Два тижні Мурка шипіла й дряпалась, не підпускаючи господиню до старого дивана. Валентина майже вирішила віддати кішку. Та коли сусід допоміг відсунути меблі, за нею знайшлося те, що пояснило все.
Мурка ніколи не була злою. Але до старого дивана у великій кімнаті вона не підпускала нікого, і Валентина вже другий тиждень не могла зрозуміти чому.
Почалося з дрібниці. Ранок, кухня, запах заварки й підгорілого хліба. Валя допила чай, витерла руки об фартух із соняшниками й пішла протирати меблі. Потягнулася до підлокітника.
Кішка вигнула спину й зашипіла так, що Валя відсахнулась і зачепила ліктем торшер. За три роки разом вони пережили багато: і муркотіння зранку, і вимогливе виття перед годуванням, і ображене мовчання після ветеринара. А от шипіння чула вперше.
Потім кішка помітно погладшала. Боки округлилися, хода стала важкою й обережною. Валя вирішила: перегодувала. Зменшила порцію, пересипавши зайве назад у пакет із шурхотливою фольгою. Не допомогло. Мурка почала тягати шматки з миски кудись за диван, і одного разу Валя знайшла за ніжкою засохлий шматок курки, обліплений пилом.
Пахло в куті дивно: кислувато, тепло, живо. Валя опустилася на коліна, спробувала зазирнути в щілину між стіною й спинкою. Мурка метнулася напереріз, без звуку, без попередження. Стала перед щілиною й витріщила жовті очі так, ніби за її спиною лежало найдорожче на світі.
На тильному боці долоні лишилися дві тонкі подряпини.
Донька подзвонила ввечері, як завжди, на бігу.
— Мам, ну що там із кішкою?
— Шипить. Руку подряпала. До дивана близько не підійти.
Світлана зітхнула. У трубці стукали підбори по асфальту, гудів клаксон, шурхотів пакет із магазину.
— Я ж казала. Віддай її, поки обличчя не порвала. Є групи в інтернеті, швидко прилаштовують.
Валя мовчала. Пальці стиснули край скатертини так, що тканина зібралася в гармошку.
— Мам? Чуєш?
— Чую.
— Тобі не треба все це. Сама, з цією кішкою… Приїжджай краще до мене.
Телефон поклала на стіл. У коридорі Мурка сиділа біля порогу великої кімнати, хвіст обгорнутий довкола передніх лап, спина пряма. Як вартовий. І жодного разу за ці два тижні вона не пішла звідти надовго: навіть їла швидше звичайного, ніби поспішала повернутися.
Після розмови Валя відкрила телефон і набрала в пошуку те, що сказала донька. Групи знайшлися одразу. Фотографії котів, підписи: «лагідний», «до лотка привчений», «шукає дім». Гортала хвилину. Потім відклала телефон екраном униз, і в горлі пересохло.
Перед сном вона підійшла до кімнати. Мурка лежала біля дивана й вилизувала лапу, повільно, ретельно, ніби готувалася до чогось важливого. Валя присіла на порозі.
— Мурко. Ну що ти там ховаєш?
Кішка підвела голову, кліпнула й продовжила вилизуватися.
Уночі Валя не спала. За стінкою шурхотіло, затихало й починалося знову. Один раз крізь тишу промайнув тонкий звук, схожий на писк. Валя завмерла, прислухалась. Не повторилося.
Вона встала й пішла до дверей босоніж. Підлога льодяна, з-під плінтуса тягло груднем. Ліхтар за вікном кидав через тюль жовті смуги, і в цьому нерівному світлі Валя побачила: Мурка лежить не на підстилці. Притулилася боком до стіни, біля самого дивана. Живіт мірно здіймався й опадав.
Кішка не шипіла. Лежала й дивилася на Валю через смугу ліхтарного світла.
Валентина повернулася в спальню. На тумбочці стояла фотографія чоловіка в рамці з мушлів, привезених колись із моря. Віктор усміхався. І Валя подумала: він би не став віддавати кішку. Він би спершу відсунув диван.
Уранці вона набрала Геннадія Павловича з нижнього поверху. У сусіда були такі руки, що й шафу підняти, і кран полагодити. Зайвих питань він не ставив.
— Диван? — перепитав. — Куди двигати?
— Від стіни. Мені треба подивитися, що за ним.
Прийшов за десять хвилин, у картатій сорочці й капцях на босу ногу. За ним зазирнула дружина Тамара, не втрималася.
Мурка при вигляді чужих забилася під кухонний стіл. Валя помітила: кішка не побігла у велику кімнату, як робила завжди. Залишилася на кухні. Зіниці розширилися так, що жовтого в очах майже не стало, і лапи дрібно переступали по холодній плитці.
Геннадій Павлович узявся за один край. Валя за другий. Ніжки заскрипіли по паркету, тягуче й різко, і звук заповнив квартиру до стелі. Диван ішов важко, старий, набубнявілий від часу. Пил піднявся стовпом і закружляв у смузі ранкового сонця.
Тамара ахнула першою.
У кутку, на старому вовняному шарфі, який Валя загубила ще в жовтні, лежали кошенята. Четверо. Крихітні, сліпі, з притиснутими вушками й рожевими подушечками лап, такими м’якими, що помістилися б на нігті. Вони ворушилися, розкриваючи беззубі ротики, і від них ішов запах молока, теплий і густий. У Валі перехопило горло.
Вона опустилася на коліна просто на запорошений паркет. Руки тремтіли. Простягла пальці до рудого кошеняти з білою зірочкою на лобі, і воно ткнулося мордочкою в її долоню. Долоня була холодна, а кошеня — як маленька пічка.
— Ось тобі й зла кішка, — видихнув Геннадій Павлович, присівши навпочіпки поруч.
Тамара обернулася до кухні. Мурка стояла в дверному отворі й не рухалася. Дивилася не на людей. На кошенят.
Тоді Валя зрозуміла все разом. Шипіння й їжу за диваном, погладшалий живіт і безсонні ночі біля стіни, коли здавалося, що кішка просто «з характером». І шарф. Той самий вовняний шарф із передпокою, яким Валя укутувала коліна вечорами. Мурка потягла його сама, розстелила в кутку й влаштувала гніздо.
Кішка підійшла повільно, на м’яких лапах. Обнюхала руку Валі, ткнулася носом у пальці. І лягла поряд із кошенятами, присуваючи їх до себе по одному.
Тамара тихо вийшла й повернулася з блюдцем теплої води. Поставила на підлогу, не сказавши ані слова. Геннадій Павлович випростався, глянув на Валю зверху вниз і теж промовчав. Говорити було нічого, все вже лежало на шарфі.
Увечері Світлана подзвонила знову.
— Ну що, мам? Подумала щодо кішки?
— Подумала, — сказала Валя. Голос був інший, рівний і теплий, як той шарф, що знайшовся в найнесподіванішому місці. — Їх тепер п’ятеро.
У трубці зависло мовчання. Потім донька засміялася, коротко й розгублено, і Валя вперше за два тижні усміхнулася.
А Мурка лежала на шарфі, і четверо сліпих кошенят шукали її носами в темряві, тицяючись у теплий бік. Вона не муркотіла. Дихала рівно й глибоко.
Цього було достатньо.
Валя зачинила двері у велику кімнату, але не до кінця. Залишила щілину.
Мурці ж треба було виходити.
