Ти ж сама, залиш дім своїй сестрі, їй зараз важче, заявила моя мама. Тобі легше, а у сестри ціла купа дітей мусиш зрозуміти.
Чого ти така понура?
Сестра приземлилась поруч на диван, стиснувши склянку з компотом. Діти пищать навколо столу, її чоловік щось жваво розказує своїй тещі, розмахуючи виделкою з шматком київського торта.
Та все нормально, я відвела погляд. Просто втомилась. День на роботі якесь суцільне випробування.
Вона посміхнулась і поправила пасмо волосся.
Я давно хотіла з тобою поговорити. Про татів будинок.
Я слухаю.
Вона схилилася ближче, знижуючи голос.
Ми подумали Нащо тобі й твоєму чоловіку цей дім? Ви і так вдвох у власній квартирі. А ми нас і так пятеро у найманій двійці. От переїдемо в село і повітря, і двір, і місця вдосталь.
Я мовчки дивилась на племінницю, яка дула на свічки на торті. Шість років, найстарша з трьох.
Справді, тобі дім зайвий, вела далі сестра. Суцільні витрати! Дах тече, паркан кривий, ремонту не обійдеш.
«А чим ремонтувати збираєтесь?» майнула думка. Але промовчала.
Мама теж вважає, що це правильно, додала вона. Ми не подарунок просимо, просто відмовся від своєї частки. Потім домовимось.
Я кивнула, хоча всередині всі нутрощі стиснуло.
Додому чоловік віз у тиші.
Ну що там?
Хочуть, щоб я віддала свою половину будинку.
У сенсі просто подарувала?
Ага. Бо їм треба більше. Бо ми самі і все маємо.
Все? криво посміхнувся чоловік. Ту нашу 1-кімнатну під іпотекою?
Наступного дня дзвонить мама.
Подумала?
Тут думати нічого. Дім порівну мій.
Все за права твої буркнула вона. А сімя? Сестра має трьох малих, а ти ж одна.
Ми ще роками іпотеку платити будемо.
А в них і цього нема.
Я ж тата доглядала останні місяці. І по лікарях возила, і ліки купувала. А сестра два рази прийшла.
Ти ж старша, ти маєш розуміти. У тебе більше свободи.
Свобода. Як ніж.
Увечері сиджу на кухні з чаєм.
І мама теж наполягає? питає чоловік.
Та
Наступного дня зустрілась з подругою.
А коли сестра тобі востаннє допомогла? спитала вона.
Не вигадала, що сказати.
Вони знають, скільки ви на спроби ЕКО витратили?
Ні.
Та майже мільйон гривень! І жодної вагітності… А все одно думають, що тобі легко.
Я вирішила піти в батьківську хату.
Одна.
Занедбаний сад, двері скриплять, пахне пилом і спогадами.
Знайшла зошит з татовим почерком розрахунки на ремонт. Планував. Не встиг.
Яблунька, яку ми посадили разом, коли я була мала.
Цей дім не просто квадратні метри. Це память.
Коли мама прийшла знову і сказала:
Ти без родини, тобі легше…
Я вже не ковтнула.
Три спроби ЕКО. Три.
І вперше сказала:
Дім мій. Я не віддам.
Повисла тиша. Але вона була вже не порожня. А, швидше, очисна.
Весна прийшла раніше.
Сусідка хитро підморгнула:
Він тільки тебе й чекав.
Я сиділа на ґанку, з гарячим чаєм, у татовому светрі, перед старою яблунею.
Це був мій дім.
Не тому, що поступилася.
А тому, що маю на це право.
