19 червня 2026 р., запис у щоденнику
Сьогодні розмірковую про те, як у нашій родині з’явився той розумний хлопчик. Я і Олена — ми обидва закінчили лише дев’ять класів, і то завдяки добрості вчителів. Кожному своє, говориться. Та у Олени будь‑яке насіння чи паросток за тиждень розквітало буйними зріліми колосками, а у мене руки завжди були «золотими», як кажуть у селі.
У нашій хаті було четверо дітей: старша Марисиня, потім друга донька — Зоряна, після них — два брати, народжені в один день — Семен і Павло. Ось Павло і був та «апельсинка», що виросла на осінньому полудні. Йому ще трьох років не було, а вже говорив краще за середню Зоряну. Коли вступив до школи, усі вчителі просто гартували: він читав, писав, множив числа, і його одразу підняли у другий клас.
Можна сказати, що це було несправедливо до інших дітей, проте Павло був у Олени особливим. Я звільняв його від домашніх справ, і все, що він просив — книжки, мікроскоп — я купував. Навіть коли настали тяжкі дев’яності, коли країна розвалювалася, а в житті Олени за один рік зник чоловік і старша помічниця Марисиня, я не відводив від сина навчання й навіть відправив його до Києва в університет.
— Про що ти тільки мрієш, Олено, — говорили сусідки, бачачи, як Семен тягне воду з колонки, Зоряна копає в огороді, а Павло сидить у тіні на лавці й читає книжку. — Чи підтримає він тебе старості, піднесе склянку води? Він підете, а справа закінчиться.
— Ви ще мене поучите! — відповідала Олена. — Що хочу, те й роблю.
Діти теж висловлювали свої думки.
— Чому я мушу рубати дрова, а він розв’язувати рівняння? — запитував Семен.
— Сідай і розв’язуй, якщо хочеш, — сміялася Олена.
Семен підбирав підручник, сидів над ним п’ять хвилин, потім закривав його і говорив:
— Яка дурниця, краще я підрубаю дрова!
Найбільше ображалась Зоряна, вона відкрито бунтувала проти привілеїв брата, то тетрадку в печі кидала, то в його черевики тухле яйце підкладала.
— Ти йому завжди найсмачніший кусок даєш, — кричала вона. — А він підете і залишить тебе, — повторювали слова сусідок.
Коли Павло поїхав вчитися, у домі стало спокійніше, хоча й трошки сумно. Олена прив’язалася до молодшого сина.
Спочатку він писав довгі листи, описуючи все, що відбувається в його навчальному житті, чужому і незрозумілому Олені. Згодом листи ставали рідшими, а поїздки — рідшими. Сусідки виявилися праві. Олені було гірко, проте вона не показувала цього. Все ж хлопець закінчив навчання і став людиною.
Зоряна вийшла заміж за сільську ділянку поблизу Львова. Зять не дуже полюбляв Олену — був мрійником, постійно вигадував нові способи заробити і завжди програвав. Останнім часом придумав відкрити пекарню, тільки кредиту не отримав.
Семен жив зі мною, не поспішав одружуватись, хоча кандидаток було достатньо.
— Ох, мамо, ще трохи погуляти б хотілося! Я вже авто підбираю купити. Не якусь «кляксу», а іноземний. Уявляєш мене в такій машині?
— Яка машина, Семен? Ти вже, як Арсен, який втрачає розум у мріях. Мріяти — це добре, а працювати треба…
Тим часом Семен, наче втративши голову, зайшов у справи батька, відремонтував будинок, наче на картинці, працював трактористом, часто знаходив «халтури». Олена не скаржилась — хороший у мене був син.
А куди ж зник Павло? Олена вже рік нічого від нього не чула; останнє, що він писав, було про те, що поїхав «зараховуватись», куди — ніхто не знає.
Коли біля нашого будинку зупинилась нова блискуча машина, Олена подумала, що хтось заблукав і хоче дорогу спитати. Але та гучна і нахабна сигналізація прокотилась у її материнське серце сподівання. Вона відчинила ворота і вийшла на дорогу.
Поруч з машиною стояв Павло. Відразу його впізнала, хоча востаннє бачила два роки тому. Він був схожий на мертвого Василька — високий, широкоплечий, з золотистими кучерями. Красень! Сусідки підходили до вікон і вигукували: «Подивіться, Павло не забув маму, приїхав навестити!»
Олена кинулась до сина, притиснула його до грудей. Ось він, моя кров, не даремно все було.
Семен зустрів брата похмуро.
— Машина непогана, — заздрив він.
— Це не моя машина, — весело відповів Павло.
— А чия ж? — ледь заспокоївся Семен.
— Твоя, — простяг брату ключі. — Бери, я вже дарчу, а нотаріуса згодом підходимо.
Семена охопила озадаченість, а мати лише посміхалась.
— Дякую, брате, — смутно сказав він. — Але вона ж така дорога!
— Не дорожче грошей, — відповів Павло. — А Зоряна де?
— Зоряна вийшла заміж, — швидко пояснила Олена. — У сусіднє село, чоловік хороший, працюючий, скоро прибутки чекають…
— Заміж, кажеш? Тоді підемо в гості. Заведи нас, Семен, на новій машині.
Зоряна їх зустріла трохи збентежену і з пухкими плечима. Її чоловік Арсен одразу почав хвалитися, розповідаючи, як відкриє пекарню і буде живе…
— Нісенітниця, — крикнула Зоряна. — Тебе кредит не дали, яку пекарню. Не слухай його, Паша, він мрійник.
Павло усміхнувся і сказав:
— Пекарню ми все ж підемо, не проблема. Скажеш, скільки треба, я переказую.
Арсен, ошелешений, дивився на Павла з недовір’ям. Він уже почув від дружини, що її брат — бездарний неблагодійник.
Тим часом Павло дістав з кишені маленьку червону коробочку і простяг сестрі.
— Це для тебе, Зоряно.
Вона обережно відкрила футляр, в якому лежали чудові золоті сережки з смарагдами, кольору її очей. Вона захоплено примеряла їх, крутячись перед дзеркалом, і вигукнула:
— Дякую, Паша! Я стільки просила у Арсена сережки, а він лише м‘ясорубку купив!
Олена сиділа мовчки, щаслива. Тепер, мабуть, син щось подарує, сережки чи браслет. А ще краще — пральну машинку.
Але дару він не приніс, і тільки коли Зоряна згадала, що мати після пологів повернеться до дому, Павло сказав:
— Тільки ненадовго, Зоряно. Я маму з собою візьму, якщо вона захоче.
Олена дивилась на сина з подивом. З собою? Куди? Як?
— Я не знаю… А як же дім?
— Дім? Там Семен буде жити, нову господиню знайде. Я без тебе, мамо, сумую. Поїдемо зі мною? Якщо не сподобається — повернешся.
Олена не знала, що думати. Ось вся її життя — з Василем і Машею, що поховалися в могилі… А там її улюблений син — інше, незнайоме життя. Цікаво, що б сказав Василь…
Уявивши його образ, я відчув, як важливо не прив’язуватись лише до однієї дороги. Життя — це мозаїка, і кожен наш крок формує її. Тож я зрозумів: не варто чекати, коли хтось інший принесе радість; треба сам будувати свою дорогу, навіть коли вона веде до невідомих країв. Це мій особистий урок.
