Дорогий щоденнику,
Я вперше почула виття в суботу, коли поверталася з нічної зміни. Протяжне, тоскне — аж мороз поза шкірою. Зупинила машину біля хати, прислухалась. Виття долинало звідкись збоку нашого подвір’я.
Вийшла з машини — і побачила. Біля самого паркану, там, де стара горобина росте, сидів пес. Невеличкий, рудуватий, худий аж ребра випинали. Морду задер до неба й вив, вив.
— Гей, ти! — крикнула я. — Геть звідси! Усіх перебудиш!
Пес замовк, опустив голову. Подивився на мене — і в тому погляді було щось таке, що я мимоволі відступила.
— Іди вже, — махнула рукою стомлено. — Ніколи мені.
Лягла спати під ранок, а в голові все це виття крутилося.
— Чула вночі собаку? — спитала вранці свекруха Галина Степанівна, коли я вийшла на кухню. — Всю ніч вила, зараза! Я вже думала, сусідський Бровко — перед покійниками вони так виють.
— Не Бровко, — озвалася я. — Бродячий якийсь. Біля нашого паркану сидів.
— От іще! — заметушилась свекруха. — Прогнати треба! Це ж до біди, коли чужа собака біля хати виє. Я сіль у двір посиплю, відвадить.
Я промовчала. Не вірила я в ці прикмети. Хоча мати моя, царство небесне, завжди казала: собака ніколи просто так не виє. Або смерть чує, або горе.
Увечері чоловік Ігор повернувся з роботи пізно, злий як чорт.
— Знов скорочення, — кинув портфеля в куток. — Утретє за півроку! Скоро половину цеху на вулицю викинуть.
— Може, пронесе, — спробувала заспокоїти я. — Ти ж у них найкращий майстер.
— Ага, найкращий, — скривився Ігор. — Всі найкращі. А начальству байдуже. Їм би папірці гарні зробити та премію собі намалювати.
Сіли вечеряти мовчки, кожен думав про своє. Шестирічний Костик куняв над тарілкою — в садочку набігався. Галина Степанівна в’язала, губи піджала — знак, що розмовляти не треба.
Уночі виття повторилося. Протяжне, занудливе. Я схопилася, підійшла до вікна. Пес сидів на тому ж місці, біля горобини. Ігор прокинувся, вилаявся крізь сон:
— Що за чортівня! Прогнати треба мерзотника!
Вибіг у двір у трусах і капцях, галасував, розмахував руками. Пес відбіг метрів на десять, сів. Ігор шпурнув у нього палицею — не влучив. Повернувся в хату, грюкнув дверима так, що шибки задзвеніли.
— Завтра отруту покладу, — пообіцяв він. — Набридло!
— Ігорю, не можна ж так, — почала було я.
— Можна! — гримнув чоловік. — Ще чого, через якогось пса всю сім’ю будити!
Я лягла, але заснути не змогла. Лежала, дивилася в стелю. А в голові крутилася одна думка: а що, як мати мала рацію? Що, як справді до біди?
Уранці пішла до паркану. Пес лежав під горобиною, згорнувшись калачиком. Голову підняв, подивився. Не тікає, не гарчить — просто дивиться.
— Ти чого тут вештаєшся? — спитала я тихо. — Дім свій маєш? Господарів?
Пес заскавулів тихенько. Встав, підійшов до паркану. Став лапами шкрябати, рити землю. Я нагнулась, придивилась. Під парканом ямка була — пес явно намагався підкоп зробити.
— Навіщо тобі до нас? — дивувалась я вголос. — Чого треба?
Пес перестав копати, втупився в мене.
— Гаразд, — зітхнула я. — Почекай тут.
Повернулась із мискою води й залишками вчорашнього борщу. Просунула під парканом.
— На, їж. Тільки вити припини, бо чоловік точно отруїть.
Так минув тиждень. Щоночі — виття. Ігор дедалі зліший, свекруха голосила про лихі знаки. А я далі носила псові їжу. Але пес усе одно худнув на очах.
— Слухай, Оксано, — сказала сусідка Галя через паркан, — а ти знаєш, чий це пес?
— Бродячий, мабуть.
— Ну да, як же, бродячий, — хмикнула Галя. — Я вчора з Ніною Сергіївною розмовляла, та що в домі через два від вас живе. Вона каже, ця собака раніше в Ковальчуків жила. Пам’ятаєш Ковальчуків?
Я пригадала. Літня пара, тихі, інтелігентні. Давно вже переїхали кудись. Дім продали молодій сім’ї.
— Ну то й що?
— А те, що в них син був. Ігор, здається, звали або Дмитро. Точно не пам’ятаю. Так от, він рік тому загинув. На дорозі. П’яний водій збив.
Мурашки побігли по спині.
— І?
— І кажуть, що пес цей був їхнього сина. Після похорону втік з дому, шукали його місяць — не знайшли. А тепер, бач, повернувся. Тільки дому вже нема. Чужі люди живуть. Ото він і виє. За господарем сумує.
— Бабусині казки, — відмахнулась я, але серце закалатало.
Увечері розповіла цю історію за вечерею. Ігор фиркнув:
— Дурниці все це. Собаки не пам’ятають стільки часу.
— Пам’ятають, — несподівано озвалась Галина Степанівна. — Ще й як пам’ятають. У мене в селі сусідка була, то в неї собака чотири роки чекала сина з війни. Щодня на дорогу виходила. А коли він загинув — вила тиждень, а потім здохла просто на ґанку.
Запала тиша. Костик злякано подивився на бабусю.
— Мам, а наш пес теж умре? — спитав хлопчик тихо.
— Не наш він, — буркнув Ігор. — І взагалі, годі про це!
Уночі я не витримала. Коли знов почалося виття, накинула халат і вийшла у двір. Підійшла до паркану. Пес сидів, задерши морду. Вив так, ніби душу з себе витягав.
— Чого ти хочеш? — прошепотіла я. — Чого ти від нас хочеш?!
Пес замовк. Повернув голову до дому Ковальчуків. Точніше, до того дому, що колись їм належав. Заскавулів, ніби когось кликав.
— Господаря твого нема, — сказала я. — Розумієш? Нема. Давно вже нема.
Простягла руку, погладила собаку по голові. Пес не відсахнувся. Заплющив очі.
Так ми й сиділи. Жінка й собака. Під зоряним небом, у тиші нічного селища.
— Ходімо, — сказала я. — Ходімо додому. Він не повернеться. Але ти можеш у нас жити. Хочеш?
Пес розплющив очі. Подивився довго, вивчаюче. Ніби вирішував — чи вірити.
— Ходімо, — повторила я. — Я обіцяю — ми тебе не скривдимо.
Встала, пішла назад. Пес підвівся слідом. Брів повільно, втомлено. Я озирнулася — він іде.
Я відчинила хвіртку.
— Заходь.
Пес завмер на порозі. Потім зробив крок. Ще один. Переступив поріг.
Тієї ночі виття не було.
Уранці Ігор спустився на кухню й обімлів. На старому килимку біля печі спав рудий пес. Я варила кашу.
— Ти що, притягла цю шавку в дім?! — вибухнув чоловік.
— Тихо! — шикнула я. — Костика розбудиш.
— Я сказав — жодних собак у домі!
— А я сказала — залишаємо, — спокійно відповіла я. — І крапка.
Ігор дивився на мене витріщившись. Вона ніколи не перечила. Ніколи.
— Оксано, ти…
— Я все вирішила, Ігорю. Собака залишається. Якщо не подобається — двері он там.
Запала тиша. Пес підвів голову, подивився на нас. Спокійно, без страху.
— Та щоб їй, — Ігор махнув рукою. — Роби що хочеш!
Грюкнув дверима, пішов на роботу. Галина Степанівна, що спостерігала сцену з коридору, тільки головою похитала:
— Ох, Оксаночко, довела ти мужика. Через якусь псину.
— Не псину, мамо, — тихо відповіла я. — Не псину.
Назвали пса Рудим — за кольором шерсті. Костик перший подружився з ним. Виявилося, собака знає команди, вміє приносити м’ячик, не гавкає без діла. Вихований, коротше.
Рудий прижився швидко. Спав у передпокої, їв небагато, на вулицю просився. Ідеальний пес. Але було в ньому щось. Ніби чекав чогось. Часто вставав ночами, підходив до дверей, принюхувався.
За два тижні сталося.
Ігор прийшов з роботи чорний як хмара.
— Все, — сказав він, сідаючи за стіл. — Звільнили. Із завтрашнього дня я вільний.
Я похолола.
— Як звільнили?
— А ось так! Скорочення штату. Половину майстрів викреслили. Я в їхньому числі.
— Але ж ти…
— Що я?! — вибухнув Ігор. — Найкращий майстер? Досвідчений спеціаліст? Та їм байдуже! Їм молодих подавай, яким копійки можна платити!
Вдарив кулаком по столу. Костик здригнувся, притиснувся до мене. Рудий, що дрімав у кутку, підвів голову.
— Що тепер робитимемо? — прошепотіла я. — На одну мою зарплату нам не прожити.
— Отож бо й воно! — Ігор встав, заходив кухнею. — Кредит за дім платити треба, машина ледь-ледь дихає, дитину годувати. А в мене ні роботи, ні перспектив!
— Знайдеш щось, — спробувала заспокоїти я, хоч сама розуміла — з роботою в селищі скрутно.
— Ага, знайду! Мені сорок п’ять, кому я потрібен?
Наступні дні були як кошмар. Ігор пив. Не сильно, але часто. Дратувався через дрібниці. З матір’ю сварився, на Костика кричав. Я ходила на роботу як на каторгу — вернешся додому, а там новий скандал.
Рудий тим часом почав дивно поводитись. Ходив за Ігорем по п’ятах. Дивився, не відриваючись. Коли чоловік пив — лягав біля його ніг, скавулів тихенько.
— Прибери свою шавку! — гарчав Ігор. — Сил нема дивитись на неї!
Але Рудий не відставав.
У четвер увечері я затрималась на роботі. Інвентаризація, керівництво змусило залишитись. Повернулася об одинадцятій. Дім темний, у дворі тихо. Дивно — зазвичай чоловік телевізор до півночі дивиться.
Відчинила двері — і побачила.
Ігор лежить на підлозі в передпокої. Без свідомості. Поруч порожня пляшка. А над ним стоїть Рудий, гавкає, дряпає лапою, тягне за рукав.
— Ігорю! — кинулась я до чоловіка.
Помацала пульс — слабкий, але є. Дихання поверхневе. Запах алкоголю стояв такий, що дихати нічим.
— Мамо! — закричала я. — Мамо, викликай швидку!
Галина Степанівна вискочила з кімнати, ахнула.
— Господи, що з ним?!
— Не знаю! Викликай швидку, швидко!
Рудий не відходив від Ігоря. Скавулів, облизував обличчя. Я раптом зрозуміла — якби не пес, я могла б знайти чоловіка надто пізно. Алкогольне отруєння, лікарі потім сказали. Ще трохи — і не відкачали б.
У лікарні Ігор пролежав три дні. Повернувся додому змарнілий, постарілий.
— Вибач, — сказав він мені, коли залишились наодинці. — Я не знаю, що на мене найшло.
— Тихо, — поклала я руку йому на плече. — Головне, що все обійшлося.
— Собака врятував, так? — Ігор подивився на Рудого, що лежав біля дверей. — Я пам’ятаю смутно — він гавкав, не давав мені заснути. Я намагався його прогнати, а він дряпався, вив.
Я кивнула, не довіряючи собі говорити.
— Дивно все це, — продовжив Ігор. — Ніби він знав. Ніби спеціально не давав мені відключитись.
— Може, й справді знав.
Ігор помовчав, потім покликав:
— Рудий, іди сюди.
Пес підійшов обережно. Ігор простягнув руку, погладив його по голові.
Рудий лизнув йому руку. І в очах собаки щось змінилося.
Минуло пів року.
Ігор знайшов роботу — не таку престижну, як раніше, але стабільну. Кинув пити. З родиною став м’якшим. Рудий став повноправним членом сім’ї — Галина Степанівна підгодовувала смаколиками, навіть Ігор тепер вечорами з ним гуляв.
Я стояла біля вікна, спостерігаючи, як чоловік і собака повертаються з прогулянки. Ігор щось розповідав Рудому, той уважно слухав.
— Мам, а звідки Рудий взявся? — спитав якось Костик.
— Не знаю, сину, — відповіла я чесно. — Просто прийшов. Коли нам було погано — прийшов.
— І допоміг?
— І допоміг.
— Мабуть, він добрий чарівник, — вирішив хлопчик. — У собачій шкурі.
Я усміхнулась. Може, Костик і мав рацію. Хто знає.
А вночі мені наснився сон. Молодий хлопець стоїть біля дороги, гладить рудого пса.
Пес скиглить, треться об ноги господаря.
— Іди, — каже хлопець. — Не хвилюйся за мене.
І розчиняється в ранковому тумані.
Я прокинулась у сльозах. Встала, підійшла до передпокою. Рудий спав на своєму килимку. Спокійно, розмірено дихав.
Пес розплющив одне око, подивився на мене. І знов заснув.
А вранці, коли всі снідали, Костик раптом сказав:
— Мам, а Рудий усміхається. Дивись!
І справді — морда в пса була якась задоволена. Ніби він виконав своє призначення.
Я підійшла, присіла поруч, обійняла собаку. Той поклав голову мені на коліна.
— Ми тебе любимо, — прошепотіла я.
Рудий тихенько зітхнув. І заплющив очі, довірливо притулившись.
Десь далеко, за межами цього світу, молодий хлопець стояв біля світлої річки й усміхався. Його друг знайшов новий дім. І нову любов. А отже, все правильно. Все, як має бути.



