Як свекруха сина від нас забрала.
Після того, як наш син одружився, він зовсім перестав нас відвідувати. Тепер він завжди у своїй тещі в Черкасах. Там вона постійно щось терміново від нього потребує. Я навіть не можу уявити, як ця жінка жила до того, як її донька вийшла заміж за мого сина.
Вже понад два роки, як наш син одружений. Після весілля молоді почали жити окремо в квартирі, яку ми купили йому ще коли він вступив до університету. З раннього дитинства наш Василько був нашим гордістю, ми завжди підтримували та розуміли його у всьому. Ще до весілля він почав жити сам, бо квартира була поруч із його роботою у центрі Києва.
Не буду казати, що мені невістка, Цецілія, одразу не сподобалася. Просто здалося, що дівчина ця ще така незріла для сімейного життя, хоча наш син був старший за неї лише на два роки. Наша Цецілія іноді поводилась по-дитячому, могла й покапризувати. Мій Василько такий добрий, завжди ніжний, й мені весь час було тривожно, як він буде з нею справлятись у житті.
Та коли я ближче познайомилася з нею і її матірю Лесевою, одразу зрозуміла хто є хто. Хоча Лесева моя ровесниця, поводиться вона, мов дівчинка: вередує, усім незадоволена. Бувають же такі люди вже глибокі ровесники, а мізки як у шістнадцятирічної! Лесева свого часу вже шість разів розлучалася, коли дочка виходила заміж за нашого сина.
Обговорювати з нею було нічого, бо жила вона у своєму вигаданому світі, але й не навязувалася до нас. Спілкування обмежувалося ввічливими вітаннями ну, молодята й молодята, та й годі.
Перші сигнали тривоги ще до весілля проявилися, бо Цецілія постійно тягла Василька до мами: то змішувач підтікає, то розетку треба замінити, то поличка впала на кухні. Спершу я це сприйняла поблажливо: немає чоловіка у домі чоловіча рука завжди потрібна.
Та минув час, а “поломки” у тещі не закінчувались. Василько все рідше знаходив час і знечуло відмовляв нам, пояснюючи, що їде з дружиною до її матері. Святкувати всі свята вони також перебралися до Лесевої, а ми залишалися лише втрьох я, дід Семен і моя свекруха Марія.
Мене не так обурило, що син ігнорує всі наші традиційні родинні збори, як те, що перестав допомагати навіть по господарству.
Якось ми купили новий холодильник. Попросили Василька допомогти підняти його на девятий поверх ліфт зламався. Спочатку син погодився, та згодом подзвонив: “Мамо, у Лесевої пральна машина тече, треба негайно їхати, не встигну!”
Коли чоловік подзвонив Василькові ще раз, почув у слухавці Цецілію: “А вони не можуть заплатити вантажникам? Чого ти маєш знову тягтися до них?” Василько таки приїхав, але був хмурий, сердитий.
Тату, не могли в грузчиків замовити? Я тепер це повинен тягати!
Я не витримала, подумала: невже її мати не може майстра викликати? Може, у Львові таких спеціалістів нема? Син пояснив, що жінці потрібна допомога, бо зараз усі шахраї гроші візьмуть, а нічого не зроблять.
Тут і мій чоловік Олег не стримався:
Може, твоя Лесева й не розбирається у техніці, зате колись добре пастухувала: навела свою овечку (твою дружину) на правильне місце!
Василь відразу розгнівався на батька і пішов геть. Я в той момент не втручалася, бо насправді Олег мав рацію: нова рідня сіла синові на шию. У тещі він і сантехнік, і електрик, а до нас й дорогу забув.
Після тієї сварки Василь вже більше двох тижнів не розмовляє з батьком. Олег теж не збирається миритися першим. Я ж розриваюсь, як між молотом і ковадлом. З одного боку, чоловік має рацію, але міг би сказати це лагідніше. Син образився і тепер не хоче бачити батька. А я не хочу втрачати сина через таку нісенітницю.
У цій ситуації виграє лише одна Лесева! Вона завжди з Васильком, завше щось у неї трапляється. А наша родина розпадається, і я не знаю, як склеїти ці уламки…
