**Щоденник, 26 червня 2026 року**
Коли на новосілля мені подарували крихітного, повністю чорного британського кота‑мурлика, я була в шоці на кілька хвилин. Дрібна однокімнатна квартира на другому поверсі, яку я ледве-ледве склала з виплат по кредиту, ще зовсім не облаштована. Окрім того, раптом з’явилося ще одне «працівниче» — тварина, яку треба доглядати.
Після того, як я відшукала у себе в руках бурштиново‑жовті оченята малюка, зітхнула, посміхнулася і, звернувшись до того, хто його приніс, запитала:
— Це — кіт чи кішка?
— Кіт, — відповідав голос.
— Добре, кіт, твій новий клич — Барсик, — сказала я, і він ледве‑ледве відкрив свою маленьку пащу, м’яко вимовивши «мяу».
Виявилося, що британці — дуже спокійні створіння. Ось уже три роки я, Олеська, і Барсик живемо, мов дві половинки одного цілого. За цей час я зрозуміла, що у нашого пухнастого друга велика, ніжна душа і ще більше серце. Він радісно вітає мене, коли повертаюся з роботи, зігріває вночі, сидить поруч під час фільмів і навіть підскакує хвостиком, коли я прибираю.
Життя з котом набуло яскравих барв. Приємно, коли вдома чекає хтось, з ким можна і посміятися, і поплакати. А головне — він розуміє мене з півслова.
Проте… Останнім часом правий бік спина почав боліти. Спершу я списала це на незручне положення під час підйому, потім — на жирну їжу. Коли біль лише посилювався, я нарешті зайшла до лікаря.
Діагноз вразив мене: рак підвищеної агресивності. Я плакала всю ніч, ховаючись у подушку. Барсик, відчувши, що щось не так, тихо притулився і намагався заспокоїти мене гортанням. Під його легким бурчанням я невдовзі заснула.
Ранком, змінивши думку про власне здоров’я, я вирішила не розказувати рідним про хворобу, щоб не зіштовхнутись із жалюзними поглядами та небажаними порадами. Однак залишалася крихітка надії: лікарі пропонували курс хіміотерапії, який міг би покращити мій стан.
Тоді я задумалась про Барсика. У глибині душі, змирившись з можливою трагічною розв’язкою, я вирішила знайти йому новий дім і добрих господарів. У інтернеті розмістила оголошення: «Віддаю породистого кота в турботливі руки». Перший, хто зателефонував, запитав, чому я хочу розлучитися з ним. Не розуміючи себе, я сказала, що під час вагітності в мене виникла алергія на котячу шерсть.
Через три дні Барсик у переносці вирушив до нових господарів, а я – до лікарні. Два дні потому я зателефонувала їм, сподіваючись дізнатися, як йому живеться. Вони, сто разів вибачаючись, сказали, що кіт втік того самого вечора і досі не знайдений.
Мій перший імпульс був втекти з лікарні і шукати його. Я навіть попросила медсестру випустити мене, та вона суворо відмовила і наказала повернутися до палатки. Сусідка по палаті, побачивши мої сльози, запитала, що трапилось. Я пролила їй усе, і вона, тонким голосом, заспокоїла:
— Зачекай, донечко, завтра до нас приїде один лікар з Києва. У мене теж тяжка діагностика, мій син‑бізнесмен вже організовує інше лікування, а я відмовилася. Я попросила того лікаря подивитися і на тебе — можливо, не так вже й страшно.
Після виписки я поверталася додому, тримала в голові її слова і раділа, що діагноз не підтвердився. Однак серце розривалося від туги за Барсиком. Я відразу зателефонувала тим, хто його прийняв, і дізналася, як саме він втік. Мені казали, що це неможливо, бо пройшло вже два тижні, а кіт, розміром з мій маленький диван, навряд чи виживе на вулиці. Але я не могла в це повірити.
Я пішла шукати його пішки, обійшла кожен двір, кожен сквер, кожну під’їзну галерею, кликала його, заглядаючи в темряву підвальних віконець. Підійшовши до власного будинку, я зрозуміла, що кіт зник безслідно. І все ж, коли я вже майже втрачала надію, побачила, як з іншого боку тротуару підходить чорний кіт. «Якийсь чорний кіт» — проблискнула в голові думка, і я крикнула: «Барсик!». Він, підбігши до мене, не мав сил, сів, мружачи очі, і тихо сказав: «Дійшов».
Тепер, коли я сиджу в цій тиші, згадуючи все, що сталося, я розумію: навіть коли життя кине нас у темряву, завжди є шанс повернутись до світла, навіть якщо це світло — лише миготливий вогник чужого серця.
— Олеська.
