Він не міг терпіти свою дружину. Ненависть от і все. Прожили разом п’ятнадцять років. День у день бачив її поруч із собою вранці, а останній рік дрібниці у її поведінці почали дратувати його до нестями. Особливо одне: вона простягала руки, ще не встаючи з ліжка, і шепотіла: «Доброго ранку, сонечко! Сьогодні буде чудовий день». Звичайні слова, але її худі руки, сонне обличчя, цей її нескінченний оптимізм дратували його як ніколи.
Вона піднімалася, неквапом ішла повз вікно, кілька секунд вдивлялася у далечінь. Потім знімала стару вишиту нічну сорочку й прямувала до ванної. Колись, на початку стосунків, він захоплювався її тілом, її невимушеністю, цією легкістю буття, що межувала із кокетством. І тіло її досі було струнке, але вигляд голої спини викликав лише роздратування. Він навіть ловив себе на тому, що хоче підштовхнути її, аби вже швидше перестала копирсатися. Зібрав у кулак всю стриманість і буркнув:
Давай швидше, вже набридло!
Вона не квапилася жити, все знала і про його роман, і про ту дівчину, з якою її чоловік зустрічався вже майже три роки. Рани самолюбства затягнулися, залишуючи лиш відтінок власної непотрібності. Вона прийняла його байдужість, агресію, спроби повернути юність, але не дозволяла цьому руйнувати свій спокій. Вона жила розмірено, розуміючи цінність кожної хвилини.
Так вирішила, коли дізналася про свою хворобу. Біль пожирала її щомісяця, і вже скоро мала взяти гору. Перша думка розповісти всім, поділити біль, полегшити душу. Але після найтяжчої доби, проведеної на самоті, вона твердо вирішила мовчати. Її життя спливало, але з кожним днем у серці виростала особлива мудрість.
В утіху їй була маленька сільська бібліотека десь під Полтавою йшла туди півтори години полями. Повсякденно ховалася у вузькому коридорчику між стелажами із старими підписами «Таємниці життя і смерті». Там тягнулася рукою до книжки, у якій мала відшукати відповіді на найважчі питання.
А він тим часом йшов до коханки. Там, у її затишній квартирці на Позняках, все здавалося справжнім, теплим, живим. Вони були разом уже три роки. Він любив її цією чи не божевільною любовю спалахами ревнощів, приниженням, але й самовідданістю. Здавалось, без її молодого тіла не може дихати.
Саме сьогодні він вирішив: досить, подає на розлучення. Навіщо мучити себе, дружину, коханку? Не любить дружину, більше того ненавидить. А тут нове життя, нове щастя. Він спробував згадати відчуття до дружини, але нічого не знайшов. Здавалося, вона завжди дратувала його. Дістав із гаманця її фото, і, затамувавши подих, порвав на дрібні клаптики.
Про все домовились у ресторані біля Либіді тому ж, де півроку тому святкували 15-річчя шлюбу. Вона приїхала першою. А він дорогою заїхав додому шукав у шафі документи для подачі на розлучення. Злість зростала, він перекидав скриньки й витрушував із них всі папери на підлогу.
В одній із шухляд побачив темно-синю, ще не бачену, папку. Присів прямо на підлогу, розірвав клейку стрічку. Чекав уж побачити там світлину-уліку чи бодай любовну записку. Але натомість аналізи, печатки з лікарні, довідки. Усі на її прізвище.
Догадка, мов блискавка, пройшла крізь нього холодом. Вона хвора! Ввів у пошуковик діагноз і побачив страшні слова: «від 6 до 18 місяців». Перевірив дату минуло вже півроку… Далі памятав усе ніби в тумані, у голові звучала єдина фраза: «6-18 місяців».
Вона чекала його сорок хвилин Телефон мовчав. Вона розрахувалася в ресторані 530 гривень залишила на столі, вдихнула свіже осіннє повітря біля мосту Патона. Сонце не палило, а ніжно зігрівало. «Яке ж красиве життя, як затишно на землі, поряд із сонцем і лісом».
Уперше з часу, як дізналася про хворобу, їй стало себе жаль. Вона витримала, не сказала нічого чоловіку, батькам, навіть найкращій подрузі. Хотіла вберегти їх, хай навіть ціною власної втрати. Та з її життя незабаром мало лишитись лише спогади.
Вона йшла по вулиці дивилася на очі людей, у яких стільки надії: ось осінь, невдовзі зима, а далі обовязково весна! Їй більше не дано пережити це світле передчуття. Обида виривалася з неї сльозами, нескінченним дощем…
Він носився по дому вперше у житті відчув крихкість часу. Згадував дружину молодою, з тим трепетом на початку, коли ще любив її щиро. Ніби й не було тих 15 років: все знову попереду щастя, молодість, життя…
Останні місяці він забув про все, опікувався нею день і ніч. Був поруч 24 години, і відчував дивне щастя. Боявся її втратити так, як ніколи нікого. Готовий був віддати все, лиш би залишити її з собою. І якби тоді хтось сказав, що місяць тому він мріяв про розлучення відповів би: «То був не я».
Він бачив, як їй важко прощатися з життям, чув, як вона тихо плакала ночами, думаючи, що він спить. Бачив, як вона тягнеться за останньою, навіть фантастичною, надією.
Вона відійшла через два місяці. Він засипав її шлях до кладовища квітами, плакав, як мала дитина, коли опускали труну За одну мить він став старшим на тисячу років.
Удома, під її подушкою, знайшов листочок заповітне бажання, написане напередодні Нового року: «Бути щасливою з Ним до кінця своїх днів». Кажуть, новорічні бажання збуваються. Бо цього ж року він написав: «Стати вільним».
Отак і сталося: кожен отримав саме те, чого, здавалося, так довго чекавЛисточок він акуратно склав і поклав до кишені, ніби носив амулет від власної провини. Дні зливалися в безкінечний потік тишіжодних сварок, жодних дрібниць, що дратують. Лиш у дзеркалі вицвілі очі, порожнеча і сама тінь любові.
І тільки коли крізь відчинене вікно в кімнату всотався запах перших весняних дощів, він зрозумів, чого навчила його її тиха мужність. Він навчився не лякатись самого себе: своєї втрати, гніву, жалюі тих ран, що не загоюються швидко. Минуле тепер не було в’язницею, а містком до чогось нового. Він ходив у маленьку бібліотеку на околиці, як і вона, мало з ким говорив, та одного дня знайшов на полиці книгу, яку торкалася її рука, і, зворушено провівши пальцем сторінку, усміхнувся крізь сльози. Бо це був її слід для нього, її прощальний дотик навіть з-за межі часу.
А наостанок він лишив у міському парку на лаві клаптик паперу зі словами: «Щастя поруч із тими, хто не боїться любити до кінця. Я навчився цього надто пізно, але все одно дякую».
Біль поступово перетворювався на память, а память на вдячність. І в тому була його справжня воля.
