Диво сталося
Марта вийшла з сином із пологового будинку. Здавалося, дива не сталося. Батьки не зустріли її. Весняне сонце лагідно огортало її плечі, Марта щільніше закуталася у вже завелику куртку, в одну руку взяла пакет із речами та документами, а другою зручно влаштувала малого і рушила вперед.
Куди йти не знала. Батьки категорично заборонили їй приносити додому дитину, мати вимагала написати відмову. Але Марта й сама росла у дитячому будинку рідна мати залишила її напризволяще. Вона тоді поклялася собі, що ніколи не вчинить так зі своєю кровиночкою, хоч би як важко їй не було.
Виростала Марта у прийомній родині: прийомний тато і мама ставилися до неї по-доброму, майже як до рідної, трішки балували, не вчили самостійності, бо й жили дуже скромно, часто хворіли. І все ж винна була сама Марта тепер добре розуміла, чому в її сина немає батька.
Здавалося, хлопець був серйозний обіцяв познайомити з рідними, а коли довідався про вагітність, сказав, що ще не час і пішов, зник, телефон мовчав, мабуть, заблокував її номер.
Марта тяжко зітхнула.
Ніхто не готовий ні батько дитини, ні мої батьки. А я готова відповісти за свого сина.
Вона присіла на лавочку, підставивши обличчя сонцю. Куди йти? Чула, що для таких, як вона, є спеціальні центри, але Марта соромилася дізнаватися адресу, сподівалася: батьки отямляться і заберуть. Але марно.
Згадала, що є у неї бабуся у Полтавській області, в одному з сіл. Вирішила поїхати до неї бабуся прийме, за господарство допоможе, а поки платитиме держава за дитину якось виживе, далі піде працювати, щастя може й усміхнеться. Ось тільки дивиться, звідки автобуси на села їдуть. Адже бабусі в селі завжди добрі побачить, пощастить. Перевласнила малого в руках і, дістаючи старенький телефон із кишені, мало не потрапила під «Жигулі» на переході.
Водій сивий, високий чоловік вистрибнув із машини й почав сваритися: мовляв, не дивишся, куди йдеш, згубиш себе й дитину, а мені старому ще й відповідати доведеться.
Марта аж розгубилася, сльози навернулися, малий відчув прокинувся та заплакав. Побачивши це, чоловік вже мякше спитав: куди їде з дитиною. Марта, ковтаючи сльози, призналася: сама не знає.
То сідай у салон. Поїдеш до мене, заспокоїшся вирішимо, що й до чого. Давай-но, не стій тут, а то малий зовсім розревіться. Я, до речі, Костянтин Григорович. Тебе як звати?
Марта…
Сідай, Марто, допоможу тобі.
Костянтин Григорович привіз Марту з немовлям у свою простору квартиру у Києві. Виділив окрему кімнату, щоб нагодувала дитину. Перепеленати не було в що Марта попросила чоловіка купити підгузки й простягла йому останні гривні з гаманця. Але той категорично відмовився брати гроші мовляв, витратити все одно нема на кого.
Він хутко збіг до сусідки-врачки Ольги Петрівни, бувши певен, що вона цього дня вдома. Сусідка, почувши все, одразу склала довжелезний список потрібного та видала Костянтину Григоровичу.
Повернувшись з покупками, Костянтин побачив: Марта прямо на ліжку задрімала, голова схилилася на подушку, а малий уже прокинувся, розкрився й тихенько сопе. Помивши руки, чоловік взяв малого на руки, щоб дати молодій мамі перепочити.
Та тільки-но він зачинив двері в кімнату, Марта прокинулась, не побачивши сина, й перелякано закричала: «Де мій син?!» Костянтин посміхнувся, приніс малого мовляв, чого хвилюватися, хотів лише, щоб виспалася. Показав нові речі й підгузки, запропонував допомогти перепеленати.
Незабаром прийде моя знайома, лікарка, навчить усе робити з немовлям, ще й дільничного випише вам на завтра.
Згодом Костянтин Григорович завів розмову:
Яке село, яка бабця! Живи у мене, місця вистачить. Я вдівець, дітей, онуків немає, отримую пенсію та ще й працюю. Тяжко мені самому, радітиму такій родині!
А ви мали дітей?
Був син, Марто. Я на Донбасі на шахтах працював вахтами, півроку там, півроку вдома. Син навчався в університеті, мав наречену. На останньому курсі вони вирішили побратися наречена дитину чекала. Хотіли, щоб я приїхав на весілля. Але хлопець любив мотоцикли, не впорався з кермом розбився перед моїм приїздом. Їхав на похорон. Жінка важко згоріла від горя. Наречену сина з дитиною загубив з поля зору. Фотографія є, знав, що мала дитя від мого сина Та скільки не шукав не знайшов. Ось і прошу тебе, Марто, залишайся. Може, відчуй і я, що таке сімя. А як сина назвала?
Чомусь дуже сподобався мені імя Савка. Не знаю чому, рідко зараз називають так діток.
Савка? Марто, так мого сина звали! Я ж тобі не казав його імя Ну ти й вгадала, старого потішила То що, будеш жити?
З радістю Я ж дитбудинківська, удочерили мене, дали дім та освіту, але от мого сина вже не прийняли. Тепер іти більше нікуди. Якби не вони, хто знає, ким я стала б А так і технікум закінчила, і життя було не голодним.
До слова, одразу після дитбудинку отримала б квартиру. Моя рідна мати залишила мене під воротами, на ковдрі лишила лише ланцюжок із кулоном.
Іди перевдягайся, там речі нові й для тебе купив. Будемо разом і дитину доглядати, і господарство тримати! Ванночку треба вимити, покажу, як купати Ольга Петрівна прийде. І поїсти приготуємо, бо тобі треба добре харчуватися молоко, щоб було.
Коли Марта вийшла у новому одязі, Костянтин Григорович помітив ланцюжок на шиї й запитав: це той, що залишила мама? Марта кивнула й дістала кулон.
У ту мить чоловікові стало зле, в очах потьмяніло, ледь не впав Марта підхопила його.
Опамятавшись, попросив подивитися кулон: питав, чи відкривала вона його. Марта відповіла нема там застібок. Костянтин Григорович усміхнувся і пояснив, що власноруч замовляв цей кулон для свого сина, відкривається він особливим чином. Він показав, як це зробити. Кулон розчинився навпіл усередині лежала маленька прядка волосся.
Це ж волосся мого сина, сам туди клав. То виходить, ти моя онука? Ото вже доля звела
Давайте зробимо ще тест! Щоб ви не сумнівалися, що ви мій дідусь!
Які ще тести! Ти моя онука, а той малий мій правнук. І більше це питання не підіймається! Та й обличчя твоє сином відгукується Є в мене фото твоєї мами. Покажу і твоїх батьків!
Авторка: Соломія КоралюкМарта стояла, не вірячи своїм вухам. Дитя в її обіймах тихо посапувало, немов відчувши: нарешті вони вдома. Костянтин Григорович посміхався крізь сльози. В кімнаті панувала тиха, трепетна радість ніби стара, потерта стежка раптом засвітилася сонцем.
Ольга Петрівна, почувши гамір у коридорі, зайшла і, побачивши цю картину, лише розчулено всміхнулася й обійняла Марту за плечі:
Щось мені здається, дівчино, твої дива тільки починаються.
За кілька днів у квартирі оселилося невгамовне щастя: маленький Савка вперше усміхнувся Костянтинові Григоровичу, той навчився вправно торгуватися з продавцями на базарі за дитячу суміш, а Марта потроху звикала до думки, що сімя це не обовязково кров стільки, скільки серце, яке приймає і любить. Вечорами вони сиділи всі разом, Марта співала колискову, чоловік із задоволенням тихо підспівував.
І вже не здавалося, що будинок порожній у ньому жили три покоління любові, яка починалася з дива. Бо, коли серце відкрите, і на зачинених дверях обовязково знайдеться ключ хоч би й на старенькому ланцюжку.
