Це сталося два роки тому. Моя відрядження вже добігала кінця, і мені треба було повертатися додому, до Кропивницького. Я вже купив квиток на автобус, а часу до відправлення залишалося ще години три. Думав просто пройтися трохи по місту, подихати вечірнім повітрям. Тут до мене підійшла жінка, й я відразу її впізнав.
Переді мною стояла моя перша дружина, з якою ми розлучилися дванадцять років тому. Це була Орися, і хоч загалом майже не змінилася, обличчя у неї стало якесь надто бліде. Схоже, і для неї ця несподівана зустріч була стресом, не лише для мене.
Я колись шалено і болісно кохав Орисю, аж до хворобливої ревності. Через це ми і розійшлися. Я її ревнував до всіх, навіть до її мами. Варто було їй трохи затриматися десь, як у мене відразу серце стукотіло так, ніби зараз вискочить, і здавалося, що вже і світ обвалюється.
Зрештою Орися не витримала цих моїх щоденних розпитувань де була, з ким, навіщо. Якось після роботи я приніс додому маленьке цуценя, хотів здивувати і порадувати її. Але повернувся Орися вже пішла. На столі тільки лишилася записка, де вона просила мене пробачити, казала, що добре до мене ставиться, однак не може більше так жити і благає її не шукати.
Ось так ми розійшлися. І уяви собі: через дванадцять років я випадково зустрів її у Львові під час відрядження. Говорили ми з Орисею довго, і раптом я зрозумів, що час іде, я можу вже спізнитися на міжміський автобус. Нарешті кажу:
Орисю, пробач, але мені вже треба йти час рушати на вокзал.
Вона на хвилину задумалась, а потім просить:
Максе, зроби мені ласку. Розумію поспішаєш, але як на згадку про все, що між нами було, не відмов, будь ласка. Сходи зі мною до однієї установи, мені це справді важливо, а самій мені страшно.
Я, звичайно, погодився, але попередив треба швидко. Ми разом зайшли у величезну стару будівлю, довго йшли коридорами з одного крила в інше, піднімались та спускались сходами. Здавалося, все це тривало хвилин пятнадцять, не більше. Мимо йшли люди різного віку і діти, і сиві старенькі. Тоді я не задумувався, що вони всі тут забули. Думав тільки про Орисю.
У якийсь момент вона зайшла в одну з дверей, а перед тим, як зачинити їх, глянула на мене так, нібито прощалася, і сказала:
Як дивно виходить, не могла бути ні з тобою, ні без тебе…
Я стояв і чекав, коли вона вийде. Дуже хотілось розпитати, що вона мала на увазі. Але її не було. І тут я наче прокинувся як з туману. Я стою, а мій автобус уже ось-ось відїде! Оглянувшись навколо, раптом злякався: то вже був зовсім не адміністративний корпус, а ніби покинута споруда із проваллями замість вікон.
Сходів не було, тільки якісь дошки. Ледве спустився. На автобус я спізнився більше як на годину, довелося купувати новий квиток, віддав цілих чотириста гривень.
Поки купував, на автовокзалі всі якось насторожено шепотілися. Виявилося той автобус, на який я запізнився, потрапив у жахливу аварію перекинувся в річку. Всі пасажири загинули…
Через два тижні я таки вирішив дізнатися про Орисю і через адресне бюро знайшов її маму Олену Семенівну. Вона розповіла мені, що моя Орися померла рівно одинадцять років тому, через рік після нашого розлучення. Я навіть не одразу повірив, подумав, може, вона боїться, що я знову почну ревнувати Орисю…
Я попросив показати могилу. Пані Олена одразу погодилась. І за декілька годин я вже стояв на цвинтарі біля памятника, з якого мені посміхалася жінка, яку я любив усе життя. Яка якимось дивом вирятувала мені її…
