З відпустки Ігор не повернувся
А твій що, досі не телефонує, не пише? запитала Галина, неспішно підпираючи білу хустку на макітрі.
Та ні, Галинко, глухо, як у танку. Ні на дев’ятий день, ні на сороковий жодної звістки, відбувалась я сміхом, поправляючи робочу фартуху на своїй широкій талії.
Може, гульбанить, а може, і гірше, співчутливо хитнулась сусідка. Ну чекай, чекай. Міліція і досі мовчить?
Як у рот воду набрали, Галю, мов ті карасі на нашому ставку.
Ет… доля…
Мене ці розмови гнітили. Взяла віник в іншу руку й заходилась змітати осіннє листя біля свого будинку. Тягнулася довга, холодна осінь 1988-го. Щойно підметена доріжка швидко покривалась новими листками, я розверталась і знов ішла смітати їх в купу.
Три роки, як я Гулькіна Людмила вийшла на заслужену пенсію, і, здавалося б, пора відпочивати. Але минулого місяця довелося влаштуватись двірником при місцевому ЖЕКу гривень не вистачало, а іншу роботу так швидко не знайдеш.
Жили ми просто, по-українськи, як усі. Не багаті, не бідні. Працювали, ростили сина. Чоловік мій особливо не пив, заледве на великі свята. На роботі його поважали старанний був, совісний. Чужих жінок оминав стороною, і мені вірний був я ж сама в лікарні медсестрою все життя, подяк мала чимало.
Чоловік отримав путівку у Трускавець оздоровитись, розважитись на морі. І не повернувся. Зразу тривоги особливої не було: не телефонує значить, добре відпочиває. Але коли в призначений день не приїхав додому, почала шукати по всіх інстанціях: обдзвонила лікарні, міліцію, навіть у морг телефонувала.
Синові в частину спершу телеграму відправила: Батько зник. Потім і додзвонилась. Разом зясували: з готелю виїхав, до потяга не дійшов. Пропав. Почала знов дзвонити по лікарнях, моргах.
На заводі теж розвели руками: Наше діло путівку видати, а далі не наша справа. Коли на роботу не вийде звільнимо за прогули.
Мати якоїсь миті зібралась їхати на місце, шукати особисто, але Петро, син, відмовив:
Та що ти його там шукатимеш? Скоро тиждень відпустки дамо сам поїду і все зясую. Форма в мене військова, може, то й легше буде.
Я трохи заспокоїлась, грузила себе справами, щоб не затуманюватись гадками. У міліцію вже як на роботу ходила, тепер без нервів все ж новин не було. Та й працювати пішла частково й через це поки мете та між людьми, тримаєшся як ця сама мітла… Увечері плакала. Гризла себе й долю, що випала така важка ноша в мої роки. Найгірше не знати, що сталось.
І ось Ігор зявився так же несподівано, як і зник.
Стоїть на подвірї у своєму улюбленому темно-синьому піджаку, з піднятим комірцем, без валіз, сумок, нічого. Просто стоїть, руки в кишенях, мов нічого не було, і дивиться, як я змітаю двір.
Я й не помітила його спершу не знаю, скільки він там стояв, аж поки Петро не окликнув:
Ігорю, тату!
Я кинула мітлу й побігла.
Розпростерла руки, як лелека, що повернувся у своє гніздо, і з розгону впала чоловікові на груди, обійняла.
Ігор не одразу, але й сам обійняв.
Додому, годі вже обніматися, обурено кинув Петро. Я вловила в його голосі незадоволення.
Петре, дай і тебе обійму, з весни не бачила! наздогнала сина.
Та вже добре. Холодно. Йдемо додому.
Чого ж не подзвонив? Я б прибралася, щось смачне приготувала…
Мамо, я ж не на вареники до тебе їхав. Обіцяв повернувся.
Я визирала то на чоловіка, то на сина. За ці місяці стільки у голові перекрутила різного а зараз неначе сон. Живий. Здоровий. Не хотілось допитуватись хотілось нагодувати і дати перепочити. Ігор сидів і мовчав.
Сідай, мамо, покликав син.
А я таки крутилась на кухні, гриміла тарілками, кухлями.
Мамо, я його знайшов у чужої жінки, озвався Петро.
Я окамяніла. Повернулась, поглянула на чоловіка. Той сидів за столом, руки переплів замком, голову похилив худий, сірий, невеселий. Мов хлопчисько, що щось накоїв.
У якої чужої? Що сталося, Ігорю?!
Все, що я думала й вигадувала собі ночами обікрали, без копійки лишився, шукає порятунку… А тут
Не повернувся він додому, а оселився в доміку біля моря у Олени Соболь. І їхати не хотів…
Промовляв я повільно, не розуміючи до кінця як не хотів? Чому?!
Так і не хотів! раптом підняв голос. Усвідомив, що мучусь життям завод-робота, робота-завод, город і дача. А свободи немає!
Свободи?! аж почервоніла від люті. То чого ж ти, сину, сюди ту свою свободу приволік? Хотів мене принизити? Краще б одразу сказав, що у морзі він! Я тут, хазяйкою усе життя була, чекала ні вдень, ні вночі спокою не знала, а ти в домику у чужої!..
Знаєш, Людо Я, може, нове життя хотів почати…
Ой лишенько, Ігорю! Не нове життя ти захотів, а, мабуть, на сонці перегрівся свого Півдня та й вирішив, усе кинувши, стати підлим зрадником Справжній чоловік повернувся б додому, чесно сказав би, розлучився б, а вже потім шукав собі нової долі. По-справжньому чесно, перед близькими і самим собою. Я тебе бачити не хочу йди!
Ігор встав та, проходячи коридором, завернув у кімнату.
Ні, так не піде! закричала я, майже зриваючись на істерику. Пішов, пішов геть! Як не було тебе!
Тату, давай, виходь, син вийшов слідом.
Побачила я Ігоря знову лише за два тижні.
Я, як завше, метла в руках жену залишки дощової води, згреваю листя з подвіря. Він стоїть на початку будинку у старому пальті й смішній шапці.
Люда, глухо кличе. Знов: Людо!
Я глянула на нього порожнім поглядом. Неначе зламав у мені все, і ні пробачити, ні забути вже не здатна. Ігор сам підійшов ближче.
Я залишився, знову на заводі влаштувався. Не бригадиром простим робітником. Впустиш?
Я сперлась на метлу, подивилась йому просто у вічі:
Впущу! Але лиш для того, щоб написати заяву на розлучення. Чим швидше, тим краще.
Не пробачила? Я розумію…
Якщо розумієш, то навіщо прийшов?
Коли я їхав, Олена сказала: уїдеш не поверну. Я й уїхав, Людо, додому приїхав…
Ха-ха, ні там, ні тут не потрібен! Бо таких чоловіків ніхто не потребує. Син тебе притягнув не він, не поїхав би, ось і все. Йди, живи, як шукав не заважай хазяйнувати. Тут не товчись! і кілька разів мітлою провела по його брудних чоботях.
Розвернулась і із злістю взялась знову мітити доріжку. За пять хвилин озирнулась Ігоря як не було. Видихнула наче камінь з душі впав. Боялась: а раптом він стане тут, а я пробачу… Бо того, хто встромляє ножа в спину, завжди чомусь так хочеться захищати грудьми…
