Геннадій повернувся з полювання злий, як оса в банці. Чоботи скинув біля порога – один ліворуч, другий праворуч. Куртку жбурнув на гачок, не влучив, навіть піднімати не став. Пройшов на кухню, заторохтів чайником.
Оксана сиділа в кімнаті, гортала телефон. Чула, як чоловік ходить – важко, нервово, кожен крок ніби претензія. Рудий пес Сірко лежав біля її ніг, поклавши морду на лапи. Вуха притиснув, хвостом не виляв. Він завжди відчував, коли хазяїн у такому настрої, і намагався не потрапляти на очі.
– Так, – Геннадій став у дверному отворі, руки в боки, як робив завжди, коли виголошував щось, на його думку, остаточне. – Пес для полювання не годиться. Безглуздя, а не собака. Натаскував-натаскував – толку нуль. Качка падає – він сидить. Заєць мимо – позіхає. Треба позбуватися.
Оксана підвела очі. Подивилася на чоловіка спокійно, уважно, як дивляться на людину, яка сказала щось дуже дурне, але ще сама цього не зрозуміла.
– Позбуватися? – перепитала вона, наче пробуючи слово на смак.
– Ну а що? Годувати дармоїда? Мисливська собака має полювати. А цей… – Геннадій махнув рукою в бік Сірка, який притулився до Оксаниної ноги ще щільніше. – Завтра відвезу до Петровича, може, погодиться прибрати. А ні – так на трасу викину.
«На трасу викину» – ось тут щось усередині Оксани клацнуло.
Вона мовчки встала. Сірко тут же піднявся за нею, тривожно дивлячись знизу вгору. Оксана пройшла повз чоловіка в передпокій, відчинила антресоль і дістала валізу – велику, синю, на коліщатках. Той самий, із яким колись їздили до Одеси, коли ще їздили кудись разом.
Геннадій простежив за нею поглядом, але нічого не сказав. Вирішив, мабуть, що жінка затіяла сезонне перекладання речей.
Але Оксана відчинила Геннадієву половину гардероба.
Сорочки – раз, два, три, чотири. Акуратно. Труси, шкарпетки – в бічну кишеню. Джинси – одні вихідні, одні робочі. Светр сірий, подарунок матері. Бритвений станок із ванної. Зубна щітка.
Геннадій з’явився в дверях спальні й кілька секунд мовчки дивився. Потім дійшло.
– Ти це що робиш?
– Валізу тобі збираю, – відповіла Оксана тим самим тоном, яким говорила «вечеря на плиті» або «хліб скінчився».
– Яку валізу? Навіщо?
– Ну ти ж сказав – позбуватися треба. От я й позбуваюся.
Геннадій кліпнув. Потім сів на край ліжка повільно, ніби ноги підкосилися.
– Через собаку?
– Не через собаку. Через тебе.
Вона застебнула блискавку й випросталася. Сірко тихо ввійшов до кімнати й ліг біля порога, ніби вартував.
– Я тобі скажу, Геннадію, раз уже пішла розмова. Ти Сірка дармоїдом називаєш. Полювати не вміє, толку нема. А давай порахуємо, від кого тут толк є.
– Оксано, ну що починаєш.
– Сірко качку не приносить, це правда. Зате він щоранку зустрічає мене так, ніби я пів року у відрядженні була. Лапу кладе на коліно, коли я плачу. А я плачу, Геннадію, часто. Бо ти приходиш з роботи – і в телевізор. З полювання – на диван. Зі мною востаннє нормально розмовляв, коли рахунок за світло великий прийшов. Три речення підряд – це була подія.
Геннадій відкрив рота.
– Порівняла теж – я і собака.
– Не порівнюю. Констатую. Сірко живий. Відчуває. Любить. Просто так, безкорисливо. Йому не треба, щоб я була худа або борщ варила. Йому треба, щоб я була. Ти, Геннадію, коли востаннє радів, що я є?
Тиша в кімнаті повисла, як білизна на мотузці – важка, мокра, незручна.
Геннадій дивився на валізу. Потім на жінку. Сірко підвів голову й подивився на нього без образи, без злості. Просто подивився. Собаки не вміють тримати зло, у них для цього серце занадто велике.
– Я ж не серйозно, – сказав Геннадій. – Розпалився. Мужики сміялися.
– Мужики сміялися. І ти, щоб перед ними соромно не було, вирішив живу істоту викинути. Яка тобі довіряє. Яка біжить до тебе, коли ти додому приходиш. А що ти її викинеш – вона не знає. Вона думає, що ти хороший.
Геннадій потер обличчя руками. Щетина кололася – не голився два дні на полюванні.
– І що, валіза – це серйозно?
Оксана помовчала. За вікном горобці сварилися на горобині. Холодильник загудів і замовк.
– Серйозно, Геннадію. Справа не в Сірку. Сірко – остання крапля. Ти так про живу істоту – «позбутися», «на трасу». А якщо завтра я не догоджу – теж позбудешся? До мами відвезеш – не пригодилася, мовляв, забирайте?
– Ну загнула.
– Це ти загнув. Давно. Перестав бачити, що навколо живі. Я жива. Сірко живий. Ми не інструменти. Не рушниця, яку можна продати, якщо криво стріляє. Ми сім’я. А сім’єю не розкидаються.
Геннадій сидів і відчував себе так, як давно не відчував. Раніше-то як – він сказав, жінка погодилася. Не тому, що Оксана безхарактерна. Вона вміла промовчати – терпляче, по-жіночому. Берегла. Згладжувала. А він звик, що можна говорити будь-яку дурню – і нічого не буде.
А от – буває.
Сірко підійшов до Геннадія й ткнувся мокрим носом у руку. Просто підійшов, бо бачив: людині погано. А коли погано – треба бути поруч. Сірко це знав не розумом – нутром, усією своєю рудою шкурою.
Геннадій подивився на пса. На мокрий ніс, карі очі, на хвіст, який несміливо ворухнувся – мовляв, ну що, мир?
І тут його прорвало. Не до сліз – чоловік все-таки. Але щось перевернулося всередині, як човен на хвилі – бульк, і ти вже по інший бік.
– Оксано. Прибери валізу.
– Навіщо?
– Тому що, – він погладив Сірка по голові, – дурень я.
– Це я знаю. Питання – дурень, який все ж учиться, чи якому хоч кіл на голові теши.
Геннадій усміхнувся. Навіть зараз – уміла.
– Учиться. Вибач. За Сірка. І за все.
Оксана підійшла до валізи, розстебнула. Дістала бритву, щітку, поклала на тумбочку.
– Сорочки сам повісиш.
Геннадій кивнув. Нахилився до Сірка й почухав за вухом.
– Ну що, дармоїде, – голос його здригнув. – Живемо далі?
Сірко закрутив хвостом так, що ледь не зніс торшер. Підстрибнув, лизнув у ніс. Сів і подивився на обох із тим виразом, який буває тільки в собак: абсолютного, нічим не заслуженого щастя.
На наступне полювання Геннадій поїхав без Сірка. Повернувся з двома качками й пакетом цукрових кісточок із базару.
– Це кому? – спитала Оксана, хоча й так знала.
– Дармоїдові, – буркнув Геннадій. І усміхнувся.
А валізу Оксана прибрала назад на антресоль. Але не глибоко. Так, щоб можна було дістати.
На всяк випадок.
Тоді він зрозумів: справжня цінність не в тому, щоб викинути те, що не працює, а в тому, щоб навчитися бачити живе поруч і берегти його, перш ніж стане надто пізно.
