Оксана Степанівна побачила його о пів на восьму ранку.
Дмитро стояв біля ліфта й тримав кота. Притискав до грудей обома руками. Кіт був сірий, облізлий з одного боку, і від нього тхнуло підвалом так, що Оксана Степанівна на крок відступила назад.
– Господи, – сказала вона. – Це ще що таке.
Дмитро не відповів. Він взагалі рідко розмовляв із сусідами. Натиснув кнопку ліфта й дивився на табло.
– Де ти його відкопав, – не спитала, а констатувала вона. – Він же весь брудний. Ти що, його додому понесеш?
– Я шукав його п’ять місяців.
Ліфт відчинився. Дмитро зайшов. Натиснув четвертий.
Оксана Степанівна лишилася стояти в під’їзді й дивилася, як двері закриваються. Але обличчя в Дмитра було дуже радісне. Він не зводив очей з кота й трохи поправляв лапки, коли той ворушився.
Вона потім говорила сусідці з п’ятого, що виглядав він дивно.
Але чому — вона дізналася пізніше.
Оголошення з’явилися у вересні. Невеликі, надруковані на звичайному папері, з фотографією. На фото був кіт. Сірий, смугастий, вуса з одного боку коротші, ніж з іншого. Під фото було коротко написано «Загубився» та номер телефону.
Дмитро клеїв їх сам. Рано вранці, до роботи, виходив із рулоном скотчу та стосом листків. Обходив стовпи, дошки оголошень, стіни біля магазину. Пальці мерзли, скотч погано липнув на холоді, доводилося притискати довше звичайного.
Васько пропав наприкінці серпня. Просто не прийшов увечері. Кватирка на кухні була відчинена.
Вдома біля батареї стояла миска. Дмитро її не прибрав.
Дзвінки були перші два тижні.
Люди повідомляли про сірих котів. Про смугастих котів. Про одного рудого, якого чомусь теж вирішили запропонувати. Дмитро їздив на кожен дзвінок. Дивився, хитав головою, дякував. Їхав назад.
На третьому тижні зателефонувала жінка з вулиці Шевченка, сказала, що бачила схожого біля гаражів. Дмитро поїхав увечері, після роботи, вже в темряві. Ходив між гаражами з ліхтариком телефона, світив під двері, кликав. Ніхто не вийшов. Тільки чужий кіт, чорний, подивився на нього з-під воріт і пішов назад у темряву.
У жовтні він завів блокнот.
Записував адреси, куди їздив. Імена людей, які дзвонили. Дати. Іноді короткі позначки – «сірий, але молодший», «не той окрас», «господарі знайшлися». Сторінок ставало більше. Дмитро гортав блокнот іноді вечорами, не перечитуючи, просто гортав.
Колега на роботі, Петро, запитав якось, чого він такий.
– Ніякий, – сказав Дмитро.
– Ну от саме, – сказав Петро й більше не питав.
Листопад був сирий, темніло рано.
Дмитро розширив райони пошуку. Ходив по дворах через квартал, через два. Заходив у чужі під’їзди, дивився на підвіконня, під сходи. Іноді питав у людей у дворі. Більшість хитали головою, не зупиняючись. Одна бабуся біля третього під’їзду сказала, що бачила схожого біля трансформаторної будки у вересні, але точно не пам’ятає.
Дмитро подякував. Дійшов до трансформаторної будки. Постояв. Нікого, звісно.
Оксана Степанівна якось піймала його в під’їзді й сказала, що годі вже, п’ять місяців минуло, треба взяти іншого. Вона говорила не зі зла.
– Іншого не треба, – сказав Дмитро.
– Ну й даремно, – сказала вона.
Він кивнув і пішов до сходів. Оксана Степанівна дивилася йому вслід і думала, що от люди — зовсім себе заганяють через якихось котів.
У грудні дзвінки майже припинилися.
Оголошення намокли, пожовтіли, де-не-де відклеїлися. Дмитро переклеював. Друкував нові, виходив уранці з рулоном скотчу. Він навчився тримати рулон під пахвою й відмотувати однією рукою, поки другою притискає листок.
На третій день січня він почув звук.
Тихий. Ледь-ледь. Десь за дверима підвалу, тими, що під першим під’їздом. Дмитро зупинився. Дослухався. Звук не повторився.
Він постояв хвилину. Потім пішов по ключ до управителя.
Управитель, Іванович, довго шукав ключ, знайшов не той, потім знайшов той. Спитав, що Дмитро загубив у підвалі. Дмитро сказав. Іванович подивився на нього, як дивляться на людину, якій краще не перечити, і ключ дав.
Двері відчинилися з зусиллям, пахнуло сирим бетоном, старим деревом і ще чимось. Дмитро ввімкнув ліхтарик і ступив усередину.
Підвал був довгий і низький.
Дмитро йшов повільно, світив під труби, за старі ящики, уздовж стіни. Промінь ліхтарика вихоплював то іржавий велосипед без колеса, то стос дощок, то чиюсь покинуту розкладачку з продавленим боком. Пахло вогкістю і вапном. Десь капало, рідко й рівномірно, мов годинник.
– Ваську, – сказав Дмитро.
Тихо сказав. Не покликав, а радше перевірив, як перевіряють темряву, перш ніж у неї ввійти.
Ніхто не відгукнувся.
Він пройшов далі, повз щиток із дротами, повз старі батареї, складені вздовж стіни. Промінь ліхтарика рухався повільно. Дмитро не поспішав. За п’ять місяців він навчився не поспішати там, де поспішати марно.
– Ваську.
Знову тиша. Тільки капає десь. Тільки гудуть труби над головою, теплі, вкриті пилом.
Він дійшов до дальньої стіни й зупинився. Посвітив у кут. Там були ящики, три або чотири, складені один на одному, і між ними та стіною був темний простір, вузький, мов щілина. Дмитро присів. Посвітив туди.
Два ока відбили світло.
Він не зворухнувся. Просто дивився. Серце зробило щось дивне, не гучне, але відчутне, наче пропустило крок і потім наздогнало.
– Ваську, – сказав він. Зовсім тихо.
Очі не зникли. Але й кіт не вийшов. Сидів у щілині між ящиками та стіною й дивився на світло ліхтарика. Дмитро опустив промінь трохи вбік, щоб не сліпити. Потім сів на підлогу. Прямо на бетон, не думаючи про одяг, не думаючи ні про що.
Просто сів. І почав чекати.
Він не знав, скільки часу минуло.
Було холодно. Бетон тягнув тепло через куртку швидко й рівномірно. Дмитро не ворушився. Ліхтарик тримав осторонь, щоб у щілині було не зовсім темно, але й не в очі. Іноді неголосно говорив. Не кликав, не вмовляв. Просто говорив, як говорять, коли треба, щоб голос був поруч.
– Холодно тут у тебе, – сказав він. – П’ять місяців. Я й не думав, що ти тут.
Із щілини не було ні звуку.
– Я скрізь ходив. На Шевченка їздив, уночі. Там гаражі, ти не знаєш. Блокнот списав увесь.
Капало десь у темряві. Труби гуділи.
– Вдома миска стоїть. Я її не прибрав.
Він почув шурхіт раніше, ніж побачив рух. Кіт вийшов із щілини повільно. Не прямо до Дмитра, а спочатку вбік, уздовж ящиків, понюхав повітря, зупинився. Дмитро не рухався. Дивився. Кіт був худий. Бік облізлий, десь шерсть не відросла. На одному боці мордочки вуса коротші. На лівому.
Це він.
Кіт зробив ще крок. Потім ще. Потім підійшов до ноги Дмитра й ткнувся головою в коліно. Один раз. Ніби перевірив. І лишився стояти поруч.
Дмитро не одразу підняв руку. Спочатку просто сидів. Потім обережно, повільно, опустив долоню на котячу голову. Васько не відсунувся. Тільки заплющив очі, і в цьому було щось таке просте, що в Дмитра перехопило горло.
Він не плакав. Просто сидів на холодному бетоні підвалу власного будинку й тримав руку на голові кота, якого шукав п’ять місяців. А кіт стояв поруч і мовчав. Він завжди був небагатослівним.
Устати було важче, ніж сісти.
Ноги затекли, і Дмитро підіймався повільно, тримаючись за ящики. Васько на крок відступив, спостерігав. Дмитро випростався, постояв. Він читав про те, що коти можуть здичавіти, відвикнути від людей навіть за два тижні. А тут — п’ять місяців. Потім присів знову, уже навпочіпки, і взяв кота на руки.
Васько не опирався. Він був легкий, набагато легший, ніж був. Дмитро притис його до грудей і відчув, як під долонею б’ється маленьке швидке серце.
Вони йшли до виходу тим самим шляхом. Повз розкладачку, повз іржавий велосипед, повз щиток. Ліхтарик Дмитро тримав однією рукою, другою притискав кота. Васько не ворушився. Тільки один раз переступив лапами, умощуючись зручніше, і знову затих.
Біля дверей Дмитро зупинився.
Потім штовхнув двері й вийшов.
Надворі був ранок. Сірий, січневий, без сонця. Сніг лежав старий, злежаний, із чорними слідами вздовж доріжки. Дмитро щурився від світла.
Він стояв біля дверей і тримав Васька.
От тоді й побачила їх Оксана Степанівна.
Вдома було тепло.
Дмитро роззувся в передпокої, не відпускаючи кота. Потім таки поставив його на підлогу, обережно, як ставлять щось крихке. Кіт одразу опустив ніс до підлоги й пішов уздовж стіни. Повільно, із зупинками. Нюхав плінтус, куток, ніжку тумбочки. Перевіряв.
Дмитро стояв і дивився.
Васько дійшов до кухні. Зупинився біля порогу, повів вухом. Потім зайшов. Дмитро зайшов слідом.
Миска стояла біля батареї, де стояла завжди. Порожня, чиста, трохи запорошена по краю. Кіт підійшов до неї, понюхав. Постояв над нею секунду. Потім відійшов і сів біля батареї поряд, притулившись боком до теплого заліза.
Дмитро відчинив холодильник. Усередині було трохи вареної курятини. Він відділив шматок, поклав у миску. Руки не одразу слухалися, пальці ще не відійшли від холоду.
Васько їв повільно. Не жадібно, як їдять голодні, а обережно. Дмитро сидів поряд на підлозі, спиною до стіни. Дивився.
Васько потім обійшов усю квартиру. Перевірив кожен кут, кожну кімнату, кожне підвіконня. Потім повернувся до зали, заскочив на диван і згорнувся там, де завжди спав раніше. Лівіше подушки, біля підлокітника.
Дмитро не зводив із нього очей.
П’ять місяців він шукав, мерз біля стовпів, їздив на чужі дзвінки, ходив із ліхтариком між гаражами. А Васько сидів у підвалі під першим під’їздом. Двадцять метрів від дверей. Чим він там харчувався? Напевно, мишами. Як довго протримався б, якби зі щасливого випадку його тихе «няв» не почув Дмитро.
Дмитро міг би про це думати довго. Але не став.
Він вимкнув світло в передпокої, пройшов у залу й сів на диван поряд із котом. Васько привідкрив око, подивився й заплющив назад. За вікном темніло.
Усі були вдома.
