Мені шістдесят шість років, і з початку січня я живу під одним дахом з 15-річною дівчиною, яка не є моєю донькою. Її звати Ярослава, вона донька сусідки пані Оксани, яка відійшла у засвіти кілька днів до Нового року. До того вони удвох мешкали в маленькій однокімнатній квартирі в оренді, за три будинки від мого дому тут, у Черкасах. Житло було скромне: одна ліжко, нескладна кухня, маленький стіл, який слугував їм і для обіду, і для навчання, і для праці. Взагалі не памятаю там ніяких розкошів чи зручностей усе чисто найпотрібніше.
Ярославина мама хворіла давно, але попри це працювала щодня. Останні роки вона займалася продажем побутових товарів по каталогах, носила замовлення по оселях. Як грошей бракувало ставила біля підїзду стіл і продавала пиріжки, каші на молоці, узвар та компоти. Ярослава після школи допомагала їй: готувала, прислуговувала, все вкладала ввечері. Я бачив їх часто, як ті допізна прибирали, втомлені рахували дрібні гривні, щоби зрозуміти, чи вистачить на завтра. Пані Оксана була горда і дуже працелюбна. Ніколи ні про що не просила. Я, коли міг, купував їм крупу чи приносив зварений борщ, але завжди обережно, щоб не змусити її ніяковіти.
Ніколи не пригадую гостей у їхньому дому. Родичі не зявлялися жодного разу. Пані Оксана не згадувала про братів, сестер, ні про батьків. Ярослава росла тільки з матірю, звикла допомагати, нічого не чекати, виходити з того, що має. Тепер, коли думаю про те, чи варто було наполягати на більшій допомозі, розумію: я тоді поважав ту межу, яку вона виставила.
Відхід Ярославиної матері був раптовий. Вранці вона ще пішла на роботу, а за кілька днів уже її не стало. Не було довгих прощань, не зявилися ні родичі, ні хто-небудь ще. Ярослава залишилася сама у квартирі з орендою, яку треба сплачувати, комуналкою і початком навчального семестру. Я памятаю її погляд у ті дні: ходила з кута в кут, розгублена, боялась, що залишиться на вулиці, не знала, чи знайдеться хтось, хто забере її до себе, чи віддадуть кудись невідомо куди.
Тоді я прийняв рішення забрати її до себе. Не було ніяких зборів чи розмов. Просто сказав Ярославі, що може жити зі мною. Вона склала речі у кілька торб усе, що мала, і переїхала. Ми зачинили ту квартиру, поговорили з власником і він усе зрозумів.
Тепер Ярослава живе у мене. Не як тягар і не як та, якій усе мають робити. Ми поділилися обовязками: я готую, складаю закупи, а вона допомагає по господарству миє посуд, прибирає свою кімнату, підмітає коридор. Обговорюємо всі питання, без криків і команд: кожен відповідає за своє.
Я беру на себе її витрати купую одяг, шкільне приладдя, записую на гурток, оплачую перекуси. Школа всього дві вулиці від дому.
З її появою у мене фінансово стало важче. Але мені це не важливо. Куди спокійніше на душі, коли знаю, що вона не лишилася самотня, без підтримки й знов не живе під тягарем невідомості, як тоді, коли доглядала хвору маму.
У Ярослави немає нікого іншого. І в мене теж немає дітей. Думаю, кожен би так вчинив. Писав це, бо часом ловлю себе на думці: допомагати нормально, навіть якщо це додатковий клопіт. Людяність для мене у простих щоденних речах. Хай так буде завжди.
