— Зінаїдо, твої онуки обірвали всі мої кущі лохини! — кликала Антоніна Іванівна, піднявши чашку з парувальним чаєм. — Навіть сусідка не здивувалася.
— Ну і що? Діти ж. — відповіла вона, спостерігаючи, як сонце розтяглося над їхньою невеселою дачею, розчиняючись у небесних хмарах, наче морська піна.
— Як що? Вони знищили мій урожай! — горіла вона, мов полум’яний кристал у темряві.
— Тонь, чому ти засмучуєшся? Подумаєш, ягоди — лише м’які краплинки. — сказав Петро Миколайович, підходячи з лопатою, що пахла вологим мохом.
Антоніна Іванівна щоранку обходила свою ділянку, тримаючи в руках керамічну чашку, ніби в ній зберігала сонце. Її господарство, розташоване в лісі на околиці Київської області, простягалося на п’ятнадцять соток. Півтора з них — густий город із картоплею, морквою, капустою, а інші — фруктовий сад, в якому стояли яблуні, груші та кущі лохини, які вона вирощувала п’ять років тому, чекаючи на перший справжній врожай. Поруч росли кущі ожини, що щороку дарували соковиті, кришталево‑чисті ягоди, а вздовж старого паркану простягалась виноградна лоза з важкими гронами, що пахли медом і нічними мріями.
— Петре, дивися, яка лохина розцвітає! — вигукнула вона, ніби кликала до себе саму весну.
— Чудово, — відповів чоловік, його голос ледь торкався листя.
У спекотне літо до них прибували онуки — Сашко, дванадцятирічний хлопець у кросівках, що відбивав сонце, і Одарка, дівчина‑веселка, десять років, з косою, заплетеною в косу з полевих трав. Вони допомагали на городі, збирали ягоди, купалися у кришталевій річці, сміючись так, ніби їхній сміх був шепотом древніх лісових духів.
Поруч, у старій, покритій гірчичною фарбою хати, жила Зінаїда Петрівна. Її ділянка була крихітна — шість соток, без городу, лише квіткові клумби та крихітний будиночок, який сховався за гілками вільхи. На літо до неї прилітали п’ять онуків, віком від чотирьох до чотирнадцяти років, немов маленькі комети, що вирували між двома садибами, залишаючи за собою сліди сміху і крихітних криків.
— Тітко Тоню, можна у вас пограємо? — просили вони, їхні очі блищали, наче зірки на нічному небі.
— Звісно, мої хороші, — кивнула Антоніна, — тільки обережно з грядками, ніби вони живі.
Одного ранку, коли туман сплітався з росою, жінка помітила дивну картину: кущі лохини стояли майже голі, їхні сині ягоди перетворилися на зелені, недозрілі, як нездійснені мрії.
— Петре, йди сюди! — кликала вона.
— Що сталося? — спитав чоловік, підходячи ближче.
— Дивись, де ягоди? — запитала вона, і Петр, схвильований, оглянув кущі.
— Вчора ж були повними, — мовив він. — Можливо, птахи клювали?
— Птахи лише по одній ягодці клюють, — відповіла вона, — а тут все начисто, наче хтось спеціально збирав.
Вона подивилася на ожинові кущі — вони теж були практично порожні, навіть недозрілі ягоди зникли.
— Петре, і ожину хтось обібрав! — вигукнула вона, ніби крик розлунювався в безмежному просторі.
Той факт залишався фактом: вчора ще повні кущі, а сьогодні — голі, ніби сплячі дерева, що розірвалися у сні.
Ввечері Антоніна вирішила спостерігати. Сіла на стару лавку з книжкою, проте її очі були приковані до огорожі, яка, мов чорний скринь, приховувала таємниці. Протягом години вона побачила, як через щілину в паркані пролізли онуки сусідки, усі п’ятеро, мов гуртом, прямували до кущів лохини.
— Дивіться, які сині! — раділа наймолодша, її голос лунав, немов дзвін кришталевого ручейка.
— Давайте все зберемо, — запропонував старший, і діти почали методично зривати залишки ягід, тримаючи їх у роті, в кишенях, у знайденому мішку, ніби збирали шматочки світла.
Антоніна вийшла з укриття:
— А що ви тут робите? — запитала вона, її голос був тихим, але сповненим тривоги.
Діти завмерли, старші намагаються сховати пакет за спину.
— Ми просто трохи спробували, — виправдовувався тринадцятирічний Мишко.
— Трішки? Ви ж усі кущі обірвали!
— Тітко Тоню, а можна ще візьмемо? — запитала чотирирічна Катерина, її очі блищали, немов кристали. — Вони такі смачні!
— Не можна, — відповіла Антоніна, — це наші ягоди, ми їх самі вирощували.
Діти поникли, притискаючи голову до щілини в паркані. Антоніна провела їх поглядом і вирушила до сусідки, яка сиділа на ґанку, схлопуючи руки в колі.
— Зінаїдо, треба поговорити.
— Слухаю, — відповіла вона, піднімаючи погляд.
— Твої онуки обірвали всі мої кущі лохини!
Сусідка не виявила жодного здивування.
— Ну і що? Діти ж.
— Як що? Вони знищили весь мій урожай!
— Тонь, не засмучуйся. Подумаєш, ягоди — лише дрібка.
Антоніна відчинила рот, як відкриту кришку уночі, і вигукнула:
— Ягоди? П’ять років я лохину вирощувала! Кожен кущик поливала, удобрювала!
— Ну, виростиш ще. Чого перейматися? — відповіла Зінаїда, її голос прозвучав, ніби шелест листя.
— Зінаїдо, а ти можеш вибачитися?
— За що перепрошувати? Діти — діти. Що з них взяти?
Розмова увійшла в глухий кут, як нічна тиша, і сусідка явно не вважала поведінку своїх онуків чимось поганим.
Наступного дня Антоніна виявила, що зникли й грона винограду, ті самі, що мали дозріти до кінця серпня.
— Зінаїдо! — крикнула вона крізь паркан.
— Що знову? — спитала сусідка.
— Твої онуки виноград зірвали!
— А що таке? Кислий, мабуть, був.
— Звісно, кислий! Він ще зелений! Вони майже всі грона пообривали!
— Ну, спробували і кинули. Діти ж допитливі.
Антоніна відчула, як у її грудях закипає пар, ніби вогонь піднімається з глибини землі.
— Зінаїдо, твої діти весь мій сад руйнують!
— Не перебільшуй! Сад у тебе великий і багатий.
— До чого тут багатий? Я ці рослини роками вирощую!
— Ну і продовжуй вирощувати.
Сусідка повернулася в будинок, розчавивши двері.
Увечері Антоніна розповіла чоловікові про розмову.
— Уявляєш, навіть не вибачилася! — сказав Петро, потираючи руки. — Діти — діти.
— А що ти хотіла? — знизав він плечима. — Їй простіше відмахнутися, ніж вести виховні бесіди.
— Але це злодійство! — крикнула вона.
— Тонь, не гарячкуй. Діти ще малі, не розуміють.
— Старший тринадцять років! Він же має розуміти, що чуже брати не можна!
Петро зітхнув, його обличчя стало туманом. Він не хотів сваритися з сусідами через ягоди.
Через кілька днів зникла навіть жимолость.
— Все, більше не терпітиму! — вирішила Антоніна, її голос був, ніби крик вітру в гори.
Вона знову пішла до Зінаїди, яка поливала квіти з лійки.
— Тепер і жимолість з’їли!
— Яку ще жимолість?
— Мою! Твої онуки знову через паркан лазили!
— Тоню, ну що ти, ніби ланцюг розірвала? Діти лише ягоди пощипали, не трагедія.
— Не пощипали, а начисто обірвали! У мене весь урожай зник!
— Ти ж сама їх кликала! Ти ж сама відкривала ворота! — відповіла Зінаїда, її голос був холодний, як крижаний струмінь.
Антоніна не могла повірити своїм вухам:
— Як це я винна?
— Хто їм дозволяв бігати по твоїй ділянці? Ось вони й звикли, що все можна.
— Я ж з добрих намірів! Думала, хай діти дружать!
— Ну ось і отримала результат своїх добрих намірів!
Сусідка поставила лійку і, зневажаючи, попрямувала до будинку:
— Якщо не хочеш, щоб брали, зроби паркан вищим. А то дірки скрізь, будь-хто пролізе.
— Зінаїдо, треба дітям пояснити, що чуже брати не можна!
— Треба. Але навіщо? Вони і так не зрозуміють.
Антоніна повернулася додому, заплакавши на старій лавці, наче крихкі крила, що впали.
— Тонь, чому плачеш? — заспокоював її Петро. — Наступного року нові ягоди будуть.
— Справа не в ягодах! — кричала вона. — Сусідка навіть вибачитись не хоче! Зовсім знахабна!
— А що з неї взяти? — відповів чоловік. — Вона ж сама так вважає.
Зінаїда мала репутацію найбільш незграбної в дачному селищі, проте до цього моменту вони з Антоніною ладили.
— Петре, а давай паркан вище зробимо?
— Можна, — сказав він, — але дорого вийде.
— А що робити? Інакше вони весь сад розорять.
Наступного дня розпочалося будівництво нового паркану. Петро привіз дошки, сітку, стовпи, працював з ранку до вечора, ніби будував стіну між мріями та реальністю.
Зінаїда стояла за своїм вікном, з іронічною посмішкою коментуючи:
— Ну і жадібні! Від дітей огорожею відгородилися!
Антоніна лише стискала губи, немов виштовхуючи слова, що залишилися в горлі.
Онучки сусідки крутилися біля паркану, шукаючи нові лазівки, та Петро закрив усі щілини, заповнював їх землею і гіпсом.
— Тітко Тоню, а чому ви паркан збудували? — запитала маленька Катерина, її голос звучав, ніби дзвінок у пустині.
— Щоб ягоди зберегти.
— А можна ми до вас будемо приходити грати?
— Ні, більше не можна.
Паркан допоміг, але стосунки з сусідами остаточно розм’якли. Зінаїда під час зустрічі відверталася, діти більше не приходили.
— Скнара! — крикали вони через паркан, їхні голоси розлетілися, мов крила метелика. — Бабця‑скнара!
Антоніна намагалася не зважати, проте на серці було важко. Раніше двір наповнювався дитячим сміхом, а тепер — тиша, мов глибока яма.
Зінаїда розповідала іншим дачникам свою версію:
— Уявляєте, які жадібні! Дітям ягодку не дають! Паркан височенний збудували!
— Що, багато з’їли? — цікавилися інші.
— Лише жменьку! А вона каже, наче в неї мільйони вкрали!
Версія Зінаїди звучала виграшно, і швидко в селищі сформувалась думка, що Антоніна — жадібна і шкідлива, а Зінаїда — добра бабуся, що сама виховує п’ятьох онуків.
До кінця літа ситуація тільки погіршилася. Онучки, не маючи доступу до саду, почали мстити іншим способом: кидали м’ячі через огорожу, розкидали сміття, розбризкували воду з шлангів, підкидаючи пилок у вікна.
Одного ранку Антоніна виявила, що хтось розкидав по подвір’ю недопалки та фольгові обгортки.
— Зінаїдо, напомниТоді Антоніна, схиливши голову, зрозуміла, що найбільша боротьба — це охороняти спокій у власному серці, а не піднімати нових стін між людьми.
