ПАМ’ЯТАЮ Я? НЕ МОЖУ ЗАБУТИ!
Олю, тут таке… Слухай, ти ж пам’ятаєш мою позашлюбну доньку Квітку? мій чоловік говорив впівголоса, забарвлюючи словами стіни навколо. Це мене тривожило, наче пусті хати при повені.
Чи памятаю я? Не можу забути! А що? я присіла на кухонний ослін, вмерзла у той самотній простір, чекаючи, що щось звисне з лампи під стелею.
Не знаю, як тобі таке сказати… Квітка умоляє забрати її доньку, значить, мою онуку, мурмотів Микола.
З якого це дива, Миколо? А чоловік Квітки що, на грушах заснув? мене вже затягнула химерна цікавість, я ковталась нею, наче полин.
Розумієш, Квітці залишилося недовго. Чоловіка й близько не було. Мати її давно в Німеччині живе з новим чоловіком, з дочкою не спілкується, між ними, як між селами, сто років війна. Інших родичів у Квітки нема. От і просить…
Микола вперто ховав очі десь крізь фіранки.
І? Ти що надумав, як діяти будеш? а я вже все вирішила в серці, тільки перевіряла, чи справді світ підлога, а Микола ще той, що плаває в калюжі.
От тебе питаю, Олю. Як скажеш, так і буде, Микола вперше подивився на мене, з печаткою прохання.
Ах ти, стосолий! У юності нагрішив, а зараз Олю, бери на себе чужу дитину. Так? мене зло викликало, аж вухо свербіло.
Олю, ми ж сімя… Разом маємо вирішувати, пішов Микола на штурм.
Ой, гляньте, от згадав, що я йому дружина! А як у чужу постіль лягав, порадився б хоч тіні моєї! накотилися сльози, я втекла до спальні, де час тік у зворотному напрямку…
…У школі я дружила з однокласником Богданом. Та коли у наш клас зазирнув новачок Сашко, я взагалі про все забула, навіть про кольори неба. Богдана незабаром відпустила, як весна озимину. Сашко помітив мене, водив додому, цілував у щоку так тепло, що хотілося літати, дарував із клумби чорнобривці. Через тиждень затягнув до себе під ліжко-саморобку. Я мовчала, бо серце моє вже звикло бити на імя Шурик.
Закінчили школу і Шурика забрали до армії. Я плакала на пероні, мов дощ, що жаліється небу. Служба його була у Львові, далеко від дому. Рік ми листувались марками, потім він приїхав у відпустку я не знала куди себе діти від щастя. Ходила килимом, ловила його кожен погляд губами. Шурик сипав мені солодкими словами, а я розтавала.
Олю, приїду за рік весілля! А ти вже й так мені дружина, хоч бігай босоніж по дощі… промовляв він.
Від тих слів, хвиля і лагідність накривала мене. Завжди так було: Шурик глянув і я, як морозиво на сонці, як шоколад у руці.
Він поїхав далі служити, я чекала, як чекають весну. Вважала себе нареченою. Через півроку отримую листа «Олю, пробач, ми мусимо розійтись: у Львові я зустрів справжнє кохання, назад не повернусь…»
А у мене під серцем копається ніжками його син. Ось тобі й весілля. Як бабуся казала:
Не вір колосу на полі, вір зерну у засіку.
Час минув і народився Марко. Треба сказати, колишній Богдан сам запропонував допомогу. Я з відчаю прийняла. І так, у нас з Богданом стосунки завязалися. Я не чекала більше Шурика… А тут повернувся.
Богдан відчинив двері, а на порозі він.
Можна зайти? здивувався Шурик.
Проходь, чого вже… з неохотою впустив Богдан гостя.
Марко, відчувши напругу, заплакав і вчепився у Богданову ногу.
Богдане, піди прогуляйся з Марком, просила я.
Вони вийшли.
Чоловік він тобі? ревниво запитав Шурик.
Тобі яке діло? Навіщо прийшов? роздратування було гірше полину.
Засумував, ось і прийшов. Дивлюсь, ти вже при справі, Олю. Не дочекалася мене. Ну, бувай, вибач, що зіпсував вашу ідилію, подався Шурик до дверей.
Стривай, навіщо справді зявився? Душу мені рвати? Богдан мені просто допомагає, твоїм сином вважає Марка… пробувала я зупинити Шурика. Любов моя жила ще.
Я повернувся до тебе, Олю. Приймеш мене? він дивився, як білі журавлі весною в небі.
Так і йди, сідай до столу. Будемо вечеряти, серце в мені упало, але щастя знов пропікло грудну клітку. Повернувся! Значить, не розлюбив. Куди мені тікати?
Богдан отримав своє “до побачення”. Маркові потрібен рідний, а не зведений батько. Пізніше Богдан одружиться з гарною вдовою з двома десятьма дітьми.
Промчали роки. Шурик так не зміг полюбити Марка, як свого. Дивився, наче на сусідського хлопця. Був певен, що Марко син Богдана.
Шурикові не боліло серце за Марка, я це бачила. Взагалі, Сашко був кравець жіночих сердець швидко захоплювався, ще швидше забував. Мені обпікало душу ревнощами, а я все терпіла, бо любила. І справді, мені було навіть легше: хто любить щиро, не мучить себе вигадками й брехнею. Я просто світила. Шурик був моїм сонцем.
Часом хотілося забути його, піти геть, але ночами себе сварила: куди мені? Хто ще візьме таку? І Шурик без мене пропаде, бо я йому і жінка, і мати, і подруга.
Маму Шурик втратив, коли йому було чотирнадцять. Заснула назавжди і не прокинулася. Може, тому він все життя десь підсвідомо шукав ласку, завжди шукав, скільки себе пам’ятав. Я всепрощала, підставляла плече. Якось міцно посварились. Я вигнала Шурика з дому. Забрав він речі й пішов до тітки.
Минув місяць, я вже й причину забула, а його нема. Довелося йти миритися. Тітка здивувалася:
Олю, навіщо тобі Микола? Він казав, що ви розлучились. Тепер у нього нова наречена.
Зі слів тітки, я дізналася адресу нової обраниці й прийшла:
Добридень. Покличте Миколу, будь ласка, хотіла бути чемною.
Дівчина докірливо посміхнулась і захлопнула двері.
Шурик повернувся аж через рік. У дівчини народилася донька Квітка. Я досі виню себе якби не вигнала тоді, не було б тієї біди. Я стала ще ніжніше дбати про чоловіка, любити без меж.
Про Квітку ми ніколи не говорили ніби зачепиш й усе життя, як стафілокок, розпадеться. Мовчали і мовчання тримало парчею наш шлюб.
Що нам та таємниця? Дитина то дитина. Але жінки-ловки… Кому тільки в голові підстилятись під чужих чоловіків?
Жили собі. З роками Шурик став тихішим, змирклим, не сперечався. Залицяльниці розтанули, як сніг під сонцем. Сидить удома, дивиться телевізор. Марко молодим одружився, троє онуків нас тішить.
І тут… Через роки обявилася Квітка. Просить прихистку для своєї доньки.
Думаю, як пояснити Маркові появу чужої дівчинки в хаті? Він і гадки не має про оті молоді пригоди Шурика…
Ми оформили опіку над пятирічною Аліною. Квітка померла тридцять років земної дороги скінчились. Будь-яка могила врешті вкривається травою, а життя біжить своєрідними зиґзаґами.
Шурик вирішив поговорити з Марком по-чоловічому. Наш син вислухав і як відрізав:
Батьки, що було забулося. Я не суддя вам. А дівчину треба прийняти. Це ж наша кров.
Ми з Миколою полегшено видихнули. Свій хлопець, з добрим серцем.
…Аліна вже шістнадцять. Сашка-дєда обожнює, мені досі каже «бабусю» і сміється, що вона вилита я в молодості. Я завжди у відповідь тільки киваю, як годиться бабі у сні, що здається справжнім, а сонцем залите місто наддніпрянське тане під подушкою.
