Усе життя Петро мріяв про сина. Навіть ім’я вигадав – Тимофій. Але, як воно буває, в родині зростали три доньки…
Дружина Олена не сумувала:
— Та подивися, які в нас красуні! — повторювала вона.
Петро, всміхаючись, кивав. Звісно, він дуже любив своїх тямущих дівчаток. Проте іноді чоловік відчував легкі уколі заздрощів, коли бачив, як сусід ганяє м’яча зі своїми синами.
— Та годі тобі, Петре! Твоя Милана на карате ходить. Б’ється краще за будь-якого хлопця, — казав йому друг.
Петро сміявся. Милана в свої десять років і справді була бойовою дівчинкою. Її сестри – семирічні близнючки Соломія та Злата – також вирізнялися жвавою вдачею.
Та все ж мрія про сина не покидала чоловіка…
У його доньок теж була мрія – домашній улюбленець.
— Ой ні. Я не витримаю вдома вічно гавкотливе створіння, — відмахувався Петро від прохань дівчаток завести собаку.
— Кіт зіпсує всі шпалери. Хом’яки смердять. Папуга надто галасливий, — відкидав чоловік усі наступні пропозиції.
Дівчатка хмурилися і навіть ображалися.
— От у Насті та Лери вдома два собаки живуть! І нічого ж! — обурювалася тихо Милана, але батько був непохитний.
— Щось придумаємо, — втішала всіх Соломія, яка не звикла здаватися.
Наближався День народження Петра. Дівчатка сиділи в кімнаті Милани і сперечалися, що подарувати татові.
— Термос? Набір для гоління?
— Та ні ж! Це все надто банально!
— Сама тоді думай, як така розумна! А ми листівку намалюємо! Два дні лишилося до свята!
— Теж мені, садок дитячий, молодша група! Подарунок має бути несподіваним і пам’ятним! Так мама каже.
Обговорення тривало вже пів години і загрожувало перерости в бійку, як раптом залунав телефонний дзвінок:
— Милано, ви сміття не забули винести? — поцікавилася мама.
— Звичайно… не забули. Все винесли. А ти вже їдеш додому? — не моргнувши оком, збрехала Милана. І, переконавшись, що мама буде не скоро, швидко почала збиратися.
— Ми з тобою! — підтримали сестру близнючки.
— Ну що ми, з одним сміттєвим пакетом усі втрьох підемо? — насупилася Милана.
Однак за кілька хвилин уся компанія вже вийшла з під’їзду.
— Ви чуєте? Здається, он там, біля смітника, — тихо сказала Злата.
Дівчатка теж завмерли і кивнули. Підійшовши ближче, вони зрозуміли, що зі сміттєвих баків долинає жалібне нявчання.
— Ну не могли ж туди кота запхати? — невпевнено мовила Милана.
Соломія лише знизала плечима і взялася енергійно викидати пакети, якими був наповнений сміттєвий контейнер.
Сестри, скривившись, почали допомагати їй. Наче почувши, що порятунок близько, кіт видав відчайдушний зойк.
— Сподіваюся, він не кинеться на нас звідти. І чому він досі не виліз? Застряг чи що? — кректала Милана, перевісившись через край сміттєвого бака.
З іншого боку енергійно орудували Соломія та Злата.
За кілька хвилин відповідь на питання знайшли:
— Зовсім з глузду з’їхали ті дорослі. Це ж треба було додуматися – кота в сміттєвий пакет запакувати й викинути! — обурювалася Милана, розв’язуючи шурхотливий поліетилен, у якому сидів переляканий рудий кіт.
— Красивий який та ласкавий! Як можна було викинути бідолаху? — зітхнула Злата.
Кіт одразу заліз до дівчинки на руки й притулився, тремтячи від страху.
— Що це ви тут влаштували, бандитки малолітні? Все сміття на дорогу вивалили! Ото я вашим батькам поскаржуся. Іч, розвагу знайшли, поки батька й матері вдома нема! — обурювалася на все подвір’я баба Галя.
Сперечатися з грізною жінкою було марно. Вона стрімко наближалася до дівчаток, попри свій поважний вік.
— Тікаємо, — скомандувала тут же Милана.
І сестри кинулися до під’їзду. Услід їм лунали громові вигуки баби Галі.
— Уф, здається, минулося, — видихнула Соломія, зачиняючи вхідні двері.
— Ще поскаржиться. От побачите. Пам’ятаєте, як ми вікно в під’їзді розбили? Так вона тут як тут виявилася і татові того ж вечора доповіла, — хмикнула Милана, згадуючи їхні витівки.
Петро тим часом повертався додому з роботи. Настрій був чудовий. Попереду вихідні та День народження. Він з дитинства любив це свято і радів провести його в колі сім’ї.
Раптом поряд із ним з’явилася циганка:
— Несподіваний подарунок тебе чекає, дорогий! Радий будеш, сміятися будеш! — швидко сказала вона, доторкнувшись до руки чоловіка, і тут же пішла геть.
«Дивні якісь пішли ворожки. Раніше просили ручку позолотити», — усміхнувся про себе Петро і, не надавши словам циганки жодного значення, поспішив додому…
Вдома тим часом тривало жваве обговорення:
— А мама що дарувати буде? Дізналися? — запитала Милана в сестричок, але ті лише знизали плечима.
— Я спитала, але мама сказала, що це сюрприз. Все дізнаємося, коли час прийде, — відповіла Соломія.
І це було дивно. Адже мама зазвичай завжди готувалася до татового свята разом із ними.
— Я бачила, як вона в подарунковий конверт щось складала. Може, путівку до санаторію? Пам’ятаєте, вони мріяли про спільний відпочинок? — задумливо сказала Злата.
— Можливо. Але наш сюрприз теж буде не гірший. До того ж запам’ятається надовго і стане повною несподіванкою для тата, — захихотіла Милана.
— Головне, щоб він його раніше часу не виявив, — притиснула палець до губ Соломія.
Тут у двері подзвонили, і дівчатка кинулися відчиняти. На порозі стояли батьки.
— Щось ви сьогодні якісь надто тихі. Ану, одразу зізнавайтеся, що влаштували цього разу, — сказала Олена, пильно роздивляючись доньок.
Але сестри запевнили, що все цілком гаразд.
— Навіть сміття винесли! — відзвітувала Милана.
— От і добре. А у ванній чому так мокро? — уточнила мати, наближаючись до раковини.
Дівчатка переглянулися.
— Вибач, мамочко, хотіла футболку випрати. Забруднила трохи, — опустила очі Злата.
— Ні дня без пригод! — розсміявся Петро. У нього був чудовий настрій.
Дівчатка швидко розійшлися по кімнатах і без зайвих умовлянь лягли спати.
— Росте команда… Дивись, які слухняні сьогодні. Видно, сюрприз мені готують, — усміхнувся Петро, цілуючи дружину.
— Більше схоже на затишшя перед бурею, — з сумнівом мовила Олена. Аж надто добре вона знала своїх доньок…
Вони вже лягли спати, коли з кімнати Милани пролунав якийсь шум.
— Мені здалося, хтось нявкав, — крізь сон прошепотів Петро.
Коли вони зайшли до дитячої, Милана сиділа разом із Соломією:
— Страшний сон приснився, але зараз уже все гаразд. Я посплю з Миланою, добре? — тихо мовила дівчинка.
— Звісно, люба. Точно наша допомога не потрібна? — уточнила Олена.
Сестри закивали головою, і решта ночі минула спокійно…
Напередодні Дня народження Петро спав погано. Йому снилися якісь кошмари про рудоволосу циганку. Вона нявкала і дивилася на нього яскраво-зеленими очима.
Нарешті чоловік розплющив очі й завмер. Прямо в нього на грудях сиділо руде чудовисько і свердлило його поглядом!
— Няв, — привітав монстр Петра.
— Аааа, — вирвалося в чоловіка.
Олена тут же підскочила, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
— Що? Що це? — нарешті, заїкаючись, мовив іменинник, витріщившись на рудого кота, який уже намагався влаштуватися в нього в ногах.
Олена здивовано кліпала очима.
— Ой, тату! Ти вже побачив наш сюрприз! — намагаючись говорити якомога бадьоріше, до кімнати увійшла Милана.
За нею підтягнулися близнючки:
— З Днем народження, татусю! Ми вирішили зробити тобі пам’ятний подарунок. Знайомся з Пузиком. Він дуже хороший, спокійний і вихований кіт.
До речі, він уже другий день живе в нас, і ви його навіть не помітили. Всі дивани цілі й шпалери теж, — навперебій говорили Злата і Соломія.
Олена розсміялася, дивлячись, як Петро хапає ротом повітря.
— Ти, головне, не хвилюйся, тату. Мама тобі зараз путівку до санаторію подарує, і ви чудово відпочинете далеко від нас. А ми тут впораємося самі, — випалила Милана.
— Який санаторій? Зачекайте, дівчатка, — Олена здивовано подивилася на доньок.
— Але хіба твій подарунок у конверті не поїздка на відпочинок? Я сама бачила, — прийшла на допомогу сестрі Злата.
Олена нервово засміялася.
— Здається, у цьому домі нічого неможливо приховати, — промовила вона нарешті.
— Але що мені тепер робити з цим звіром? — розгублено запитав Петро, роздивляючись, як кіт тихо муркоче в нього в ногах.
— Розумієш, тату, це сталося випадково. Ми вийшли у двір і знайшли кота в пакеті… у сміттєвому баку. А потім з’явилася баба Галя. Вона так кричала. Ну, ти й сам знаєш, як вона вміє… — почала Милана.
— Ми злякалися й побігли щодуху додому, — авторитетно додала Соломія.
— Все якось само вийшло, і кіт опинився у нас вдома. Але не викидати ж його знову на смітник? Ми його навіть помили й привели до ладу. Він дуже спокійний і терплячий, — зі сльозами на очах мовила Злата.
Петро зітхнув. У голові чомусь спливли слова циганки про несподіваний подарунок.
— Атож… Подаруночок вийшов що треба, — тихо промовив він, роздивляючись усю чесну компанію.
— Любий, можливо, дівчатка мають рацію. Кота справді шкода. Скільки йому довелося пережити. А на вигляд він дуже спокійний і ласкавий, — прийшла на допомогу донькам мати.
Петро зітхнув, обдумуючи ситуацію.
— Він і мишей нам ловитиме. Впевнена! — виклала залізний аргумент Соломія.
— Але в нас ніколи не було мишей, — сумно озираючись, мовив Петро.
— Всяке може статися, я днями чула якесь шурхотіння за стіною, — підтримала сестру Злата.
— Гаразд, бандитки. Подивимося ще, як ви будете поводитися далі. Ну і, звісно, на поведінку Пузика теж подивимося, — розсміявся Петро.
— А чому Пузик? — вирішила уточнити Олена.
— Чули б ви, як він смішно муркоче, коли його гладиш по животу, — усміхнулися дівчатка.
— А все-таки, що за подарунок був у конверті? — вирішила уточнити Злата.
Олена трохи зніяковіла. Потім принесла чоловікові невелику коробку, в якій лежав конверт.
— Не може бути! — схвильовано мовив чоловік, роздивляючись вміст конверта.
Він не в силах був стримати сліз…
*****
— Звісно, братик – це чудово. Але, мені здається, наш Пузик теж справив на тата незабутнє враження, — шепотіла ввечері Злата сестрі, лежачи в ліжку.
— Наш Пузик справжній зрадник. Два дні він спав із нами, а сьогодні перебрався до батьків, — насупилася Соломія.
— Та годі тобі. Це ж усе-таки татів кіт, — захихотіла Злата.
Петро лежав щасливий у ліжку і прислухався до муркотіння Пузика.
— Який умиротворюючий звук. І чому ми раніше не завели кота? Не розумію, — прошепотів він, притискаючи до себе дружину.
— Насолоджуйся тишею і спокоєм, скоро в цьому домі буде не до сну, — засміялася Олена.
— Знаєш, мені навіть не віриться, що в нас з’явиться син! Дякую, люба, це найкращий подарунок! — усміхнувшись, мовив Петро й заплющив очі від щастя.



