Мам, я швидко. Двадцять хвилин, не більше, Ігор Ковальчук стояв у дверях палати, намагаючись усміхнутись, хоча губи тряслись.
Тільки не затягуй, Маруся Литвин лежала боком, схопившись за ковдру, лікар казав, що ввечері буде крапельниця.
Він кивнув, кинуў куртку на плече й вирушив. На вулиці було мокро і вітряно. Жовтень у Львові ніколи не шкодував перехожих дощ, вітер, калюжі, ніби відображали весь сенс української осені: небо низьке, люди мовчазні, все чекає на кінець.
Ігор крокував до зупинки автобуса і відчував, що не встигає. Не до автобуса до життя. До всього, що крутиться навколо.
Три тижні тому лікарі сказали, що у матері «останній етап». Тоді він не заплакав. Просто сів на лавку біля моргу чомусь саме туди притягли його ноги і сидів до темряви.
Ну що, збираєшся їхати? запитав сусід по палаті, старий чоловік зі стрункою шиєю та очима, в яких був вічний очікувач.
Чекаю сина, усміхнулася Маруся, він обіцяв ввечері прийти.
Часто приходить?
Щодня. Тільки я все думаю може, даремно його тримаю? У нього ж є життя.
Старий кахнув і сказав тихо:
Не ти тримаєш, а він сам не відпускає. Поки не відпустить ти не підеш.
Маруся повернулася до вікна. За склом шумів дощ. Дивно колись вона його любила. У молодості він здавався романтичним: сидіти на кухні з гарячим чаєм і слухати, як краплі стукають по підвіконню. Тепер він лише заважає бачити.
Ігор зайшов у старий парк, де в дитинстві вони з мамою катаєтеся на санчатах. Там, біля третьої берези від входу, вона колись сказала йому:
Знаєш, сину, не важливо, чим ти займешся. Головне щоб після тебе хтось посміхнувся. Хоча б один.
Тоді він не зрозумів. Зараз зрозумів надто добре.
Телефон завібрував: «Мамо: Не поспішай, я в порядку». Він машинально усміхнувся останнім часом вона часто писала «не поспішай». Мабуть, щоб не хвилювалися.
У палаті стало тихо. Старий спав, медсестра пішла.
Маруся лежала, дивлячись у стелю, і раптом почула музику. Десь далеко, ніби зі сходу коридору, звучала стара пісня «Осінній дощ» гурту «Круг». Вона посміхнулася. «Господи, ну і діла, і тут» подумала вона і закрила очі.
І раптом хтось сів поруч. Тихо, ніби вітер.
Не бійся, сказав голос, все вже.
Вона не відкрила очей. Лише зітхнула й прошепотіла:
Лише б він не плакав.
Ігор прибіг через сорок хвилин. Лікарі вже вийшли з палати, медсестра стояла в дверях, очі сповнені сліз.
Він зрозумів без слів.
Можна? спитав тихо.
Так, кивнула медсестра, лише ненадовго.
Він сів поруч. Мама лежала спокійно, навіть ніби трохи усміхнулася. На тумбочці стояв телефон, екран мерехтів не надіслане повідомлення:
«Ігоре, не чекай дива. Будь ним сам».
Він дивився на екран, доки не стало боляче. А потім помітив: на вікні, де краплі стікали тонкими лініями, зявилось маленьке серце ніби хтось намалював його пальцем зсередини.
Він усміхнувся вперше за багато днів.
Минув рік. Ігор стояв біля входу в дитячу онкологію з термосом кави та корзиною фруктів.
Ви волонтер? запитала охоронниця.
Так, усміхнувся він. Просто хочу, щоб хтось посміхнувся.
І коли в коридорі підбіг хлопчик з лисою головою і крикнув: «Дядьку, дивись, я одужую!», Ігор зрозумів дива дійсно трапляються.
Просто іноді вони приходять через нас.
