А я свого чоловіка не любив.
А скільки років разом прожили?
Та порахуй сам, в сімдесят першому одружились.
І як же це не любив?
Сиділи ми з Марією-Ганною на старій лавці біля кладовища, що під Києвом, кожен біля чиєїсь могили, кожен із сумом у серці, а тут і засталася бесіда. Вона втирала куточком чорної хустки очі та кивала на портрет на надгробку.
Чоловік? питаю, киваючи на фото.
Він. Уже рік, як нема… Не можу змиритися, тягне серце, день не день, а йду, сиджу тут… Дуже його любила, відповіла.
Помовчали трохи, а потім я сказав:
А я свого так і не любив.
Жінка аж здивувалась:
І все життя прожили?
Прожили… рахуй сам, з сімдесят першого року.
Але ж так багато років разом і не любив?
Спочатку назло. Був хлопець, що серце муляв симпатія, надія на щастя, а той до моєї подруги переметнувся. Ну, а я вирішив: ось візьму й одружуся раніше за них. Тут і Остап був непомітний, тихий, завжди поруч, дивиться от так із захопленням… От і…
І що?
Так одружилися. Я ще на весіллі ледь не втекла. Все село гуляло, а я у сльозах. Молодість, думаю, скінчилась. Дивлюся на нареченого й серце в грудях скоцюрбилось низенький, худенький, лисинка вже та й вуха стирчать. Костюм як на корові сідло. Посміхається, щасливий… А я думаю: сама винна.
Далі?
Спільне життя почалось у його батьків під Житомиром. Я здорова, коса до пояса, очі сливи, груди аж шви розривають, а він не пара мені, всі так казали. Встаю взуття помите вже, свекруха все за мене робить, а я ще й фуркаю, командую, злюсь на весь світ себе жалію. Не любила, от і все.
Врешті Остап сказав: «Давай на Донбас, заробимо грошей і будемо нарізно». Я, із вітерцем у голові, та куди ж усе не піти?
Тоді якраз всіх молодих на шахти кликали комсомольська путівка. Вагон жінок у один, чоловіків у інший. У мене сумка з харчами, у нього нічого. А мені байдуже, я вже з дівчатами подружилась, веселощі, пироги ті, що мама спекла, роздала всім, а про Остапа й не згадала.
Прибіг на станції, питає їсти а мені стидно стало. А він лише посміхається: ой, каже, все добре, у нас там усе разом, наївся аж живіт лопає. А я знала, що він зголоднів не компанійський, сором’язливий, ніколи ні в кого нічого не просив. Але заспокоїв мене…
Забула про нього й далі.
Поселили нас у гуртожитку на тридцять із гаком жінок, чоловіки окремо. Мені було байдуже на нього. Він під вікном стоїть, чекає, а я носа воротила, біжу кудись, вдаю, що зайнята.
Думала вже про розлучення. Дітей не було Бог не дав, хоч і два роки минуло, а любові як не було, так і нема. Лиш із жалю ночувати інколи дозволяла.
А потім зявився Гриць. Чорнявий, статний, кучерявий. Хоч і важко нам було на будівництві я бетонщиця, але весело. Пиво чеське, ковбаса, апельсини всього вдосталь. Вечори, концерти в клубі, танці. Ось там ми й зустрілись. Захопила мене пристрасть.
Остап підходив, вмовляв, соромив. А мені байдуже, у голові гуркіт від кохання. Кажу: «Розлучаюсь із тобою». Нам саме тоді окрему кімнату дали у бараку, а я не пішла. Остап усе одно десь поруч був, ходив за мною. А я вся у Грицька.
Як же він стерпів?
Стерпів… Бо любив. А потім Гриць із бухгалтеркою Світланою загуляв, мене покинув. Як сказала, що вагітна відхрестився, ще й при людях обплював: «Самій не відірватись, бо чоловік слабкий». Добрі люди Остапу все переповіли.
А Остап… видно, любов випила весь розум, кинувся кулаками на Гриця. Прямо біля станції. Мені потім сказали, що і в лікарню заклали після того Остапа. Я побігла до нього, сварилась із Сергієм, водієм ну куди ж на такого, не рівня ж! Сергій мовчав, осудливо дивився.
У лікарні сльози котяться. Лежить Остап, синій весь, нога в гіпсі.
Навіщо? питаю.
За тебе… був єдиний його відповідь.
А мені себе шкода дітей із будівництва відсилали, треба в село, а як пояснити, що дитина не його? Я й сама до кінця не була певна чия дитина… З Остапом теж були ночі…
Приходила я в лікарню, передачі носила не з любові, а з почуття обов’язку.
Пам’ятаю, щойно на милиці піднявсь, стоїмо біля вікна, він у лікарняній піжамі, старий ніби став, очі дивляться у далечінь:
Не розлучайся, поїдемо звідси, моя дитина буде, і ніяка більше.
А я: «Навіщо тобі це все?»
Бо люблю, відповідає.
А я:
Як знаєш.
Розвернулась пішла, хоч усередині аж співало: не повертаюсь у село, буде легше разом дитину ростити.
Переїхали тоді ми на Луганщину. Остап тихий був, а на роботі його помітили машиноінженер, у бригадири по технології гідроелеваторів підвищили. Повертався додому завжди з гостинцями.
У мене дружина вагітна, казав усім.
Квартиру нам дали, мене на облік бухгалтером поставили.
В пологовому стало ясно, що син Грицьків, чорнявий. А Остап і виду не подавав, посміхався, сльозу мало не пустив, як забирали з лікарні.
Миколка народився важкий, з криком і хворобами. Остап теж весь змарнів, але мовчав.
За рік народилася Леся, вже Остапова. Так його маму теж звали трохи підсолодити свекрусі втрату чоловіка.
А на Остапа мого ні ненависті, ні любові, байдужість. Діти маленькі, поспати б лиш, а він допомагав: і прати, і підлогу мив, і кашу варив. Якось і таз ледве у нього відібрала не личить чоловіку, кажу, у Львові начальник, а тут труси жінчині пере. А він:
Та яка різниця? Лиш би дружина не застудилась!
Дратувала така турбота.
Миколка, як підріс, на облік у дитячій кімнаті міліції став. Я туди через хлопця Ігоря з міліції познайомилась, вільний, добрий, сина слухався, мене хвалив. А Остапа взагалі не поважав, це ж він лагідний, наказати не може, ременя не дає. Я й сама паском хвацько, хоч і марно. Так і ганялась із Миколою по магазинах.
Остапа відправили на навчання у Харків, а ми квартиру в Києві отримали. Він питає: «Скажеш не поїду, залишусь». Відчував, що лихо.
Я «їдь».
Він поїхав із гіркотою. А Ігор міліціонер тиснув кидай того Остапа, розводься, не любиш він…
Я все думав… Зрештою, Остап прислав мені листа, до цього часу ховаю. Писав: «Розумію, все життя зіпсував тобі, бо ти мене не любила, а тільки терпіла. Якщо напишеш, що не потрібен не повернуся. Дітей не покину, гроші буду висилати, все залишається тобі. Бажаю щастя.» Не було там образи чи докору. Всю біль залишив собі, а мені живи та радій.
Осіннє листя сипалося за вікном, а я тримав у руках цей лист. Плакати не міг, та серце боліло.
Пішов до того, Ігоря? питає Марія-Ганна.
Думав і не спав ночами. Микола бурлака, сам заплутався, я бігати між дітьми, заводом, собою. Лист крутив в руках. Подруга Галина, майстер, каже: «Ти дурний, таких чоловіків треба на руках носити».
Якось прокинувся зранку, і зрозумів, що все життя мені Остап життя носив на руках, а я все не помічав. Згадав усе: як судомно тримав мою руку, як біг по пурзі посилку повертати, як в лікарні сидів дні й ночі, шепотів мені все буде добре.
Тоді я зрозумів більше нікого мені не треба.
Хоч і важко було подавати знак після стількох років. Та поїхав я до нього у Харків.
Їхав потягом, а мені здавалось, що час стоїть. Обличчя Остапа все перед очима стояло.
В університеті сказали, що він на заняттях. Чекав на сходах, дивився на людей. І не впізнав спочатку його у кепці, з папкою, статний… Серце стислося. Як тільки побачив ми одночасно до одного кинулись, папка на землю, обійнялись та мовчимо. Друзі посміялись: «Оце так любов!», а ми стояли, листя навколо падало.
То ви до кінця життя разом?
Та яке там до кінця… кажу.
Ото ж, могилка він? питає.
Не То Миколка, наш син. Не дожив і до сорока. Біда, в тюрмі сидів, доля не пощастила. Потім спився
А чоловік живий?
Живий, перехрестився, Слава Богу! Дочку зятю допомагаємо, разом усе робимо. Ось іде забирати мене, бо заболтались ми.
Підійшов Остап вже не молодий, повнуватий, в чорній куртці, в шкіряній кепці, з простим українським обличчям. Поздоровкався.
Втомився, Остапчику? Та нічого, я зараз…
Він все сам збирав, а я не дозволив важчого носити, переживав за нього. Пішли ми під руку жовтою алеєю між могилами.
Я глянув на портрет свого чоловіка на памятнику й подумав: щастя не приходить саме, воно живе лише тоді, коли приймеш у серце. І справжнє щастя це любити і бути любимим.
Отака моя правда.
