Після кількох побачень 45‑річна жінка запросила мене до себе. За вечерю я зрозумів, що зайшов у її квартиру, чого не очікував.
Я їхав до Зоряни з пляшкою червоного вина і з такою наївною, майже дитячою радісною настроєю, що і тепер соромно. Мені‑вісімдесят чотири роки. Вже мати бути розумнішим, розбиратись у натяках, відчувати людей, не будувати повітряні замки після кількох зустрічей. Але ні. Олег у нас, як виявилося, ще інколи романтик, інколи — дурень. І іноді ці ролі накладаються одна на одну.
З Зоряною ми познайомились на сайті знайомств місячну давнину тому. Спочатку листувалися, потім кілька разів зустрічалися у кафе. Вона мені сподобалась. Не буду брехати: посміхалась тепло, слухала уважно, жартувала без цих «прожекторних» питання: «А квартира твоя? А колишня дружина де? А аліменти? А план на пенсію?»
Перші зустрічі йшли легко. Прогулянки, кава, розмови про фільми, про роботу, про те, як у нашому віці побачення вже схожі не на романтику, а на співбесіду з нотками надії. Ми сміялися. Я сміявся. Здавалося, ми один одного розуміємо.
Тоді вона просто сказала:
— Приїжджай у суботу. Підемо, посидимо. Я щось приготую.
Я, звичайний чоловік, почув не «щось приготую», а щось зовсім інше. Чоловік чує те, що хоче почути, особливо коли вже тричі уявляв, як все буде затишно, тихо, з вином, розмовами на кухні, можливо, з чимось більшим. Я навіть погладив сорочку. Прасою. Це для мене вже майже визнання серйозних намірів.
Вибрав пляшку червоного вина, не найдешевшу, але й не таку, щоб потім жалкувати про чек у гривнях. Приехав о сьомій. Зоряна відчинила двері майже одразу, ніби стояла за нею й чекала. На ній було сукня, акуратна укладка, макіяж. Все красиво, навіть надто красиво для простого «посидимо спокійно».
Я ввійшов і зрозумів: квартира готувалась до мого приходу так, ніби малася приймати інспекцію санітарної служби, її мати і президент управляючої компанії. Підлога блищала, блищала справжньо. Я зняв взуття, ніби боявсь залишити сліди своєї «чоловічої непридатності». У передпокої пахло чистотою, парфумами і їжею. Її було багато, дуже багато.
Коли я зайшов на кухню, то застиг. На столі — салат, ще один салат, гаряче у формі, тарілка з бутербродами, нарізка, якісь пиріжки і суп. Суп, розумієш? На романтичний вечір.
Я подивився на це і сказав:
— Зоряно, ти що, полк чекаєш?
Вона посміхнулася, хоча трохи напружено.
— Ой, не дивися. Просто захотіла тебе нормально нагодувати. Чоловік має їсти домашню їжу.
Тоді у мене щось тихо підкотилося. Не боліло, просто подивилося. Фраза безобідна, а в ній вже чути маленький дзвоник.
Протягнув їй вино.
— Ось, приніс.
Вона взяла пляшку, подивилася і сказала:
— Дякую. У мене теж є.
І відкрила шухляду. Там стояли три пляшки.
Три.
Одразу відчув себе, ніби прийшов на весілля з одним квітком, а вже замовлено ресторан на сто гостей.
— Ого, — сказав я. — Ми що, щось велике святкуємо?
— Чому ні? — відповіла вона. — Потрібно ж нам вже нормально поговорити.
Слово «вже» зловило мене. Ми бачились, чесно кажучи, лише кілька разів. Писали, було приємно, але «вже нормально поговорити» звучало, ніби я місяць уникав важливого сімейного збору.
Сіли. Вона миттєво почала намкладати їжу, не дочекавшись, щоб я сказав, що спочатку вино.
— Ось салатик, спробуй. Це з куркою, а це з грибами. Гаряче скоро підсуне. Суп будеш?
— Зоряно, дай я сам…
— Не ти сам, сядь. Я люблю доглядати.
Вона налила так, ніби я три доби йшов тайгою і зараз мій життєвий шлях залежить від другого куска м’яса. Тарілка швидко перетворилась на маленький продуктовий склад.
Я їв. Чесно їв. Все було смачно. Не можу нічого поганого сказати про її кухню. Але мені стало незручно. Не від їжі, а від того, що навколо неї лежав невидимий договір, який, здавалося, я вже підписав, просто не пам’ятаючи коли.
Вона сіла навпроти, налила нам по бокалу.
— Нарешті, — сказала вона. — Ми вже не в кафе, а по‑людськи.
— Так, у тебе затишно, — підтвердив я.
І це була правда. Затишно. Чисто. Красиво. Тільки затишку було занадто багато, ніби його насосом підкачали.
Зоряна дивилась на мене уважно, не так, як жінка дивиться на чоловіка, який їй подобається, а як бухгалтер на документ без підпису.
— Олег, я думала про нас, — почала вона.
Я кивнув. Виделиця в руці одразу стала важчою.
— Про нас?
— Звичайно. Ми ж не діти. Нам не по двадцять, щоб просто бігати по побаченням.
Тут я зрозумів, що вечір рушив не туди, куди я очікував. Я сподівався на легку розмову, сміх, «пам’ятаєш, як ти розповідав про сусіда з дрилем». А отримав засідання про мою подальшу долю.
— Я згоден, що ми не діти, — сказав я обережно. — Але ми лише знайомимося.
Вона нахмурилась.
— Ось що мене бентежить. Що значить «лише»? Скільки можна знайомитися? У нашому віці треба розуміти, чого ти хочеш.
Я хотів сказати: «Тепер я просто хочу доїсти салат», але не сказав. Виховання, біса.
— Я хочу нормальні стосунки, — продовжив я. — Але здається, все має йти поступово.
Зоряна відхилилась на спинку стільця.
— Поступово — це як? Ще рік ходити в кафе?
— Чому рік?
— А як інакше? Чоловіки завжди так кажуть: «Поступово». А потім їм просто зручно. Приїхати, посидіти, поїхати. А жінка сидить і чекає.
Вона говорила швидше, і я бачив, що ця розмова вже була підготовлена. Репетирувана, можливо, кілька разів перед дзеркалом, доки вона втирала бездоганну плиту.
— Олег, я не хочу, щоб ти чекав чогось невизначеного, — сказав я. — Ми знайомі лише місяць.
— Місяць — це достатньо, щоб зрозуміти, чи ти мій чоловік.
Я замовк. Бо для неї місяць було достатньо, а для мене — ні. І я раптом відчув провину, що не встиг полюбитися за графіком.
Вона знову підсунула мені страву.
— Їж гаряче, воно охолоне.
Я машинально взяв виделку. І сиджу, їм картоплю з м’ясом, а вона розповідає про моє майбутнє. Дивна відчуття, ніби годують перед підписанням вироку.
— Я думала, — сказала Зоряна, — що можна було б не тягнути. Ти живеш один. Я теж одна. У нас є квартири. Але мій район кращий, до роботи легше добиратись. Місця вистачить.
Я підняв очі.
— Місця для чого?
Вона подивилась, ніби я навмисно туплю.
— Для нас, Олеже.
Я навіть вино не випив одразу, спочатку просто тримав келих.
— Ти про те, щоб жити разом?
— Чим тебе так здивувало?
— Ну… всім.
Вона посміхнулася.
— Зрозуміло.
І це «зрозуміло» не про розуміння, а про образу, що вже наділа пальто і стоїть у передпокої.
— Олег, ми справді мало знайомі.
— Ти вже говорив.
— Бо це важливо.
— А мені важливо не губити час. Я не дівчина. Мені сорок п’ять. Хочу сім’ю. Нормальну. Щоб чоловік був поруч, щоб ми разом вечеряли, разом вирішували питання, допомагали один одному.
Слова були звичайні, правдою. Я теж не мріяв до старості сидіти один з варениками і телевізором. Хотів тепла. Але між «хочу бути поруч» і «з наступного тижня займеш місце чоловіка в моєму житті» — різниця.
Я спробував говорити м’яко:
— Я тебе розумію. Але сім’я не вирішується за обідом.
Вона різко підняла келих.
— А як? Через листування до ночі? Прогулянки? Через ваші «побачимо»?
Я зрозумів, що «ваші» — це не лише про мене. Там уже сиділи всі чоловіки, які її колись розчарували: колишній чоловік, кавалери з сайту, той, що обіцяв і зник. Вони невидимо сиділи за столом разом зі мною, їли її салати. А відповідати мав я.
— Я не вони, — сказав тихо.
— А я як дізнаюся?
Чесне питання, неприємне, але правдиве.
Поглянув на неї. Вона була красива, втомлена, зібрана і дуже напружена, ніби тримала не келих, а останню спробу впорядкувати життя.
Мені стало жаль її. Але жалоба — погана основа для стосунків. На жалобу можна донести сумку до під’їзду, а жити разом на ній вже не можна.
Вона різко вставила.
— Зараз суп налью.
— Олеге, я вже не можу.
— Нічого, трохи.
— Справді не треба.
Вона все одно взяла тарілку.
І ця дрібниця вразила мене сильніше, ніж розмова про спільне життя. Я сказав «не треба», а її не почули. Не тому, що вона зла, а тому, що в її голові вже був сценарій, в якому я маю їсти суп. Тож я буду їсти суп.
Вона поставила переді мною тарілку.
— Їж. Домашнє.
Подивився на цей суп і подумав: «Олеже, ти їхав за романтикою, а потрапив на кастинг у «чоловіки‑дегустатори» першого, другого і моральних зобов’язань».
І сміх підкатив, нервовий, та все ж сміх.
Зоряна запитала:
— Чому ти смієшся?
— Просто…
— Тобі смішно?
— Ні, просто… ситуація дивна.
— Дивна? Значить, я для тебе дивна?
Тут треба було відповідати дуже обережно. Я спробував:
— Ні. Не ти. Просто здається, ми занадто швидко зайшли в серйозні теми.
Вона стала холоднішою.
— Зрозуміло. Ти не за серйозними темами приїхав.
Я мовчав. Бо так, я приїхав не за цим. Але сказати це голосно було б грубо. Хоч і правдиво.
— А навіщо ти приїхав, Олеже? — спитала вона.
Питання висіло над столом.
Я, 48‑річний чоловік, з позами розлучення, іпотекою, ремонтом руками, болючим спиною, сивою бородою, відчував себе школяром, спійманим у крамниці з сигаретами.
— Я приїхав до тебе, — сказав я.
— Ні. Ти приїхав, щоб приємно провести вечір.
Не відповів.
Вона кивнула, ніби сама собі довела.
— Ось. Я знала.
— Олеже, приємно провести вечір з жінкою, яка мені подобається, — це ж не злочин.
— А далі що?
— Далі ми спілкувалися б, зустрічалися, зрозуміли, чи підходимо один одному.
— Мені не потрібен чоловік, що мене випробовує.
— Я не випробовую.
— Випробовуєш. Усі випробовують. Чи зручна я, чи весела, чи багато потребуєш, чи мовчиш, коли треба. А я так не хочу.
Вона вже не лише зі мною говорила. Я це зрозумів, але полегшення не настало.
Відсунув тарілку.
— Олеже, здається, нам треба зупинитися.
— У прямому?
— Тобто, я відчуваю, що ти шукаєш більше визначеності, ніж я можу зараз дати.
— Зручна фраза.
— Не зручна, а чесна.
— Чесна? — вона посміхнулася. — Чоловіки називають чесністю те, що їм вигідно.
МенеІ я, залишивши порожню чашку, повернувся до темряви вулиці, розуміючи, що іноді найчистіша правда — це просте прощання.
