Залишив свою квартиру доньці та зятю. А зараз ночую на розкладушці в кухні.
Лежу на своїй старій розкладушці, що скрипить при кожному русі, і чую, як за стіною сміються. Телевізор гуде на повну, дзенькають склянки мабуть, знову відкрили вино. А я тут, в кухні, серед каструль та запаху вчорашнього борщу.
Я навіть боюся перевернутися на інший бік. Краще не шуміти. Щоб не прийшли і не сказали, що я заважаю. Хоча я і так стараюся не потрапляти їм на очі піднімаюся рано, йду на вулицю на цілий день або у справах, повертаюся вже пізно ввечері. А ввечері вони сидять у вітальні. Щоб пройти до кухні, мушу йти повз них. Постійно якось «незручно».
Мені вже шістдесят чотири. Все життя працював вчителем. Сам виховав доньку її мама пішла від нас, коли вона ще була мала. Квартиру я отримав ще за радянських часів, згодом приватизував. Двокімнатна, у гарному районі Києва, біля метро. Це був мій дім. Все життя пройшло тут.
Коли моя донька Оксана вийшла заміж, їм не було де жити. Знімати дорого, мало місця, галасливі сусіди. Скаржилася, що то не для дитини. Тоді я і прийняв рішення, яке здавалося правильним.
Я подарував їм квартиру.
Не залишив у спадок, не дав «тимчасово». Подарував. Оформив дарчу, підписав документи. Вірив, що ми сімя. Думав: житимемо разом, я допоможу з побутом, буду поруч із рідними й майбутніми внуками.
Спочатку все було добре. Разом їли, говорили, майже як сімя.
Потім щось змінилося. Сам і не згадав би, коли саме.
Якось сказали, що їм потрібна моя кімната. Мовляв, буде кабінет, бо зять працює з дому. А я «поки що» спатиму на кухні.
Це «поки що» триває вже чотири місяці.
Говорив із ними. Пояснював, що болить спина, що вже не юнак, що холодно. Завжди чув у відповідь: «Терпи ще трохи».
Це «трохи» затягнулося. В моїй кімнаті зявилися дорогі меблі, ноутбук, крісло. А я вечорами рахував, скільки разів скрипне розкладушка, якщо перевернуся.
Почав відчувати себе зайвим. Уже не у своєму домі чужому. Тому, що колись був моїм.
Одного разу почув їхню розмову. Мене не помітили. Говорили про мене. Про те, як я їм заважаю, що не планували жити зі мною вічно, про оренду й навіть дім для літніх.
Тоді я все зрозумів.
Виховав дитину. Віддав усе. А тепер став «третім зайвим».
Вийшов надвір. Довго блукав без цілі затіненими київськими вулицями. Мерз. Мовчки повернувся пізно і ліг на свою розкладушку.
Наступного ранку зібрався і попросив про розмову. Відверту.
Сказав, що не хочу багато. Просто свою кімнату, своє звичне ліжко. Щоб відчувати себе не гостем, а людиною. Щоби міг жити по-людськи.
Сказав, що подарував квартиру не чужим, а своїй дитині. І точно не для того, щоб спати біля плити й холодильника.
Мене вперше почули.
Все не вирішилось одразу. Було напруження, мовчання. Але мою кімнату повернули. Розкладушка зникла. Я знову сплю на своєму ліжку. Спина більше не болить.
І тоді я зрозумів одну річ.
Підтримувати дітей це любов.
Віддавати їм усе до останку вже самознищення.
Не можна жертвувати всім, навіть для найдорожчих. Бо, залишившись ні з чим, дуже легко стати «зайвим».
А ви що думаєте чи повинен батько віддавати все своїм дітям, чи варто знати міру, за якою починається втрата гідності?
