Життя триває.
Минуло ще пів року. Дзвінок із невідомого номера. А там голос призабутий, але, як не крути, рідний.
Оксаночко, люба моя Пробач мені, прийми назад. Ну не можу я без тебе. Два перших місяці жив, як у тумані, а потім усе: тільки ляжу, очі заплющу ти переді мною. Можна повернуся? благав Іван.
Ні. Не пущу. Йди до своєї помолодки. У вас же багато спільного. А мені і без тебе нормально, рішуче відрізала Оксана і кинула слухавку.
З того часу почалось. Як вечір так Іван дзвонить, умовляє, хороший, словами лагідними манить.
Оксано, ну що ми з тобою ділимо на старість літ? Дурниця, з ким не буває. Люблю тебе і нашу сімю. Василя з Зоряною і онуків люблю. Хочу бути з вами.
А хто тобі заважає, Іване? Люби дітей, люби онуків. Вони ж тебе не відштовхують. А зі мною ти вже не будеш. Годі. Чашку розбиту не склеїш, хоч як схочеш, твердо відрізала вона.
Діти, хоч і були спочатку проти батька, тепер стали просити маму:
Мамо, на татові вже й обличчя нема. Він справді розкаюється. Може, пробачиш? благала Зоряна.
Та мам, пробачила би вже. Ви як діти малі Я бачу, ти його ще кохаєш, підтримував сестру Василь.
Ні й ні. Не прошу більше. Не зможу я жити з ним після цього. Зрадив і все. Я постійно буду це памятати
Так і жила Оксана: працювала, хлопотала по дому, з дітьми та онуками без Івана.
А Іван тим часом розійшовся з тією, з ким нібито мав багато спільного. Переїхав до старенької матері. Дуже тужив за Оксаною. Часто згадував їхнє життя, тяжко жалкував за скоєним. Але вже нічого не виправити Доведеться жити з цим.
І от одного дня зважився: піде до дому Оксани, впаде їй у ноги просити прощення. Може, змилується, простить, назад прийме. А ні то хоч побачить її, кохану
Вдягнувся пристойніше і вирушив. Приїхав. Стукає в будинок, а ніхто не відчиняє. Оксана пішла у ніч на зміну на роботу. Ще трохи постукав, вирішив прилягти на веранді, на лавці дочекатись хазяйку. Лежить, заснув міцно, як ніколи. Мабуть, рідні стіни подіяли.
Оксана повернулась під ранок. Підходить а Іван ніби й не дихає. Обличчя бліде під місяцем. Доторкнулася жодної реакції. За плече його ніяк. Стала трясти, як грушу, не реагує.
Ой лишенько Ой, горе мені! Іванку мій, на кого ж ти мене покинув, як мені тепер без тебе? заридає Оксана, впавши до нього грудьми
А він як схопить її за плечі, як почне цілувати.
Значить, кохаєш, раз так І я тебе люблю, Оксанко, пробач мене, рідненька! Без тебе не можу, їй-бо на коліна впав, лице руками закрив.
Ах-ти ж хитрун, шельмо такий! лупцювала його Оксана кулачком по плечах. Я й справді подумала, що ти відійшов у кращий світ і додому посмертно вернувся. Нагулявся і назад? Ось я тебе!
З того часу помирились Оксана з Іваном і стали жити ще краще, ніж раніше. І любити одне одного ще міцніше. Бо зрозуміли, як це втратити свою людину, найдорожчу й найближчу. І збагнули: іноді прощати треба. Гординя не завжди найкраща порадниця. Навіть якщо людина вчинила дуже погано, у серці знайдеться для неї місце. А ще треба цінувати те, що маєш зараз, а не втрачати щастя. Отака ось історія. І хай буде нам усього вдосталь любові, терпіння і прощення.
