— Вона тут не живе, вона нам незнайома, — чую, як дочка мого чоловіка голосно доводить брату, що мене треба вигнати з будинку, у якому я провела останні п’ятнадцять років.
— Зачекай, Марисю. Не так все просто. Куди тепер підете, тітко Тамаро? — запитує Юрій, син мого чоловіка, якого я завжди вважала більш людяним і гідним, ніж його сестру. За п’ятнадцять років спільного життя я вже щось встигла зрозуміти.
Нещодавно мого чоловіка не стало. Приїхали його діти від першого шлюбу і одразу почали ділився спадком. На цій спадщині — будинок у Києві, садок у передмісті, гараж і автомобіль «Таврія». Я нічого не вимагала, проте, чесно зізнаюся, не очікувала, що мене так швидко будуть вигнати з дому.
Зустрілися ми з Олександром вже в зрілому віці, коли у кожного з нас за спиною вже були розчарування в шлюбі, а діти доросліли. У мене дві донечки, у Олександра — дочка і син.
Тільки-но я святкувала п’ятдесятиріччя і віддала старшу доньку у шлюб. Вона привела до нас зятя, а молода донька ще залишилася незайманою. Я й не думала, як наші чотири стіни витримають ще одну родину, адже квартира була скромною.
Але майже одразу після того я познайомилася з Олександром, який був на п’ять років старший за мене і вже давно жив сам. Його діти були вже заміжні й самостійні, а він, будучи колишнім керівником у державному управлінні, мав достаток, щоб забезпечити їх житлом.
Олександр не втратив часу й одразу запропонував мені переїхати до нього. Я обміркувала це і подумала: чому б ні? Він — добра людина, уважний чоловік, ставився до мене з повагою.
Переїхала я до Олександра в його замісський будинок біля села Софіївка. Ми добре господарювали: був город, кури, кролики, а колись навіть тримали корову й свиню. Діти часто завітали — і мої, і його — і ми завжди приймали їх гостями, даруючи їм свіжі продукти, нікого не відправляли з порожніми руками.
Ми з Олександром не офіційно одружилися; спочатку говорили про це, а потім, схоже, зрозуміли, що в нашому віці штамп у паспорті вже не так важливий.
Так пройшло п’ятнадцять чудових років, і я нічого не шкодую.
За цей час і моя молода донька вийшла заміж. Сестри майже посварилися, хто має право на квартиру. Старша, вже оселилася в ній, не захотіла ділитися ні простором, ні чоловіком, тому виплатила молодшій грошову компенсацію, і, здавалося, конфлікт вирішився.
Але минулого року молода донька розлучилася, повернулася з дитиною до батьків. Старша не була в захваті, і знову розгорілися сварки.
Я сподівалася, що вони примиряться, та поки що нічого не змінилося.
Тепер мого чоловіка вже немає, і я змушена повертатися до рідного будинку. Але розумію, що там без мене й так тісно.
— Тітко Тамаро, якщо хочете, залишайтеся, доки ми не знайдемо покупців, — запропонував наступного ранку Юрій.
Мене зігріла його щедрота, та підходить ще Олена, уточнюючи умови: я маю продовжувати вести господарство, вже на самоті. Отже, я стану безкоштовною робочою силою, а це — плата за те, що я не плачу оренду?
Мені ця пропозиція не до вподоби. У селі треба доглядати і город, і тварин, а я вже не молода — шістдесят п’ять літ.
Тепер стою я в складному розколі: залишитися тут і бути наймичкою чужим дітям, які можуть вигнати мене, щойно знайдуть покупців, чи повернутися до квартири, яка на паперах ще моя? Але я розумію, що і там я зайва.
Що робити? Підкажіть, будь ласка, чи не бачите ви ясності в цій ситуації?
