Віктор Коваль знайшов його на узбіччі в жовтні.
Щеня сиділо посеред дороги, мокре й крихке, і вдивлялося в проїжджаючі машини, ніби чекало когось особливого. Віктор той день їздив на дачу за картоплею, на мить притормозив, сподіваючись лише поглянути. Але малюк підняв голову, і все закінчилося. Картопля залишилася в землі ще на тиждень.
Назвали його Марс. Ім’я придумала сусідка, Віра Іванівна, коли побачила в коридорі рыжого, вухатого створіння з лапами незвичного розміру.
— Рижий, носатий, недотепний, — сказала вона. — Марс. Якраз.
Віктор тоді посміхнувся.
Марс швидко виріс. До весни він вже зайняв всю ліву половину дивана, вважаючи це справедливим. Спочатку Віктор скаржився, потім відпустив. Спати самому в квартирі стало гірше, ніж з собакою, що сопить і часом підскакує лапою уві сні.
Дружба їхня не виникла миттєво, а поступово, як у людей, які не поспішають. Ранкова прогулянка. Миска з їжею о сьомій вечора. Телевізор. Іноді Віктор розмовляв з Марсом вголос. Марс сидів поруч, слухав серйозним виглядом, іноді зевував, показуючи зуби.
— Ти правий, — казав Віктор. — Досить.
І вимикав телевізор.
—
Аварія трапилась у квітні, коли вони поверталися з вечірньої прогулянки.
Віктор тепер уже розмазку пам’ятає, як це сталося. Слизька дорога, машина вийшла на тротуар за кутом, Марс був на повідку, а потім повідок порвався. Віктор злетів на бордюр, ударився боком, лежав кілька секунд, чув лише своє дихання і далекі крики.
Після підйому Марса поруч уже не було. Повідок лежав на асфальті, пластикова застібка тріснула навпіл.
Він шукав до півночі, обійшов три вулиці, кличе ім’я, запитує прохожих. Люди лише кивали. Хтось сказав, що бачив рыжу собаку, яка бігла до залізничного переїзду, але це було сорок хвилин тому, а далі її не бачили.
Удома Віктор сів на кухні і довго дивився на порожню миску. Потім піднявся, написав оголошення, надрукував двадцять листів і вранці розвісив їх по всьому кварталу, ще три рази подзвонив у ветеринарні кабінети та в притулок на Заводській вулиці.
— Якщо знайдеться рыжий пес, метис, — говорив він у трубку. — Будь ласка, дзвоніть. Ось мій номер.
Минуло тиждень. Потім місяць. Оголошення вигнили під травневим дощем, і Віктор перетягнув їх знову. У червні знову замінив. Ветеринари мовчали. Притулок на Заводській дзвонив двічі, обидва рази помилково, і це була не та собака.
У липні Віра Іванівна обережно сказала з-за дверей:
— Вітя, може, візьмеш іншого? У притулку їх стільки.
— Ні, — відповів Віктор.
Більше вона не пропонувала.
Квартира без Марса стала іншою. Не порожньою, а вже не такою. Речі стояли на місці, холодильник гудів, сусіди топили на під’їзді о півдев’ятій, як завжди. Але щось змінилося.
Віктор підняв зі стелі старий м’ячик, яким Марс гоняв по коридору, поклав його на полицю, задумався, сховав у ящик, потім знову дістав і залишив на полиці.
Щоранку рука за звичкою тяглася до повідка біля дверей. Повідок висів. Куди іти вже не треба було.
Він почав ходити на прогулянки сам, тим же маршрутом, у той же час, лише без Марса. Сам не міг пояснити, навіщо. Просто йшов.
У серпні подзвонила донька з Харкова.
— Тату, приїжджай. Житимеш у нас, відпочинеш.
— Не можу.
— Чому?
Віктор мовчав, а потім сказав:
— Можливо, повернеться.
Донька теж мовчала, а потім мовила «ладно» голосом, яким люди відповідають, коли хочуть сказати щось інше, а не кажуть.
Марс повернувся в жовтні.
Віктор почув скрегіт у двері близько восьмої вечора. Спочатку здавалося, що це лише шум з під’їзду, сквозняк. Але скрегіт повторився, настирливий, з паузами, ніби хтось знав, що двері відкриються, треба лише зачекати.
Він відкрив.
На килимку сидів Марс. Старіший. Шерсть в кількох місцях підстрижена, там, де, схоже, були рани. Ліве поло трохи запалене. На шиї — чужий шкіряний коричневий нашийник з латунною пряжкою і маленьким жетоном, на якому було одне слово: «Дружок».
Віктор довго стояв у дверях, дивився на нього. Марс сидів і дивився у Віктора. Праве вухо підвішене, рижий плямка на лобі у вигляді нерівної зірки. Ті ж самі янтарні очі з темною каймою.
— Де ти був? — спитав Віктор.
Марс піднявся, крокнув через поріг і промчав коридором, як той, хто знає планування на пам’ять. Направо, до миски. Миска була на місці, звичайна, порожня, звісно.
Віктор зашив двері, попрямував на кухню. Руки трохи тремтіли, коли відкривав холодильник.
— Гаразд, — сказав він. — Гаразд.
Наступного ранку він вирушив до ветеринарної клініки.
Марса оглянули, зробили прививки, перевірили чіп. Віктор запитав про нашийник. Лікарка взяла жетон і прочитала голосно:
— «Дружок». Це якесь інше ім’я?
— Хтось дав йому інше ім’я, — відповів Віктор.
— Він жив у когось?
— Півроку десь жив. Не знаю, де.
Лікарка поглянула спершу на нього, потім на Марса, знову на Віктора.
— Буває, — сказала вона. — Собаки іноді йдуть, а потім повертаються. Особливо розумні.
Віктор мовчки спостерігав, як Марс сидить на металевому столі з незмінною вольовою мімікою, терпляче піддається огляду. На зворотному боці жетона виявився телефонний номер.
Віктор подзвонив з машини, поки Марс сидів на задньому сидінні і глянув у вікно.
Після третього гудка підняли.
— Алло?
— Добрий день, — сказав Віктор. — У вас був пес. Рудий. Ви називали його Дружком.
Тривала пауза.
— Так, — відповіла жінка, не молода. — Він був у нас. Пішов у вересні. Шукали його.
— Він у мене. Це моя собака. Його звуть Марс. Він загубився в квітні.
Знову мовчання, потім жінка сказала:
— Він був у нас. Годували, лікували. У нього були рани.
— Дякую, — сказав Віктор.
— Він хороший пес.
— Так.
Пауза.
— Ви далеко живете? — запитала вона. — Від вулиці Березової?
— Інший район.
— Ого. Він сам прийшов у квітні. Просто ліг біля нашого паркану і не ходив.
Віктор дивився в лобове скло, у сірий двір без листя, де стояли тополі.
Розмова завершилася сама собою. Він сховав телефон. Марс спав на задньому сидінці, притуливши голову до схрещених лап.
Дома Віктор зняв чужий нашийник з Марса, поклав його на стіл і довго розглядав. Коричневий, шкіряний, з жетоном «Дружок» — гарної роботи, не дешева.
Півроку десь був той пес, а все ж повернувся назад.
Віктор розмірковував про жінку з вулиці Березової, як вона щодня його годувала, гладила, прив’язувалась. А в вересні вона знову вийшла вранці, а його вже не було, і шукала, телефонувала, можливо, оголошення писала.
Він знову подзвонив.
— Це я знову, — сказав, коли вона відповіла. — Хочу сказати: якщо хочете його відвідати, я не проти.
Тиша.
— Справді? — запитала вона.
— Справді.
Вона приїхала в суботу. Галина Петрівна, шістдесят чотири роки, у сірому пальті, з авоською, в якій був яблучний варення і пакетик з кормом, яким Марс звик живитися за ті півроку.
Марс побачив її з коридору, не кинувся, а просто підбіг і доторкнувся носом до її долоні, радісно махнув хвостом.
Вони пили чай. Галина Петрівна розповідала, як у квітні знайшла його біля паркану, як возила до ветеринара, як спочатку боявся, а потім звик. Віктор розповідав про аварию, про порваний повідок, про розвішені оголошення.
Марс лежав між ними на підлозі, дрімав. Час від часу піднимав голову, дивився на одного, потім на іншого.
— Він обрав нас обох, — сказала Галина Петрівна.
Віктор подивився на пса, потім на жінку поруч.
— Схоже на правду.
Чужий нашийник Віктор сховав у ящик столу, не викинув.
Марс знову зайняв ліву половину дивана і грав м’ячиком по коридору в нічну годину. Оголошення на стовпах намокли під листопадовим дощем і самі відліпилися.
Галина Петрівна приходила по суботах, приносила варення, іноді просила поради щодо смородини — у неї був город на вулиці Березовій, а Віктор розбирався у городництві. Розмовляли, доки Марс дрімав між ними.
Одного вечора Віктор дістав з ящика шкірявий нашийник з жетоном «Дружок». Поглянув на нього — жетон блищав під лампою.
У передпокої висіли два повідки. Один — червоний, старий. Другий — синій, новий, який Галина Петрівна принесла в чергову суботу і повісила мовчки, без запитань.
