Мені вже остогидли витівки твоєї мами! Подаю на розлучення, ось і вся розмова! сказала дружина
Ключ провернувся в замку саме тоді, коли я закінчував витирати зі столу залишки її візиту. Крихти від галет, які вона принесла спеціально для онука, хоча Даниїлу лише рік і йому не можна стільки солодкого. Пляма від пролитої кави вона завжди змахувала чашку ліктем, починаючи розмахувати руками, доводячи, що я неправильно виховую сина.
Привіт, голос Ореста був змучений. Він кинув куртку на спинку стільця, навіть не глянувши на мене.
Я мовчав. Продовжував водити ганчіркою по столу навколо, хоча стіл вже блищав. Всередині все бурлило, розштовхуючи груди. Три роки. Три роки я терпів.
Що сталося? він озирнувся нарешті, видно, відчувши щось не те.
Я кинув ганчірку в мийку. Бризки полетіли на плитку.
Мені вже набридли твоєї мами визови! Я подаю на розлучення, і це остаточно!
Слова вилетіли самі, різко, мов ляпас. Навіть не планував казати саме зараз. Але накипіло. Перевалило через край.
Орест завмер. Відкрив рота, закрив. Потім криво посміхнувся нервово, неприродно.
Здуріла?
Я все сказав. Голос у мене прозвучав спокійніше, ніж я відчував себе. Збирай свої речі. Або я свої заберу, як хочеш.
Він зайшов на кухню, сів на стілець. Провів долонями по обличчю. Я стояв біля мийки, схрестивши руки на грудях, і дивився на нього. На цього чоловіка, з яким я одружився чотири роки тому, думаючи, що ми збудуємо щось справжнє.
Соломіє, давай поговоримо нормально…
Нормально? я хмикнув. Нормально було сьогодні вдень, коли твоя мама приперлася із запасним ключем, який ти їй дав за моєю спиною, і влаштувала ревізію, чому в мене в холодильнику лежать напівфабрикати?
Вона ж переживає…
А мені вона просто життя псує! підвищив голос. Щотижня, Оресте! Кожного разу знаходить причину приїхати, сунути носа у наші справи, покритикувати, як я прибираю, що варю, як одягаю Дана!
Він мовчав. Дивився в стіл.
Сьогодні вона сказала… я ковтнув, бо навіть згадувати боляче, що я поганий батько. При Даниїлові. Та хай він ще маленький вже все розуміє!
Вона не хотіла…
Твоя мама завжди не хотіла! гримнув кулаком по столі. Але щоразу винен чомусь я! Вона не хотіла зіпсувати мій день народження, коли цілий вечір розповідала, яка в її подруги ідеальна донька. Не хотіла образити, коли перед усією родиною на Різдво сказала, що я ледащо не працюю!
Орест підняв на мене очі. В них була тільки втома. Не роздратування, не протест суцільна втома.
Що ти хочеш, щоб я зробив?
Оце питання. Оце і стало останньою краплею.
Я хочу, щоб ти захистив мене! Хоч би раз за три роки шлюбу! Щоб хоч раз поставив свою дружину вище від своєї мами!
Не перебільшуй…
Я перебільшую?! голос зірвався на крик. У дитячій заворушився Данило я почув через радіоняню. Мусив стихнути. Я перебільшую, коли вона пів року тому влаштувала сварку, що ми не їздимо до неї на дачу щовихідних? Коли вона вимагає звіту, куди ми витрачаємо гроші? Коли розпоряджається за нас, у який дитсадок віддавати нашого сина?
Соломіє, вона ж допомогти хоче…
Допомогти?! схопив з кухонної полиці пакунок, що зараз приніс твоя мама. Он! Принесла нам білизну. Для мене. Купила, не спитавши! Бо, цитую, у тебе немає смаку, треба бути презентабельним для мого сина!
Висипав усе на стіл. Безформенні бежеві труси на три розміри більші, ніж треба. Сірий бюстгальтер, який ще моя бабця носила б. Орест аж почервонів.
Ну це вже занадто…
Занадто?! Це приниження! Я більше не можу! Щоразу прокидаюсь і думаю: що вона ще вигадає? Яку пораду дасть? Чим ще зіпсує мені настрій?
Я ходив по кухні зриваючись. Суміш люті, образи, розчарування стискала в грудях.
А ти… Ти завжди на її боці. Мама не хотіла. Мама переживає. Мама старається. А мене хто захистить?
Я тебе люблю, тихо мовив він.
Любов це не слова, Оресте. Любов це вчинки. Це коли стаєш між мною і тим, хто мене ранить. Навіть якщо це твоя мама.
Він відкинувся на спинку стільця, глянув у вікно. Там темніла груднева ніч.
Їй важко прийняти, що я вже дорослий. Що маю власну сімю.
Їй важко?! аж перекривило від обурення. А мені як?! Я все життя в напрузі! Не можу розслабитись навіть вдома! Бо у будь-яку мить твоя мама може увірватися зі своїми претензіями!
Я заберу у неї ключі…
Не в ключах справа! сів проти нього, дивлюсь прямо в очі. Ти дозволяєш їй влазити в наше життя. Ти ніколи не кажеш їй досить. Ти не захищаєш наші стосунки.
Мовчанка. Лише гудіння холодильника і тиканя старого годинника.
Я не вмію, зізнався він. Вона завжди контролювала все.
Вибирай. Вона або я.
Сказав жорстко. Вже по-іншому не можна.
Соломіє, це не чесно…
Не чесно?! підвівся. Не чесно було три роки терпіти її напади. Не чесно було мовчати, коли вона моїм батькам казала, що я одружився на тобі лише заради вигоди. Не чесно було усміхатись, коли в пологовому сказала, що дитина тільки на неї схожа і нічого від мене не взяла!
Орест підвівся теж. Підійшов, хотів обійняти. Я відійшов.
Не треба. Я серйозно. Або сьогодні говориш з нею і ставиш межі, або я йду.
Соломіє…
Досить. Я втомився бути винуватим. Втомився виправдовуватись, що недостатньо добрий для її сина. Втомився жити не своїм життям!
Телефон на столі завібрував. Орест глянув по щелепі видно, як стиснувся. На екрані Мама.
Він узяв слухавку.
Алло… так, мамо… все добре…
Отут у мені щось відпустило назавжди.
Я вихопив у нього телефон, натиснув на гучний зв’язок.
…ти сказав їй? голос свекрухи напружений. Про квартиру?
Я подивився на Ореста. Він зблід.
Яку квартиру? спитав спокійно.
Пауза. Потім її голос вже солодший, фальшиво-лагідний:
Соломіє, сину, це не твоє діло…
Я його чоловік. Моє діло. Яку квартиру?
Орест спробував забрати телефон, я відвернувся.
Ми з Орестом обговорювали… почала теща, у моєї сестри Лесі звільнилася двокімнатна у Львові. Вона продає. Миколі гроші терміново треба донька вступає в Києві…
Микола. Її племінник. Той, що на свята все розповідав, як я нічого не можу, а дружина в нього і бухгалтер, і господиня, і карєру робить.
Тобто?
Мама пропонувала… купити нам ту квартиру. Зі знижкою.
За які гроші?
Мовчання.
Оресте, за які гроші?!
За твої заощадження, пробурмотів він. І своїх докину…
Мої заощадження. Ті самі двісті пятдесят тисяч гривень, що відклав за пять років. Ще до весілля почав. Працював на двох роботах, економив на всьому. Мріяв відкрити власну перукарню. Бізнес-план був.
Ви це обговорювали з нею без мене.
Соломіє, зрозумій це вигідно! Хороший район…
А мої мрії? Мої плани?
Перукарня зачекає…
Мені тридцять років! Два роки вдома з сином! Скільки ще чекати?
Свекруха у трубці заговорила швидко:
Соломіє, ну про яку перукарню? У тебе син маленький! Займешся потім, а це ж капітал. Леся дає знижку тільки своїм! Сімя, розумієш!
Сімя… повторив. Яка вирішує за мене. Де моєї думки нема.
Поклав телефон на стіл, глянув на Ореста:
Ти мені сам казав чи просто забрав би гроші?
Хотів спершу обговорити…
З ким? З мамою обговорив. З Миколою, мабуть, теж. А зі мною коли мав намір?
Двері в квартиру гупнули отой запасний ключ. Влетіла свекруха. В пухнастій шубі, червона від морозу.
Що тут відбувається?! Орест, чому вона кричить?!
За нею Леся. Повна, в дублянці, з самовдоволеною усмішкою.
Привіт, Соломіє. Їхали повз хотіли документи на квартиру показати…
Документи. Принесли вже. І не спитали.
Ідіть геть, тихо сказав.
Що?
Сказав геть з моєї хати! Обидві!
Ти як розмовляєш?! свекруха кинулась до мене. Орест, ти чуєш?!
Мамо, може, справді не на часі… пробурмотів він.
Не на часі? накинулась на нього. Я все для тебе робила! Виховала сама! А ти через цю… тикнула пальцем, невдячну…
Замовкніть! гаркнув. Так, що Леся аж здригнулась. Замовкніть і вийдіть! Зараз!
Соломіє, що з тобою? Леся спробувала примиритися. Ми ж добра хочемо. Миколі потрібні гроші, вам квартира, всі задоволені…
Мені не потрібна ваша квартира! Мені потрібен чоловік, який поважає мене, сімя, де я не зайвий!
Та хто ти такий! свекруха зірвалась. Думаєш, гарний, молодий і все зможеш? Орест на тобі одружився бо мусив! Якби не дитина, ти б до нас не пристав!
Тиша.
Орест стояв блідий, з відкритим ротом.
Це правда? спитав.
Мовчав.
Оресте, це правда? Ти на мені одружився тільки через вагітність?
Я… я кохав тебе…
Кохав. Минуле. Кивнув. Зрозуміло.
Взяв сумку з полиці. Телефон поклав у кишеню.
Соломіє, зупинись…
Не підходь. Ключі залиш тут. За речами приїдеш, коли мене не буде.
Ти не можеш просто піти!
Можу. І йду. Від тебе. Від твоєї мами. Від цього балагану!
Свекруха спробувала схопити мене за руку:
Ти сина кинеш?!
Я заберу Данила завтра. З поліцією, якщо треба. Сьогодні хай спить йому ці драми не потрібні.
Я розчинив двері й вийшов на сходову клітку. В обличчя вдарив холод. Ноги самі понесли вниз.
За спиною грюкнули двері Орест вибіг:
Соломіє, почекай! Куди ти?!
Я не озирнувся. Все нижче. Четвертий поверх, третій, другий…
Усе владнаємо! Я поговорю з мамою! Чесно!
Перший поверх. Вихід. Вискочив на мороз.
Повітря обпекло легені. Йшов швидко, не розбираючи дороги. Куртка розстібнута, шарф забутий байдуже. Головне далі. Геть із цього дому, від цих людей, від цього життя.
Телефон завібрував. Мама. Відхилив. Знову Орест. Відхилив. Ще свекруха. Вимкнув звук.
Зупинився тільки біля метро. Сів на лавку. Руки тряслись від холоду чи від нервів, чи від того й іншого разом.
Що я наробив?
Пішов. Просто отак, без речей, без сина, без плану. Як у фільмі. Тільки там герой потім знаходить себе, зустрічає своє щастя. А в житті?
У житті сиджу на крижаній лавці в грудні, без грошей гаманець удома, телефон у кишені. Нікуди йти. До мами? В неї однокімнатна з молодшою сестрою Жанною, студенткою. Там і розкладачку не розгорнеш.
До друга Миколи? Живе з дружиною та двома дітьми. Їм ще мене бракує.
Знову дзвонить телефон. Смс від Ореста: Пробач. Давай зустрінемось завтра. Говоритимемо спокійно.
Говоритимемо спокійно. Наче можна обговорити, що твоє життя фарс. Що чоловік одружився не з кохання. Що свекруха вважає мене паразитом. Мої мрії нікому не цікаві.
Ще одне повідомлення, того разу з незнайомого номера: Соломіє, це Леся. Не гарячкуй. Квартира справді вигідна. Подумай про Данила йому потрібен простір. Передзвони, обговоримо.
Обговоримо. Всі хочуть говорити. Але не зі мною поміж собою. А мене ставлять перед фактом.
Я підвівся. Пішов до станції метра. В кишені знайшлась картка хоч щось. Спустився вниз. Теплий шум вагонів огорнув мене. Сів у потяг, поїхав. Куди й сам не знаю.
Вийшов на Університеті. Просто так, бо назва гарна. Побрів вулицями. Місто іскрило від вогнів, вітрини світилися, люди спішили. А я, чужий, непотрібний, загублений, ішов далі.
Зайшов у цілодобову кавярню. Замовив чай картка працює. Сів біля вікна. Дивився на людей і думав.
Думав про Данила. Він прокинеться вранці покличе тата. А мене не буде. Орест скаже… що? Що тато пішов? Що кинув їх?
Серце стиснулося. Ні. Не кинув. Просто… мені треба час. Поміркувати, вирішити, як далі жити.
До столика підійшла офіціантка молода, років двадціти пяти, втомлена.
Бажаєте ще щось?
Ні, дякую.
Вона не відійшла. Дивилась уважно.
Вибачте, не моя справа… у вас усе гаразд?
Я посміхнувся:
Схоже, що ні.
Хочете поговорити?
Дивно. Чужа дівчина пропонує вислухати. Може, бачить, що важко. Може, на роботі нудно?
Пішов від дружини, сказав просто. От тільки що.
Вона сіла поряд.
У мене перерва. Розкажете?
Я розповів. Все. Про свекруху, квартиру, про правду, що не знаю, куди йти далі. Слова самі лилися, наче послабив затискач.
Вона слухала мовчки. Потім сказала:
Мій досвід подібний. Колись жила з хлопцем його мати всюди сунула носа. Я терпіти мала, сподівалась, мине. Стало ще гірше.
І що зробили?
Пішла. Як ви. Без нічого. Ночувала у друзів, потім кімнату знімала. Було важко. Але вперше відчула себе вільною.
У вас діти були?
Ні. А у вас?
Син. Маленький.
Вона кивнула:
Це складніше. Але все можна вирішити. Головне не повертатися у те ж саме. Якщо повернетеся, нічого не зміниться. Вони зрозуміють, що ви безвихідний, і стане тільки гірше.
Я допив холодний чай.
Боюся, що сам не впораюсь.
А хто сказав, що будете самі? усміхнулась. Є ж рідні, друзі. І ви сильніший, ніж гадаєте. Раз змогли піти зможете жити далі.
Обмінялись номерами. Її звали Мирослава. Офіціантка, яка за тридцять хвилин дала більше підтримки, ніж дружина за чотири роки.
Вийшов з кафе вже під ранок. Світало. Місто оживало. Дістав телефон двадцять три пропущених: від Ореста, свекрухи, мами, навіть від Миколи мабуть, дружина вже всім зателефонувала.
Написав одне СМС Оресту: Завтра о другій на нейтральній території. Без твоєї матері. Обговоримо Данила й розлучення. Не дзвони більше.
Відправив. Видихнув.
Попереду було невідомо що. Зйомна кімната, суди, ділення дитини. Страшно? Дуже. Але не так, як провести решту життя в тій квартирі, поруч із тими, хто не бачить у мені людини.
Я ішов по ранковому місту. І вперше за три роки відчував я вільний.
