Колись, у далекі роки, коли ще під крилами старих лип у нашому селі крутилося життя, я, Наталя, готувала вечерю, коли різко постукав у двері незнайомець.
— Доброго вечора! Ви Наталя? — спитала жінка, що була немов весняна ранкова роса, з тонким акцентом, усього лиш трохи старшою за мене.
— Так, а ви хто? — відповіла я, не пригадуючи обличчя. — Які новини принесли вам стежки?
— Я — Орися, довірена подруга вашого чоловіка, — сказала вона, знявши шапку, під якої виглядали сухі коси. — Олега, нашого спільного друга?
— Олега, — підтвердила я, згинаючи лопатою на плиті. — І ви вважаєте, що любите його так само, як і я? Чи смієте ви заважати нашому спільному щастю?
Орися кивнула, і в її очах простяглася тінь суму.
— Що він вам сказав? Що наші діти ще малесенькі, і він не може їх залишити? — запитала я, сподіваючись розвіяти холодну пітливу хмару.
— Ні… — її голос задрімав, — він шепнув, що треба зачекати, доки… доки ваш батько не підете на той світ… — вона мовчки мовила, ніби розповідала про щось, що давно зникає в тумані.
Я застигла, бо мій батько, Анатолій Федорович, був ще жив, мав уже вісімдесят літ і ходив до церкви з паличкою. Він ніколи не хворів, а тепер його ім’я звучало, ніби крик у далекій ночі.
— Ви, певно, плутаєте, — сказала я, намагаючись не здатися.
— Олег сказав, що коли мій батько покине цей світ, він від вас підете, — продовжила Орися, її слова звучали, ніби кобеняк над полем.
— Чому саме тоді? — я підняла брову, бо в нашій селянській мові часто говорять: «Що за квас, коли горщик порожній». — Чи не розумієте, що мій батько ще має багато днів?
— Олег не переживає за вашого батька, — заперечила вона, — а лише вважає, що коли він підете, його квартира стане його, а ви залишитесь без дачі, машини, гаражу…
— Чому ви не чекали, доки все здійсниться, і не прийшли сьогодні? — спросила я, вбираючи в себе гірку правду, мов гірку горілку.
— Я вже не молода, — сказала Орися, — і хочу спокійно пройтись по цій землі. Квартира мені не потрібна, а мій коханий Олег має право бути щасливим у новій оселі.
— Що ж, тоді відпустіть його, — прошептала я, підбираючи останні крихти хліба, які залишилися на столі. — Не тримайте його, бо я вже давно зрозуміла, що кохання, мов весняна гроза, минає.
Вона кивнула, і я відстала в самоті, збираючи речі чоловіка в старі цілікі. Я не планувала сваритися, а лише сподівалася, що він сам піде, бо в нашій сільській мудрості говорять: «Коли хмара розходиться, сонце блищить».
Олег повернувся з роботи, не помітивши в моїй поведінці нічого незвичного, окрім того, що я відмовилася подати йому вечерю. Він підняв лопатою і сказав:
— Дякую за смачну вечерю, кохана. Я збираюся на вечірню прогулянку.
— Добре, — відповіла я, сховавши біль під усмішкою. — У твоєму віці ще корисно ходити вночі, щоб підняти кров.
— Не розумію, про який вік йдеться, — відмовився він, вважаючи себе ще молодим у розквіті сил.
— Тобі вже за п’ятдесят, — я підкреслила, — і сивина вже посипається на твоїй голові.
— Ти ж мене не розумієш, — він підвів руку, ніби боронився від бурі.
— Справді, — відповіла я, — часом треба подивитися правді в очі, а не ховатися за словом «молодий».
Ми сперечалися, ніби два козулі на скелі, поки наш спокій не розбився крихким крихтами.
Нарешті Олег сказав, що підете в нову оселю, а я, мов старий дуб, залишилася в домі, який діставала від бабусі, і в якому ще залишалися сліди ремонтних робіт, сплачених батьковими чекями.
— Я відпущу його, — я клялася, — хоча сьогодні ж і подам на розлучення, і майно поділимо, як наказує суд. Квартиру я залишу собі, бо вона — мій спадок, а автівка та гараж підуть до нього.
Олег, у піднесені, швидко схопив свої речі і втік до Галини, яка чекала його у Києві, обіцяючи йому нову молодість і турботу. Він підписав з нею нову угоду, а я, зібравши решту речей, поїхала з батьком у Львів, а потім в Одесу, куди наші предки ходили за морським повітрям. Анатолій Федорович, мій батько, жив здоровим і жвавим, і ще багато років мав планувати подорожі по Україні.
Через шість місяців Галина, вже втомлена від нічних прогулянок Олега, повернулася до нашого будинку, зібрала його речі і виставила їх на порозі. Олег, як хмара, що пройшла, спробував домовитися, та вона не дала йому кроку ближче.
Тоді я, спокійно, мов старий квас, сказала: «Йди, Олеге, шукай свою Галиною, а я залишуся тут, у тім квартирному куті, який пам’ятає мої кроки». Олег залишив наш будинок, а я залишилася з пам’яттю про ті роки, коли кохання було, наче весняна роса, і коли розчарування падало, мов листя восени.
Тепер, коли вже пройшли десятиліття, я згадую ті дні, коли двері нашого будинку відкривалися і закривалися, коли кохання і зрада проходили повз, як колоски під вітром. І хоча час розмив історії, у моєму серці живе спокій, що кожен має право на свою дорогу, навіть коли вона веде в інший куток України.
