Кажуть, що з віком ти стаєш непомітною
Що вже не така важлива. Що заважаєш.
Кажуть це так холодно, аж боляче
ніби стати невидимою обов’язкова частина угоди зі старістю.
Ніби треба змиритися з тінню
стати ще одним мовчазним предметом у кімнаті
тихо сидіти в кутку, не заважаючи, затулившись.
Але я не народжена для кутків.
Я не прошу дозволу існувати.
Я не стишу свій голос, щоб нікому не заважати.
Я не прийшла у цей світ, щоб втратити себе,
щоб зменшуватись, аби іншим було зручно.
Ні, панове.
У цьому віці коли багато хто чекає, що я згасну
я обираю палати.
Не вибачаюсь за свої зморшки.
Я пишаюся ними.
Кожна з них почерк життя:
що я любила, сміялася, плакала, переживала.
Я відмовляюся перестати бути жінкою
лише тому, що не вписуюся у соцмережеві фільтри,
чи тому, що мої кістки вже не витримують підборів.
Я залишаюсь бажанням.
Я залишаюсь творчістю.
Я залишаюсь свободою.
І якщо це когось дратує
тим краще.
Я не соромлюсь своїх сивих пасм.
Мені було б соромно тільки тоді, якби я не прожила стільки, щоб їх заслужити.
Я не згасаю.
Я не здаюся.
І зі сцени не сходжу.
Я досі мрію.
Я досі голосно сміюся.
Я досі танцюю як умію.
Я досі вигукую до неба, що мені є ще що сказати.
Я не спомин.
Я присутність.
Я тихе полумя.
Я жива душа.
Жінка зі шрамами
якій вже не потрібні емоційні милиці.
Жінка, що не чекає схвалення поглядом, щоб знати свою силу.
Тому не кличте мене «бідолашною».
Не ігноруйте мене через вік.
Називайте мене сміливою.
Називайте мене силою.
Називайте мене по імені
чітко, з піднятою келихом.
Називайте мене Мілка.
І хай усі знають:
я все ще тут
пряма, з душею, що палає.
Тисни «Подобається» і отримуй найкращі пости у Facebook ↓
