Одного дня батько покликав мене до себе в кімнату: хотів поговорити про щось серйозне, принаймні так він сказав. Якщо чесно, я трохи занервував. У вітальні на мене чекала жінка.
Наша родина завжди трималася навколо мого батька. Він виростив мене сам, дбав і завжди був моєю найміцнішою опорою. Після мого народження мама нас залишила, і батько так і не одружився вдруге, мабуть, боявся знову пережити зраду. Життя не було занадто щедрим до мого батька, і я змалку мріяв якнайшвидше подорослішати, щоб допомогти йому у всьому, що він має робити як справжній господар.
Через наші не найкращі фінансові обставини я почав працювати ще у 15 років. Писав статті для місцевих газет у Хмельницькому, а вже через три роки отримав кращу роботу. Пізніше вдалося знайти посаду в офісі, завдяки чому я міг забезпечувати і себе, і батька. Якось батько покликав мене поговорити серйозно так він і сказав. Я трішки нервував. У вітальні сиділа жінка, яку, як пояснив батько, звали моєю мамою.
Побачивши мене, вона відразу розплакалася, почала перепрошувати і тягнулася до мене, щоб обійняти, але я не зміг змусити себе її обійняти. Обережно вистрибнув із її обіймів і вийшов з кімнати, навіть не вимовивши жодного слова, залишивши батьків наодинці. Я вирішив, що дам батькові самому розбиратися, як він вважає за потрібне. Я не можу пробачити людину, що покинула мене і тата з такою байдужістю й роками навіть не згадала про мій день народження.
