Як же ти мене дістала!.. І їм я не так, і вдягаюся не так, та й взагалі усе роблю не так! голос Павла зірвався на крик.
Ти нічого не вмієш!.. Ні нормальних грошей заробити… Й по господарству від тебе допомоги не допросишся… розплакалася Оксана, …І дітей у нас нема…, майже шепотом додала вона.
Білка біло-руда киця років десяти, видерлась на шафу й згори мовчки спостерігала чергову сімейну «драму». Вона точно знала, навіть відчувала: тато з мамою люблять одне одного… дуже навіть люблять. Тому не розуміла навіщо казати такі гіркі слова, від яких стає боляче всім.
Мама, плачучи, втекла до кімнати, а тато почав нервово палити одну сигарету за іншою.
Білка, усвідомлюючи, що сімя розсипається просто на очах, задумалась: «Треба, щоб у хаті було щастя… А щастя це діти… Треба десь узяти дітей…»
Сама Білка не могла мати кошенят її ще дуже давно стерилізували, а мамі… лікарі казали, що може, але там щось усе ніяк не складалося…
Вранці, коли батьки пішли на роботу, Білка вперше, обережно вилізши через кватирку, пішла в гості до сусідки кішки Лапки поговорити і порадитись.
Та навіщо вам ті діти?! знехотя пробуркотіла Лапка. Наші, як принесуть кошенят додому я від них по кутках ховаюся: то вуса помадою вмажуть, то тиснуть, аж дихати нема чим!
Білка тихо зітхнула: Нам нормальні діти треба… Де ж їх знайти…
Ну… Вулична Мотря саме зараз привела, у неї аж пятеро… задумливо відповіла Лапка. Обирай…
Білка, ризикуючи, перестрибуючи з балкона на балкон, таки спустилась на вулицю. Нервуючи, пролізла крізь металеві ґрати підвального вікна та позвала:
Мотре, вийди, будь ласка, на хвилинку…
З глибини підвалу долинуло жалібне пищання.
Білка, крадучись і озираючись, підповзла на ніжні ридання. Під батареєю, просто на щебінці, лежало пятеро безпомічних сліпих кошенят, які метушливо шукали матір. Вона понюхала їх і зрозуміла Мотря не зявлялася вже днів зо три, а діти голодні…
Білка, ледь не плачучи, обережно, але наполегливо перенесла усіх кошенят до підїзду.
Сама лягла поруч і, втримуючи голосно пищачий виводок біля себе, з тривогою поглядала в бік двору, звідки мали повернутись батьки.
Павло, який мовчки зустрічав Оксану з роботи, так само мовчки підвіз їх додому. Підходячи до підїзду, вони аж отетеріли на ґанку лежала їхня Білка (яка, до речі, до цього ніколи самостійно надвір не виходила), а біля неї, попискуючи, намагалися смоктати молоко пятеро різнокольорових кошенят.
Це як таке може бути?.. розгублено спитав Павло.
Диво…, прошепотіла у відповідь Оксана, і, підхопивши кицю й малюків, поспішили до хати.
Роздивляючись муркотливу Білку, яка затишно вмостилась у коробці з кошенятами, Павло запитав:
А що з ними робити далі?
Вигодую з пляшечки… Підростуть знайду добрих людей… Подругам зателефоную… тихо відповіла Оксана.
Минуло три місяці. Оксана, вражена неймовірною новиною, сиділа й гладили обійняту «сімю» кошенят, і, вдивляючись у простір, повторювала собі: Такого не буває… Такого не буває…
А потім вони з Павлом плакали від щастя, він піднімав її на руках, і вони змагалися між собою, хто більше скаже слів кохання:
Недарма я хату добудував!
Тепер і для дитини у нас буде простір!
Нехай і кошенята бігають на подвірї!
Для всіх місця вистачить!
Я тебе люблю!
А я тебе ще більше люблю!
Мудра Білка витерла слізку: життя, здається, налагоджується…


