— Яка недоречна ця їхня урочка, — прошепотіла Олена, розтрушуючи чайник. — Вони знайшли час святкувати, а ще й в нашій сільській хаті.
До Олени долинуло кілька краплевих реплік роздратованого чоловіка. Вона зрозуміла, що брат її чоловіка Марко запросив їх на двадцятип’ятиріччя спільного життя — так звати «срібне весілля».
Телефон Івана замурчав вимогливо, доки він не підняв слухавку.
— Привіт, Марку! — вигукнув Іван. — Як живете? Коли в суботу?
— Чудово, передам Олені! Приїдемо, куди ми підемо! — відповів голос з села.
Олена, зайшовши до вітальні, знову повторила:
— Яка недоречна їхня урочка.
Зрозуміла вона, що Марко, брат її чоловіка, планує свято, а вона і Іван вже два дні тому вирішили розлучитися.
Останні місяці принесли їм так багато розбіжностей, що між ними виникло відчуження, і вже давно не було ні дотику, ні спільних планів. Олена не хотіла їхати на це «срібне» — настрій був далекою зимою.
— Може, ти сам поїдеш, бо ти ж його рідний брат? — розмірковувала вона, згадуючи про дружбу з Марком. — Я ж хочу зустрітись з Яриною, нашою сестрою.
— А як сказати Марку, що ми розлучаємося, коли ми вже на під’їзді? — запитала вона, поглядаючи на стару «Запорожжану», що стояла в гаражі вже три місяці.
Колись ця машина возила їх у село Велику Димерку, де народився Іван, а тепер її мотор мрякав, а гроші на ремонт не були.
Іван підняв брову:
— Навряд чи Олена поїде, швидше за все відмовиться. А одному? Тоді треба розповісти Марку і Ярині про розлучення. Чи варто їх розчаровувати в такий святковий день?
Він кивнув Олені:
— Давай підемо, а про наші справи поговоримо вже потім.
Автобус, що їхав з Києва, затихнув:
— Всі виходимо, далі не їдемо!
— Як так? — закричав Іван. — Село ще п’ять кілометрів!
— Дорога погана, після дощу колія розтанула, — твердо відповів водій. — Шукайте попутку або ідіть пішки.
Іван і Олена виступили з автобуса, піднявши сумку. П’ять кілометрів пішки — не в їхньому сценарії.
— Чи чекати попутку до ранку, чи йти пішки? — запитав Іван.
— Попутка може не з’явитися, доведеться йти, — відповіла Олена, підвищуючи плечі.
Він іде вперед, вона йде за ним узбіччям, між великими калюжами, які відблискували в сутінку.
— Чому Оленка мовчить? — думав Іван. — Вдома вона б вже розпалилася, а тут тримає весь негатив у собі. Може, під кущами вона зізнається?
Коли вони вже пройшли половину шляху, перед ними з’явився дубовий гай, а за ним — село, майже на під’їзді.
— Ти ще не почала сваритися? — запитав Іван, сподіваючись на реакцію.
— Ні, — відповіла вона, не відстаючи.
Зупинившись, Іван поклав сумку на землю.
— Втомилася? — попросив він.
— Трохи, можу відпочити на цій колоді, — вказала вона на старе дерево.
Вони присіли, озираючись навколо. Схеми сонця, що ще не сховалося, крила метелика, щебет птахів і брязк коників створювали мелодію спокою.
Олена згадала, як майже двадцять років тому їхали в це саме село, де вже стояли накриті столи і чекали гості.
— Дивно, скільки змінилося за двадцять років, — прошепотіла вона.
— Час летить, — підхопив її Іван. — Пам’ятаєш, як у той день коло машини майже випало? Ти в весільній сукні, я — у краватці, йшли узбіччям, поки Марко міняв колесо. Ми не захотіли чекати і піднялися пішки, хоч і підмокли.
— О, і я пам’ятаю, — засміялася Олена. — Добре, що Марко швидко полагодив авто. Якщо б сьогодні нам треба було йти, ми б стояли й чекали.
Відпочили трохи, потім знову рушили. Тиша між ними була сповнена власних думок. Іван мрійливо згадував шкільні походи, а Олена, що ніколи не спала в лісі, думала про син, що служить, і про те, що їхня розлучна хвиля вже не відступає.
— Поки син на службі, ми будемо розлучатися, — прошепотіла вона, розглядаючи далекі поля.
Дорога вела їх через ліс, і вже видно було село, що розкинулося в долині.
— Ось воно! — вигукнула Олена. — Що ж це за краса!
— У нас завжди красиво, — відповів Іван, спостерігаючи за оглядовими будинками. — Шкода лише, що машина поламалась.
Вони підбігли до воріт, де вже стояв Марко, розкладаючи столи.
— Ви ж таки йшли пішки? — здивувався Марко, обіймаючи їх. — Де машина? Чому не сказали по телефону?
— Не знали, що автобус не поїде, — сказав Іван. — Тож і дихнули свіжим повітрям.
— Оленко! — крикнула Ярина, обіймаючи свою дочку, — як же я рада, що ви приїхали! Завтра у нас срібне весілля, часу вже не залишилось!
Марко і Іван сіли за розмови, потім, переодягнувшись, всі зійшли до столу. Вечір сповнився сміхом, піснями і танцями, а село, немов один великий родинний коло, ожило.
— Уявляєш, Іване, двадцять п’ять років з Яриною, — вигукнув Марко, піднявши келих. — Ми часто сваримось, але завжди миримось. Я її люблю понад усе!
— Ти вже забув про Оленку? — прошепотіла Ярина.
— Ні, — відповів Марко, — моя дружина — найкраща у світі!
Іван спостерігав за Оленою, її очі блищали у вогні свічок. Він раптом зрозумів:
— Моя Оленка не гірша за Ярину! Хибне рішення про розлучення зникає в цьому святі.
Він обійняв її, а вона, здивовано, подивилася йому у очі. У їхніх поглядах засяяло тепло, любов і щось інше, що розтопило холод розлучних розмірковувань.
Того вечора вони відчули, що щастя наповнило простір, огортаючи всіх гостей.
Наступного ранку, коли вже зрідка шипіла сковорода, Іван запитав:
— Олено, що робити з машиною? Чи варто її ремонтувати, чи краще купити нову?
— Ти краще розберешся, — відповіла вона. — Ти з технікою — я з людьми.
— Тоді завтра підемо на авторинок, подивимось, що знайдемо, — сказав Іван.
Розмови про розлучення залишилися в минулому, розтанули, наче сніг під весняним сонцем. Син вже повернувся, одружений, а Іван і Олена залишилися разом, живучи у гармонії.
— Підписуйтесь на наші історії, залишайте коментарі та лайки, — промовив голос за кадром, і кадр повільно зникав у тепліх відблисках сільського вечора.
