23 листопада
Сьогодні ввечері я виходила з дому друзів, де лише-но святкували день народження Віктора, і разом з Миколою попрямувала до нашої хати. На вулиці вже панував листопад, а під крихітними ліхтарями падав білий сніг, як пухнаста завіса. Порушений легким вітром, сніжинки летіли перед нами, ніби танцювали.
Яка краса! захоплено вигукнула я, милуючись вечірнім пейзажем.
Точно, погодився Микола, тихо обіймаючи мене.
Ми крокували ще трохи, коли раптом я зупинилася.
Чуєш? тихо спитала я, притискаючи вуха до вітру.
Чую, відповів Микола, озираючись. Дитина плаче.
У таку пору? здивовано запитала я. Плач наче новонародженого, а ніде не видно нікого.
Ми обернулися, шукаючи джерело звуку.
Схоже, з того парку, прошепотів Микола і крикнув до київського парку. На засніженій лавці, прикритій білим пухом, стояв маленький згорток, з якого йшов плач.
Ось вона мяко прошепотіла я, підходячи ближче. Де її батьки?
Схоже, залишили її саму, сказав Микола, розкриваючи плед.
Обережно піднявши крихітну Марічку, я відчула, як її плач затих, ніби вона відразу довірилась нам.
Хто ж тебе так покинув у цьому холоді? прошепотіла я, ледь не плачучи. Чи можливо, що батьки не в змозі доглянути за тобою?
Ми донесли її до нашої квартири. На дивані, розгорнувши Марічку, я зрозуміла, що це новонароджена дівчинка , можливо, ще не виповнився місяць. На ній була пошита зношена сорочка, а тіло було загорнуте в стару байкову ковдру, вже потертую до дірок.
Треба негайно її нагодувати і змінити підгузок, сказала я, сльози збиралися в очах.
Я схоплюсь, все куплю, запропонував Микола.
Він вирушив у крамницю за сумішшю, пляшечкою та підгузками. Після пятнадцяти хвилин він повернувся з пакетом, в якому були одноразові пелюшки поки їх не було, треба було обійтись. Я швидко розстелила нові пелюшки, нанісла дитячий крем на крихку шкіру Марічки і дала їй соску зі сумішшю. Малеча зжертовно вхопила її, наче не їла вже довгі роки.
Потрібно повідомити поліцію, інакше виглядатиме, ніби ми самі її викрали, сказав Микола, зводячи руки в замислі. Не хотілося б зустрітись з правоохоронцями.
Погоджуюсь, відповіла я, укладаючи Марічку в мяке ліжечко.
Ранок приніс візит працівників соцзахисту та поліції. Я спостерігала, як їхні руки візьмуть Марічку з нашого дому. За одну ніч я так прихапила цю крихітну душу, що розлука розрізала серце. Ми з Миколою уже сім років без дітей. Колись я була вагітна, але втратила малюка на четв. місяці, і після того випадку ми вже не сподівалися на власну сімю. Можливо, ця дівчинка справді втратила своїх біологічних батьків
Залишившись удвох, я задумалась про її долю.
Коханий, яку б я не хотіла ще раз відчути твої руки на її головці! Вона така ніжна, прошепотіла я.
Мені сподобалась ця вся метушня навколо крихітки, задумливо відповів Микола, дивлячись у вікно, де на дитячому майданчику грали мами з візочками. Я уявила себе серед цих щасливих мам і усміхнулася.
Три місяці поїхали, і наша мрія здійснилася. Біологічних батьків Марічки (тепер назвали її Зоряною) так і не знайшли. Ми купили їй усе необхідне: коляску, ліжечко, одяг, іграшки. Зоряна стала нашою улюбленицею. Я з гордістю вивозила її у рожевій колясці по двору, розмовляючи з іншими мамами про радощі виховання. Ми, як прийомні батьки, були готові робити для неї все.
Зоряна виросла, закінчила школу з золотою медаллю і планувала вступити до педагогічного університету. Після випускного ми зібралися за святковим столом, коли раптом почули стукіт у двері.
Я відкрию, а ви, мої діточки, сідайте, сказав я, посміхаючись, і рушив до передпокою.
У дверях стояла напідпитку пара: чоловік і жінка в потертому піджаку.
Донечко, вітаємо з випуском! заявила жінка, розпатлана в сірому.
Ми вами пишаємося! додав чоловік, погладивши потилицю, наче шукаючи слова.
Хто ви такі? спитала Зоряна, підскочивши з-за столу. Навіщо ви прийшли?
Ми твої справжні батьки, хрипко промовила жінка, називаючи себе матірю. А ці знайшли тебе в парку на лавці сімнадцять років тому.
Мамо, тато, що це? ошелешено запитала Зоряна.
Це алкоголіки, які просто шукають шоту, сказав батько, трохи посміхаючись.
Чи ви вже роздаєте на похмілля? саркастично відповіла Зоряна.
Я втрутилася, розповідаючи з сльозами на очах, як знайшли Марічку в парку і як ми її врятували. Дівчина, схвильована, майже розплакалася, а потім, зібравшись, виголосила:
Якщо це правда, то ви обидва геть! наказала вона, вказуючи неввічливим гостям на вихід.
Нарешті вони пішли, залишивши за собою лише запах алкоголю.
Ну і сморід вони залишили! вигукнула я, відкриваючи вікно.
Зоряна подивилася на нас і спитала:
Це правда?
Так, доню, зізнався батько, опускаючи очі.
Ми розповіли їй, як знайшли її в київському парку, у холодній ковдрі, і як усі документи оформляли на усиновлення.
Тоді тоді, мамо, тато, я вас ще більше люблю! майже плачучи, прозвучав її голос. Вона обійняла нас і сказала, що не уявляє, що стало б, якби ми того вечора не були.
Час минав, небажані гості більше не турбували нас. Ми зрозуміли, що ті алкоголіки шукали лише гроші, а не справжню родину. Зоряна, виросла, стала вчителькою у коледжі, і хоча в серці залишилася рана за втраченими братами і сестричками, вона вирішила їх знайти.
Разом з хлопцем Веніаміном ми поїхали до покинутого будинку, де, за словами старої тітки, жили ще діти.
Це воно? здивовано вигукнув Веніамін.
Схоже, так, кивнула я, крокуючи до занедбаного подвіря.
Тітка зустріла нас у дверях, схвильована і розпатлана.
А ви хто? запитала вона, підкидаючи, що треба налити їй трохи «на здоровя».
Веніамін спокійно відповів, що вони прийшли не за випивкою, а за допомогою. У куті стояли двоє дітей, які згорнувся в куті, а тітка дала їм коробки з цукерками. За столом сидів худенький хлопчина, що називався Мишко.
Це наш Мишко, сказала тітка, майже шепочучи. Він мріє вчитися.
Я простягнула руку, посміхнувшись:
Привіт, я твоя сестра, сказала я. Давай знайомитися.
Мишко, спершись на свою соромязливу натуру, коливався, та зрештою прийняв мою руку.
Ми забрали його з собою, допомогли йому потрапити до школи і забезпечили житло в місті. Я з Веніаміном часто його відвідували, і з часом він розквітнув, ставши веселим і допитливим. У будинку його матеріалкоголички залишалися ще двоє дітей 9ти та 10ти років. Я часто приносила їм продукти, запрошувала у кіно та парки, намагаючись дати хоч трохи радості.
Найбільше в серці залишився спокій, що ми, Микола і я, стали добрими, турботливими батьками. Згодом у нашій сімї зявилося ще двоє дітей Артём і Василина, які з нашої допомоги виросли у успішних психологів і відкрили власну кабінетну практику.
Ось так розгорнулася моя історія: від випадкової зустрічі в сніжному парку до великої родини, сповненої любові, болю і сподівань. Сподіваюся, що колись я ще зможу полагодити ті розбиті серця, що залишилися позаду.
Ліза.
