– Вікторе, чаю хочеш? – гукнула з кухні сусідка Оксана Петрівна. Вона часто заходила до нього – то пиріжки принесе, то борщ. Казала: «Один же, як билинка в полі. Їсти треба».
– Не треба, Оксано, – махнув він рукою, не обертаючись.
Рік минув. Цілий рік.
А він усе ніяк не міг собі пробачити. Хай йому грець, той день.
Поспішав він тоді. До міста треба було їхати, до нотаріуса. Папери якісь за покійною дружиною підписати. Нерви на межі, голова гуде, а тут Жучка, його собака.
Звичайна дворняжка з розумними очима й вічно махаючим хвостом. Після того, як Ганнуся померла, тільки вона одна й лишилася. Єдина жива душа в хаті, що зустрічала його з роботи, раділа кожному його приходу.
І ось того дня на ранковій прогулянці вона крутилася під ногами. То понюхає щось край дороги, то назад метнеться. Повідок натягувався, слабшав.
– Жучко, та стій ти! – гримнув він тоді. Смикнув повідок. Сильно так смикнув.
Вона заскімлила.
А він не зупинився. Ішов далі, злячись на цілий світ. На себе.
Зупинилися вони на трасі. Фури мимо гуркочуть, легковички летять. Він телефон дістав – подзвонити хотів, час уточнити. І от тут…
Ривок. Карабин розстібнувся, і порожній повідок лишився в руці.
Жучка метнулася через дорогу.
Він кричав. Біг за нею, розмахуючи руками, зупиняючи машини. Але вона зникла в придорожніх кущах. Просто розчинилася.
Шукав він її. Три дні ходив уздовж траси, гукав, свистів.
Потім здався.
Вирішив – загинула. Під колеса потрапила чи замерзла десь у лісі. Винен він. Нагримав, смикнув. Ось і кара.
А вчора подзвонили.
– Доброго дня, це Віктор Сергійович? У вас був собака?
Жіночий голос. Молодий. Трохи напружений.
– Був.
– Ми з притулку «Надія». У нас тут, загалом, до нас собаку привезли. По чипу ваш номер. Ви не могли б під’їхати?
Серце каменем упало вниз.
– Який собака?
– Руда дворняжка. Старенька вже. Кульгає на задню лапу.
Він мовчав. Стискав телефон так, що побіліли кісточки пальців.
– Ви приїдете? – перепитала дівчина.
– Приїду.
І ось зараз він стояв біля вікна й не міг змусити себе зрушити з місця.
Ключі від машини лежали на столі. Куртка висіла в передпокої. Усього-то година їзди.
Але він боявся.
Боявся, що це не вона.
І боявся, що – вона.
Притулок зустрів його гавкотом.
Десятки голосів – тонких, хрипких, відчайдушних – злилися в єдине виття. Віктор причинив двері машини й завмер. Руки тремтіли.
«Дурень старий, – подумав він. – Чого трясешся, як осиковий лист?»
Але ноги наче приросли до асфальту.
– Віктор Сергійович? – із хвіртки вийшла дівчина. Молода, у потертій куртці, волосся заховане під в’язаною шапкою. – Я Світлана. Ми вчора розмовляли.
Він кивнув. Горло перехопило – слова не йшли.
– Ходімо. Вона в дальньому вольєрі.
Вони йшли повз клітки. Собаки кидалися до ґрат, скавуліли, дряпали прути лапами. Віктор дивився під ноги. Сніг хрустів під підошвами.
– Знаєте, – заговорила Світлана, – її до нас тільки позавчора привезли. Родичі однієї бабусі. Та померла, а вони собаку не можуть собі залишити.
– Бабусі?
– Ага. Віра Іванівна. Жила край траси, у будиночку такому. Кажуть, вона собаку підібрала ще рік тому. Лікувала її. Лапа в неї була зламана, мабуть, машина зачепила. Бабуся її виходила, але з двору не випускала – боялася, що знову на дорогу вибіжить.
Віктор зупинився.
– На нашийнику номер був?
– Був. Але цифри стерлися майже. Бабуся намагалася додзвонитися, але не виходило – то не той номер набирала, то… Загалом, не судилося. А потім вирішила, що хазяїн сам покинув. Мовляв, раз не шукає.
Віктор стиснув руки в кишенях. Адже вона була жива. Весь цей час жива. А він навіть не намагався далі шукати після тих трьох днів.
– Ось, – Світлана зупинилася біля дальнього вольєра. – Тут вона.
Віктор підвів очі.
І побачив свою Жучку.
Вона сиділа в кутку на старій ковдрі. Руда шерсть потьмяніла, морда посивіла. Одна задня лапа підібгана під себе – кульгала, мабуть, і досі.
Собака підвела голову. Подивилася на нього. І завмерла.
Віктор зробив крок уперед. Другий. Пальці стиснули холодні прути ґрат.
– Жучко? – прохрипів він. Голос зрадливо затремтів.
Собака сіпнулася. Вуха стали сторч.
– Це я. Дівчинко моя, це я.
Вона підвелася. Кульгаючи, зробила кілька кроків до ґрат. Зупинилася за метр від нього.
Просто стояла й дивилася.
Віктор опустився на коліна просто в сніг. Простягнув руку крізь прути.
– Вибач мені, – видихнув він. – Вибач, дурепо руда. Я кричав тоді. Смикнув тебе. А потім кинув шукати. Вирішив, що померла ти. Злякався, розумієш?
Сльози потекли самі.
Собака ступила вперед. Ще один крок. Обережно, наче перевіряючи – чи не зникне він.
Віктор завмер. Навіть дихати перестав.
І тоді Жучка підійшла зовсім близько. Ткнулася холодним носом у його долоню. Лизнула пальці.
– Відкрити? – тихо запитала Світлана, що стояла поруч і непомітно змахувала сльозу.
Віктор кивнув.
Клацнув замок. Двері вольєра відчинилися.
І Жучка, кульгаючи, незграбно, але кинулася просто до нього. Притулилася до ноги й забила радісно хвостом.
Віктор обійняв її. Зарився обличчям у руду шерсть.
– Додому поїдемо, – прошепотів він. – Чуєш? Додому. І більше нікуди я тебе не відпущу. Нікуди.
Жучка тихенько заскімлила.
І ще дужче замахала хвостом.
– Вона погано їсть, – тихо сказала Світлана, присіла поруч навпочіпки. – Перші дні взагалі відмовлялася. Ми думали, ну, ви розумієте. Буває так – собака в притулок потрапляє й просто гасне. Особливо старі. Вони ж прив’язуються до людей сильніше, ніж ми думаємо.
– Я знаю, – хрипко видушив Віктор. – Я завжди знав.
Він погладив Жучку по голові. Вона розплющила очі – мутні, втомлені – і подивилася на нього. І в цьому погляді було все.
– Світлано, – Віктор підвів очі, – а вона зможе? Ну, в сенсі, поживе ще?
Дівчина зітхнула.
– Ветеринар каже – серце слабке. Лапа зрослася неправильно, тому кульгає. Зубів майже не лишилося. Але знаєте, Віктор Сергійович, я тут уже три роки працюю. І бачила всяке. Собаки – вони не як люди. Вони вмирають не від хвороб. Вони вмирають від туги. А якщо є, заради кого жити…
Вона не договорила. Але й не треба було.
Віктор зрозумів.
Він обережно підвівся на ноги.
– Поїхали додому, дівчинко, – прошепотів він. – До нас Оксана Петрівна котлет наготувала. Ти ж котлети любиш? І на дивані будеш спати. На моєму дивані. Який я тобі завжди забороняв, пам’ятаєш? Більше не буду. Спи, де хочеш. Тільки не йди, гаразд?
Жучка лизнула його в щоку.
І Віктор відчув – уперше за рік – як щось усередині відтає.
– Дякую, – обернувся він до Світлани.
– Бережіть її, – кивнула та. – І себе бережіть.
Віктор посадив Жучку на переднє сидіння, закутав старою курткою. Сам сів за кермо.
Завів машину й поїхав додому.
Оксана Петрівна ахнула, побачивши їх на порозі.
– Вікторе! Та це ж, це Жучка?!
– Вона сама, – Віктор обережно вніс собаку в передпокій, опустив на підлогу. – Знайшлася.
– Боже, – сусідка сплеснула руками, опустилася навпочіпки. – Дівчинко ти моя! Схудла ж як. Вікторе, веди її на кухню, я зараз їсти їй дам!
Жучка обійшла квартиру повільно, кульгаючи. Обнюхала кожен куток, кожну знайому річ. Потім повернулася до Віктора й лягла біля його ніг.
– Ото й добре, – кивнув він. – Лишаєшся зі мною.
Оксана нагодувала Жучку – потроху, обережно, щоб не зашкодити. Собака їла жадібно, давлячись, наче боялася, що відберуть.
– Тихіше, тихіше, – заспокоював Віктор, гладячи її по спині. – Нікуди не дінеться. Їж спокійно.
Увечері Жучка залізла на диван. Віктор не прогнав – як обіцяв. Просто вкрив її теплою ковдрою, сів поруч.
Увімкнув телевізор, але не дивився. Тільки гладив руду шерсть і мовчав.
А Жучка поклала голову йому на коліна й заплющила очі.
І хвіст її ледь ворушився – зовсім трішки, але ворушився.
Віктор дивився у вікно. За шибкою падав сніг – такий же, як рік тому. Такий же, як у той проклятий день на трасі.
Але тепер усе було інакше.
Уперше за рік він не боявся завтрашнього дня.
Бо знав: завтра Жучка прокинеться поруч. І післязавтра. І стільки днів, скільки їм відміряно.
