Я, Андрій Дорошенко, вирішив записати цей спогад, бо він змінив мене до глибини душі.
Моя собака, яку я назвав Ладою, колись була для мене всім. Я сам вибрав її цуценям на базарі в Черкасах, сам учив сидіти й лежати, сам радів, коли вона неслася до мене через луки, весело виляючи хвостом. Ми разом ходили на ловлю риби на Дніпро, разом повертались додому, і Лада завжди спала біля мого порога. Я часто казав сусідам: “Це моя гордість”.
Та минув час, і все змінилося. Я зрозумів, що цуценят Лади можна продавати і непогано на тому заробити. На початку все виглядало невинно, але потім у Лади почалися пологи надто часто. Вона втрачала вагу, втомлювалася, цілими днями лежала в кутку і важко дихала. Ветеринарка Оксана прямо мені сказала: “Якщо не даси їй спокій вона довго не протягне”.
Мене це роздратувало. Не зупинився, а навпаки роздратувався ще більше. Лада перестала приносити мені радість, стала тягарем. А я давно звик проблем позбуватися швидко.
Того дня, на початку листопада, я взяв Ладу на повідок і провів глибоко у сосновий гай під Каневом. Їй від цієї прогулянки було радісно, вона, як завжди, бігла поруч, а я йшов мовчки, не озираючись. Коли зупинився, привязав її до берези й розвернувся, Лада, мабуть, подумала, що це нова гра.
Лада чекала. Потім тягла повідця. Потім почала скиглити.
Коли вечоріло, вона вже виła, зриваючи собі голос, терлася об стовбур так, що ланцюг врізався в шию. Листя шелестіло, холодало, ставало темно. Я довго не озираючись ішов додому і все сподівався, що знайде хтось інший.
Коли сонце вже майже сіло, з густого лісу вийшов сірий вовк. Йшов повільно, обережно. Зупинився за кілька кроків і глянув на Ладу не з оскалом чи злістю. Просто дивився.
Лада застигла. Нападу не було, але й страху ніякого не залишилося: найстрашніше уже сталося.
Та все ж, вовк вчинив інакше.
Вона очікувала болю і агресії. Але вовк не здіймав вуха і не гарчав. Він обійшов коло, обнюхав ланцюг, дерево, землю. Потім опустився на землю неподалік і, не відводячи погляду, залишився стежити.
Ніч настала швидко. Ліс набув зовсім іншого вигляду. Десь лунав крик сови, й наближались дрібні хижаки їх тягнула слабість собаки.
Але щоразу, як хтось підступав, вовк підіймався, ставав поміж Ладою та прибульцями й тихо гарчав. І цього вистачало, щоб чужаки відступили.
Вовк не торкався Лади, не підходив надто близько. Просто був поряд.
Собака більше не виła. Лягла, важко дихаючи, і лиш іноді підводила голову перевіряла, чи він поруч. А він був там цілу ніч.
На світанку до лісу зайшли люди з села, які шукали браконьєрські пастки. Почули тихе поскукування й, коли підійшли ближче, побачили таку картину: до берези прикута собака, а перед нею сірий вовк, спокійно стоїть, наче сторож.
Всі стояли нерухомо. Вовк подивився на людей і не злякався. Спокійно відступив у ліс, ще раз озирнувся і зник між деревами.
Ладу відвязали. Вона вижила лише тому, що серед дикої природи хтось вибрав просто бути поруч, а не хижаком.
З того дня я не шукаю вигоди там, де потрібна людяність. Інколи навіть дикий звір може бути людянішим за того, хто називає себе людиною. Це був мій нелегкий, але потрібний урок.
