Відійди від мене, Ганно! Я ніколи не обіцяв одружитися з тобою! Та й взагалі, звідки мені знати, чия це дитина? Може, вона й зовсім не моя
Ось тому й іди геть, а я, напевно, повертаюся до Києва, холодно кинув Сергій і вийшов за двері, а біля порогу залишилася ошелешена Ганна, яка не розуміла, як це сталося. Це той самий Сергій, що клявся їй у вірності й носив її на руках, що звав її “Ганнуся” і обіцяв зірки з неба?
Невже це цей Сергій розгублений, злий, як чужий, несправжній? Ганна стояла, не вірячи ні очам, ні вухам.
Тиждень проплакала Ганна, з горя хитаючи слідом Сергієві навіки прощавай. А потім, уже за тридцять пять, глянувши на свої непоказні риси та розуміючи, що жіноче щастя, вочевидь, обійде її стороною, вирішила стати мамою сама.
І невдовзі зявилася у Ганни донька маленька гучна дівчинка. Назвала її Олеся. Мала росла слухняною, спокійною і зовсім не створювала матері клопоту, наче вже знала: кричи-не кричи нічого не добєшся.
Ганна ставилася до Олесі дбайливо одягала, годувала, купувала іграшки. Та справжньої материнської любові не було видно: щоб обійняти, поцілувати, погуляти ні, ніколи. Мала часто тягнула рученята до матері, але та відводила її роботи багато, втомилась, болить голова Так і не прокинулося у ній материнське тепло.
Коли Олесі виповнилося сім, у селі сталося неаби-яке диво: Ганна познайомилася з чоловіком і навіть привела його додому! Все село перекотиполе Житомирщини лише те й обговорювало: “Ганка зовсім з розуму зїхала!”
Чоловік, Іван не місцевий, без нормальної роботи, живе невідомо де. А може й аферист
Ганна працювала у місцевому магазині а він допомагав розвантажувати продукцію так і завязали знайомство. За місяць вона запросила Івана жити до себе. Сусіди осудливо перемовлялися:
Привела хтозна-кого! А про доньку подумала? Та він же мовчазний явно щось приховує!
Але Ганна не слухала нікого: відчувала це, напевно, її останній шанс на жіноче щастя.
Та невдовзі сусіди змінили думку. Дім Ганни без чоловічої руки вже розвалювався. А Іван золоті руки: спершу ґанок підправив, потім дах полагодив, відновив паркан Кожного дня щось майстрував і помешкання преображалося на очах. Хтось просив допомогти він погоджувався: комусь безкоштовно, якщо старий чи не має грошей, з інших гривнями чи провізією: консервація, сало, яйця, молоко.
У Ганни був город, а худоби не було, тому молоко і сметана в дім потрапляли, лише коли хтось пригостить. А з появою Івана і в холодильнику зявилися вершки, і молоко, і домашнє масло. До Олесі вона стала добрішою, сама Ганна наче розквітла.
Олеся підросла, пішла до школи. Одного літнього вечора вона сиділа на ґанку й дивилася, як Іван ремонтує стару драбину. Потім побігла до подруги. Вернувшись увечері, остовпіла: посеред двору стояли гарні качелі! Гойдалися від легенького вітерця, так і манили.
Це для мене? Дякую! Дядю Ваню, ви мені їх зробили? здивовано питала Олеся.
Тобі, Олесю, тож приймай роботу! вперше щиро усміхнувся Іван.
Дівчинка раз у раз літала на качелях, а вітер свистів у вухах. Щасливішої дитини у цілому селі не було.
Ганна ще зранку йшла на роботу, отож куховарити взявся Іван: сніданки, обіди, а пироги його були просто казкові! Він навчив Олесю готувати, сервірувати стіл. Виявилося, що приховано у цій мовчазній людині стільки тепла й турботи!
Коли прийшла зима, дні стали короткими. Дядько Іван супроводжував Олесю до школи та зустрічав. Ніс її рюкзак, розповідав їй різні історії про своє життя. Ділився, як доглядав важкохвору матір і продав заради неї квартиру, а брат виставив його за двері.
Він навчив дівчинку рибалити. Влітку, на світанку, вони разом йшли на ставок, сиділи мовчки, чекали клювання так вона навчилася терпінню. У самісінькому серпні Іван купив їй перший дитячий велосипед і навчив кататися. Коліна вона розбивала він акуратно мазав рани зеленкою.
Іване, пораниться ж мала, журилася Ганна.
Ні, не пораниться. Їй треба навчитися падати і вставати, впевнено відповідав Іван.
Якось на Новий рік він подарував Олесі справжні білі ковзани. Того вечора вони втрьох засіли до святкового столу, який накрили разом із Іваном. Сміялися, вітали одного, цокаючись келихами шампанського (для Олесі узвар).
А вже зранку прокинулися від її крику вона під ялинкою знайшла пакунок із ковзанами, не вірила щастю, плакала від радості, обіймаючи подарунок.
Іван відвів Олесю на замерзлу річку. Довго розчищав гній та сніг на льоду, тримав за руку, поки вона не навчилася стояти й кататися. Вона падала й знову вставала, а Іван був поруч. Зрештою дівчина самостійно проїхалася й не впала.
На зворотному шляху, Олеся обійняла його міцно:
Дякую тобі за все! Дякую, тату
У цей мить вже Іван не стримав сліз сльози радості тихо скотилися по суворому обличчю.
Минали роки, Олеся виросла, поїхала навчатися до Львова. Життя не раз кидало випробування, та Іван завжди був поруч: на випускному, возив передачі, аби донька ніколи не голодувала. Саме Іван вів її під вінець, стояв з зятем під пологовим будинком, чекаючи новин, потім няньчив онуків. Любив їх, як рідних.
Та час бере своє. Іван пішов із життя так, як колись підемо і ми. На похороні Олеся стояла поруч з матірю, важко зітхнувши, опустила у могилу грудочку землі й прошепотіла:
Прощавай, татусю Ти був найкращим батьком на всьому світі. Я памятатиму тебе завжди.
І залишився він у її серці не дядько Іван, не вітчим, а ТАТО Бо батько це не завжди той, хто дає життя, а той, хто ростить, хто поруч у радості й біді, ділить твої сльози й сміх
Не кожному так щастить, тож цініть тих, хто поруч.
