— Не, Сергій, а що вона робитиме? Дружина у мене немов дерев’яна, їй все під хвостом. Ти не хвилюйся, покупця на її квартиру я вже знайшла.
Я застигла в коридорі, пакунки в обох руках. Ключі ще звисали в замку — навіть двері за собою не встигла закрити. У пакетах лежали картопля, цибуля, курячі стегна, гречка зі знижкою і три йогурти для Костя — йому тільки білий, без цукру. Я вже міркувала, чи встигну розморожувати м’ясо, чи знову кину його на сковороду крижаної крихти, і вийде не жарене, а парове.
Вадим стояв спиною до входу, притискаючи телефон до вуха, і перемішував щось у чашці — свій розчину кави з трьома ложками цукру. Посуду після себе він ніколи не мив.
— Вона й не зрозуміє ні хвилини, — продовжував він, хлюпаючи з чашки. — Скажу: «документи на переоформлення, підпишеш». Вона ж мені довіряє. Дерев’яна. Ні емоцій, ні характеру. Домогосподарка безкоштовна.
Він засміявся. Я впізнала цей сміх — так він сміявся з друзями в гаражі, коли я мила посуд після їхніх посиденьок. Так він сміявся, коли Костя в дитинстві падав з велосипеда, а я кинулась із зеленкою, а Вадим стояв і казав: «Ну що, як курка, нехай сам підніметься».
У вухах зашуміло, як перед підвищенням тиску. Пальці вхопилися за ручки пакетів, целофан врезався в долоні до білих смуг. Я повільно поставила покупки на підлогу, дістаючи телефон. Увімкнула диктофон.
З кухні долинало бормотання — Вадим вже обговорював з Сергієм вудки і завтрашню поїздку на озеро. Він завжди так: спочатку виплюне яд, а потім переходить на дурниці. Будто нічого не сталося. Будто я й справді дерев’яна.
Я піднесла телефон до щілини відчиненої двері і стояла, доки він не попрощався з Сергієм і не пообіцяв «закріпити угоду наступного тижня».
Потім Вадим поклав слухавку, хлюньнув і підстрибав тапками до холодильника. Я вимкнула запис, сховала телефон у кишеню, підхопила пакети і безшумно проскользнула повз кухню в кімнату. Закрила двері. Прилипла спиною до рами.
Під ложечкою тиснув холодний вогонь — хотілося то крикнути, то вивитися, як пес. Двадцять чотири роки шлюбу. Костя, школа, університет, його кредити, які я закривала зі своїх відпусток. Його мати, яку я возила в лікарню тричі на тиждень до самої її смерті. Його шкарпетки, котлети, вічне «Любаша, а де моя синя сорочка?». І от я стала дерев’яною. А покупець вже є.
Я сіла на ліжко, вивела погляд на свої руки. На них осіла гречана пиль. Поглянула на обручку — тонка, стерта. Він подарував її, коли ми ще жили в гуртожитку і їли макарони з кетчупом. Хочеться її вирвати і кинути в вікно. Але я не стала. Глибоко вдихнула, як навчала мама: «Любаша, якщо образили, спершу порахуй до десяти, а потім вирішуй, що робити».
Я досчитала до двадцяти. Потім підстала, вимилася крижаної водою і дістає зі скрині стару записну книжку. Знайшла телефон МФЦ — записувала, коли оформляла мамі інвалідність.
У трубці грала довга мелодія. Жіночий голос пояснив, що заборону на реєстраційні дії можна накласти через портал, але краще прийти особисто. Я сказала, що приїду. Прямо зараз.
Була година три. Вадим гуркотів на кухні — мабуть, смажив яєчню. Я вийшла в коридор, накинула пальто.
— Куди йдеш? — запитав він, не обертаючись. Сковорода шипіла.
— За хлібом. На вечерю ні крихти.
— А, добре, й мені сигарет принеси.
Я вийшла. У ліфті мене колотило. Не від страху — від усвідомлення, що я роблю. Двадцять чотири роки я нічого не вирішувала без його дозволу. Навіть колір шпалер вибирали разом, а він потім казав: «Бежевий — нудний, треба був зелений». І я мовчала.
У МФЦ було порожньо. Дівчина в віконці довго розглядала документи.
— Ви точно хочете накласти заборону? Без вашої особистої присутності ніхто, навіть за довіреністю, не зможе продати, подарувати чи обміняти квартиру.
— Точно.
Вона постучала клавішами. Через п’ятнадцять хвилин я вийшла на вулицю з папірцем, сховала його у внутрішню кишеню пальта, куди вкладався телефон з записом.
Додому повернулася з батоном і пачкою його улюблених сигарет. Вадим лежав на дивані, дивився бойовик. Я пройшла на кухню, включила чайник. На сковороді — пригорілі залишки яєчні. Помила її. Звичка.
Около сьомої в двері задзвонили. Вадим підстрибнув, підвив футболку.
— О, це до мене. Любаша, чайник постав, добрий гість прийде.
Я кивнула.
У коридор увійшов чоловік близько п’ятдесяти років, у дорогому пальто, з портфелем. Вадим засів, усміхнувся.
— Знайомтесь. Олег Борисович, ріелтор. Питання про квартиру вирішуємо.
Я вийшла з кухні, витираючи руки рушником. Поглянула на Вадима — на його самовдоволене обличчя.
— Вадиме, пам’ятаєш, ти сьогодні вдень розмовляв з Сергієм?
Він замовк. Усмішка сповзла, як погано приклеєна шпалера.
— Що? Ну… було щось, а що саме?
— Ти назвав мене дерев’яною дружиною. І сказав, що знайшов покупця на мою квартиру. І що я нічого не дізнаюся.
Затихла пауза. Ріелтор переступив з ноги на ногу. Вадим спочатку поблідів, потім щоки розмальовувалися плямами.
— Ти що, брешеш, Любаша? — почав він, та я підняла руку.
— Не треба. Я все чула. Ось.
Я дістаю телефон і вмикаю запис. Його голос заповнює кімнату: «Жінка у мене дерев’яна… покупця на її квартиру я вже знайшов… вона мені довіряє… домогосподарка безкоштовна…»
Ріелтор відступає до дверей.
— Вадиме, ви не казали, що є нюанси.
Вадим дивиться на мене, ніби на чужого.
— Ти записувала? Слідкувала за мною? — зашипів він.
— Я стояла за дверима з пакетами продуктів, які купила на свою зарплату, щоб ти, Костян і його дівчина їли вечерю. А ти в цей час торгував моїм будинком. Моєю, Вадиме. Не нашим. Маминим.
Він крокував до мене, а я продовжувала спокійно:
— І ще. Сьогодні я була в МФЦ і наклала заборону на будь-які дії з квартирою без моєї особистої присутності. Тож твій покупець — я вказую на ріелтора — може шукати інший варіант. Цей більше не продається.
Ріелтор відступив.
— Я, мабуть, підете. Вадиме, домовимось. Вибачте.
Він вислизнув за двері.
Залишилися удвох. Вадим стояв посеред кімнати і схоплював повітря ротом, мов риба на березі.
— Що ти накоїла? Ти все розтрощила! У нас ж були плани!
— У тебе були плани. А у мене була віра. І ти її сьогодні розтопив, назвавши дерев’яною. Тож дерево, Вадиме, горить. А я згоріла.
Він сів на диван, обхопив голову руками.
— Любаша, пробач. Ну, все розвалилося. Я не хотів. Це Сергій підштовхнув…
— Сергій, — усміхнулася я. — Звичайно. Завжди хтось інший винен. Не ти, який двадцять чотири роки жив за мій рахунок, пив мій чай, спав на моїх простинах і вважав мене предметом інтер’єру.
Я зняла обручку і поклала її на журнальний столик.
— Завтра подаю на розлучення. Квартира залишиться моєю — це мамине майно, ти права не маєш. Речі збереш за тиждень. Костяну сам поясню, він вже дорослий.
— Люба…
— Не треба. Ти не уявляєш, як мені зараз легко. Вперше за багато років я не думаю, що треба готувати вечерю. Я думаю, що в мене є дім. І я сама.
Я зайшла в спальню, зачинючи двері. Телефон пискнув — повідомлення від подруги: «Ну що, як день пройшов?»
Відповіла: «Чудово. Я перестала бути дерев’яною».
Ранком прокинулася о сьомій. Замість того, щоб бігти ставити чайник для Вадима, потягнулася, накинула халат і пішла варити каву. Для себе. Мелена, з корицею. Вадим пив лише розчинну. А я завжди любила зернову.
Він вийшов з кімнати, зморшений, поглянув на турку в моїй руці.
— А мені?
— А тобі, Вадиме, час шукати нову домогосподарку. Дерев’яні іноді оживають.
Я зробила ковток. Кава була обпікально гарячою. Руки все ще тряслися, і чашка вдарилася об зуби. Але це була найсмачніша кава в моєму житті, бо я варила її лише для себе.
У двері задзвонили. Я поставила чашку, пішла відкривати. На порозі стояв Олег Борисович, ріелтор. Без портфеля, в тому ж пальті, але вигляд розгублений.
— Вибачте, що рано. Я, власне, ось чому. Ваш чоловік вчора згадав, що квартира ваша, а я не знав… Взагалі, хочу запропонувати вам свої послуги. Як власниці. Якщо коли‑небудь вирішите щось міняти, продавати чи купувати — я допоможу. Чесно. Без нюансів.
Я сповілася. Стояла і дивилась на нього. З кухні виглянув Вадим з перекошеним обличчям.
— Що ти тут робиш? — викав він.
— Працюю, — спокійно відповів Олег Борисович. — У мене тепер новий клієнт.
Він простягнув візитку. Я взяла, розвернула в руках, потім поглянула на Вадима, на його безпомічну лють, на ріелтора з професійною усмішкою.
— Знаєте, Олеже Борисовичу, я подумаю. Але не сьогодні. Сьогодні у мене плани — я купую кота. І, можливо, нову сковороду.
Ріелтор кивнув, попрощався і пішов. Вадим щось пробурмотів і заховався в кімнату. А я зачиняла двері, притиснула спину до рами і сміялася. Тихо, майже нечутно. Вперше за багато років я сміялася вранці в своїй прихожій.
Каву допила вже з посмішкою, міркуючи, що кіт назву Марту. На честь того, що була у нас у дитинстві, поки тато не віддав її сусідам — «шерсть по всій квартирі». Тепер у мене буде своя Марта. І ніхто не скаже, що шерсть — це проблема.
