Неприємний осад
Все, досить, ніякого весілля в нас не буде! вигукнула Маряна.
Чекай, що трапилось? розгубився Іван, ніби ж усе нормально було!
Нормально? гірко посміхнулася Маряна. Та, мабуть нормально. Просто, вона затихла на кілька секунд, гарячково думаючи, як пояснити Та зрештою сказала чисту правду: твої шкарпетки смердять! Я не хочу це нюхати все життя!
Та ти так і сказала? ахнула мама Маряни, коли дізналася, що донька вирішила забрати заяву на одруження. Неймовірно!
А чого дивуватись? знизала плечима вже не наречена. Це ж правда. Не кажи, що ти сама цього не помічала.
Помічала, звісно, зніяковіло сказала мама, але це ж якось принизливо. Я думала, ти його справді любиш. Хлопець же хороший, не п’є, не гуляє. А шкарпетки то таке, можна вирішити.
А як? Ноги мити вчити? Шкарпетки міняти завжди? Дезодорантом запастися? Мамо! Ти себе чуєш? Я ж не дитину всиновити зібралась! Я хотіла заміж вийти, щоб за плечем чоловіка бути, а не вічно в ролі виховательки!
То навіщо так далеко зайшла? Навіщо заяву носила?
Це все ти, мамо. Іванчик порядний, добрий хлопець, мені він подобається памятаєш? А ще: Тобі, доню, вже двадцять сім, пора б уже весілля зіграти, а онуками мене порадувати Ну? Впізнаєш свої слова?
Але, Марянко, я не думала, що ти ще вагаєшся. Мені здавалось, у вас серйозно. Ти молодець, що поміркувала добре і прийняла своє рішення. Тільки, доню, це шкарпетки смердять якось занадто різко. Якось не по тобі.
Бо я спеціально, мамо. Щоб вже без повернення назад.
***
На початку Іван здавався Маряні смішним і трохи незграбним. Постійно носив одні й ті ж джинси, одну футболку. Не розказував нічого про картину Куїнджі, але міг годинами вертіти спогади про старі українські фільми. В ті моменти очі Івана світилися щирістю.
З ним було легко, спокійно.
Саме цього спокою так бракувало Маряні після буремних стосунків і вічних пошуків свого.
Через два місяці кіно і прогулянок, Іван, червоніючи, запропонував:
Може, до мене зайдеш? Я вареників наліпив, самотужки!
Сказав так просто та щиро, що в Маряни серце защеміло. Особливо оце сам наліпив підкорило.
Ну, коротше, погодилась
***
Квартира Івана Маряні не сподобалась.
Не бруд, а саме безлад, недоглянутість, пустка. Сірі стіни без шпалер, старий пошарпаний диван з одним валиками замість подушок. На підлозі усілякі купи: коробки, книги, газети, кросівки посередині кімнати. До того спертий пиловий дух.
Кімната нагадувала тимчасову зупинку, а не справжню домівку, де живуть.
Ну як тобі моя фортеця? розвів руками Іван і навіть не збентежився. Гордий був! І непомічав нічого дивного.
Маряна з силою усміхнулася, бо сваритися з ним не хотіла подобався ж.
Пішли на кухню. Там не краще: на столі пил, у мийці тарілки і чашки з чорним нальотом, казан старого зразка. Її погляд спинився на чайнику.
Цікаво, думала Маряна, який він був у молодості?
Настрій зіпсувався.
Маряна ловила слова Івана, але коли він подав тарілку з варениками, відмовилася, сказавши що сидить на дієті.
Їсти щось із цієї кухні ні в якому разі.
Вдома Маряна ретельно розбирала враження.
На вигляд дрібниці. Ну живе хлопець сам, не дбає про чистоту. Але…
За цим всім Маряна побачила зовсім інше щось величезне й незрозуміле: як можна так жити? І не тому, що лінь помити тарілку. А тому, що для нього це норма!
Осад залишився дуже неприємний
***
Потім Іван прийшов у гості до Маряни, офіційно запропонував одружитися, подарував каблучку. Подали заяву. Батьки зібрались планувати весілля.
Бути нареченою приємно, та коли Маряна залишалась наодинці, згадувала Івана: його спроби зробити їй приємне, його анекдоти, вареники А перед очима кожного разу зявлявся той незрозумілий чайник.
Вона розуміла: це не просто чайник. Це знак! Він говорить про ставлення Івана до життя, до себе, до дому. І мабуть і до неї.
Якось уявила їхнє спільне ранкувате життя аж мороз по шкірі.
Встане, зайде на кухню: недопита чайка, крихти Скаже: Коханий, прибери, будь ласка а він гляне здивовано, як на свою квартиру, і не зрозуміє, про що взагалі мова. Сперечатися не буде, кричати не буде. Просто не зрозуміє… І кожного дня доведеться пояснювати, домовлятися, наполягати. А любов буде сипатися, згасати від сотень маленьких уколів, які він ніколи не помітить.
А мама така щаслива, що її донька нарешті заміж іде.
***
Заміж
Вся ніжність і легкість, що були поряд з Іваном, розчинились, залишивши тривожність.
Маряночко, щоденно питав Іван з занепокоєним поглядом, у нас все гаразд? Між нами любов?
Авжеж, відповідала вона, хоча щось у душі ламалося.
Зрештою Маряна не витримала і звернулась із розмовою до подруги, розповіла про свої сумніви.
І що тут такого? здивувалась Оксана. Пил, чайник Мій чоловік танк на кухні залишить і не помітить. Чоловіки такого не бачать!
Саме так! Вони не бачать! прошепотіла Маряна. І він ніколи не побачить. А я буду бачити. Все життя. Це мене й доконає!
***
Вона не звинувачувала Івана. Він не брехав. Просто жив у другому світі. Світ, де брудна тарілка в мийці це нормально. А для неї це сигнал абсолютної байдужості.
Йшла мова не про чистоту, а про різні погляди на життя. І тріщина, що зявилась у думках, з часом стане прірвою між ними.
Тож краще зараз зупинити все, ніж зануритись у ту прірву через роки, коли буде вже надто пізно.
Маряна лишень чекала слушного моменту
***
Маряну з Іваном запросили на вечірку.
Зайшли, роздяглися в коридорі, взули домашні капці
Зайшли в кімнату
Смердюче амбре пленталось слідом за ними.
Маряна не одразу зрозуміла, звідки запах.
А коли збагнула і побачила, що зрозуміли всі хотілось крізь підлогу провалитися. Не сказавши ні слова, вона вискочила в коридор, хутко вдяглася і пішла.
Іван кинувся навздогін, схопив за руку, розвернув а вона кинула йому у вічі, майже з образою:
Все! Ніякого весілля!
***
Весілля і реально не було.
Маряна впевнена, що зробила правильно і не шкодує.
А Іван
Він досі не розуміє: а в чому власне проблема? З ким не буває шкарпетки смердять! Він, мовляв, і зовсім міг їх знятиМинуло кілька місяців. Маряна повернулася до звичного життя: робота, кавярні, прогулянки з подругами. Щось у ній змінилося впевненість у собі та у власних рішеннях стала міцнішою. Зявилося більше часу, щоб слухати себе, щоб розрізняти: що справді потрібно, а що навязане звичкою чи страхом бути одній.
Розлучатися з минулим було не важко, важко було змиритися з думкою: можливо, одруження й не буде так скоро, як хотіла мама. Мабуть, і онуків доведеться трохи почекати. Але всередині було спокійно. Вона більше не задавала собі питання: “Чи правильно я вчинила?” Відповідь була у кожному її дню у відчутті чистоти й простору власної кімнати, у тому, що не треба більше мовчати про те, що справді болить.
Одного вечора, за щасливими розмовами в кавярні, Маряна побачила за сусіднім столиком усміхнену пару хлопця й дівчину, які жваво сперечалися про те, як краще прати білі речі. Вона мимоволі усміхнулася і подумала: “Головне бути чесною з собою. І тоді все знайде своє місце.”
Вона встала, вдихнула нічне місто й нарешті відчула: осад у душі більше не гірчить, а обернувся новою легкістю. Її майбутнє пахло свіжістю.
