— Слухай, сусіде, я тут кота вашого в під’їзді давно не бачив. Як він там взагалі поживає? Живий-здоровий?
Сусіди, почувши про кота, раптом оживилися й розпливлися в посмішці:
— Та зник кудись кілька днів тому. І слава Богу!
— Чому слава Богу? — Микола постарався запитати так, щоб голос звучав рівно. Хоч усередині в нього все кипіло.
*****
Останні два тижні Микола помітив, що його сусіди стали часто викидати свого домашнього кота в під’їзд. Так, прямо беруть його за шию і викидають.
Іноді це робить господар кота. Іноді — господиня.
А іноді…
…цей нещасний кіт пролітав у нього перед самим носом.
— Обережніше треба! — зробив Микола зауваження своїй сусідці. Але та навіть слухати не стала.
Замість того щоб вибачитися за свою поведінку, жінка зиркнула на нього спідлоба й зачинила двері.
Точніше — грюкнула ними з такою силою, що в під’їзді задзеленчали шибки, а в фундаменті будинку, напевно, з’явилася одна, а то й пара мікротріщин. Спочатку Микола наївно вважав, що його дивакуваті сусіди свого кота просто погуляти відпускають або ж привчають до самовигулу.
Але через деякий час зрозумів, що це покарання за якісь провини.
Ну тобто: накоїв чогось — вали в під’їзд.
Часом переляканий, часом дуже сумний кіт по кілька годин сидів на сходовому майданчику четвертого поверху біля дверей, оббитих коричневим дерматином, і чекав, коли його простять і пустять назад.
І господарі його, звісно, прощали. І забирали назад додому, але це відбувалося не одразу.
А якщо він починав нявкати або дряпатися в двері, то одразу отримував віником від господині.
Микола власними очима бачив, як це все відбувається.
Він тоді якраз піднімався сходами (ліфт у його під’їзді не працює вже пів року) і, дійшовши до четвертого поверху, помітив уже знайомого кота. Навіть привітати його хотів, але…
…кіт у той момент на Миколу уваги не звертав.
Він голосно нявкав і дряпав двері своїми кігтями.
Кіт явно хотів потрапити додому, але оскільки його туди не пускали, то вирішив таким ось нехитрим способом про себе нагадати.
У квартирі почулися кроки, потім двері різко відчинилися, і господиня у вицвілому халаті, не кажучи ні слова, щосили огріла кота віником і тут же зачинила двері.
Це сталося так швидко, що Микола навіть сказати нічого не встиг. А сказати йому було що…
…присоромити хотів він цю жінку, яка так негарно поводиться зі своїм улюбленцем.
— Що, сильно тобі дісталося, друже? — запитав Микола, коли підійшов до кота.
Кіт подивився на Миколу сумними очима, але при цьому в його погляді була й подяка — за те, що хоч хтось звертає на нього увагу.
Кота викидали в під’їзд за найменшу провину.
Одного разу Микола почув, як сусідка кричала на всю квартиру: «Ах ти такий! Знову вазу впустив! Сергію, вижени кота негайно. Буде знати, як по столах стрибати!» — і за хвилину двері трохи прочинилися, і з них висунулася волохата чоловіча рука, яка міцно тримала за шию кота.
Потім пальці розтиснулися, кіт упав на сходовий майданчик, а двері тут же зачинилися. Кіт підвівся і сів обличчям до дверей — чекати, коли його простять і пустять назад додому.
А Микола лише несхвально похитав головою. Ну не розумів він такі методи виховання.
Микола погладив кота й пішов додому.
А кіт продовжував сидіти на одному місці з виразом вселенської печалі на своїй вусатій морді.
Микола був людиною не надто сентиментальною, але ця картина застрягала в ньому, як скалка.
«Ну хіба можна так із живою істотою поводитися?» — розмірковував він. Через деякий час Микола, проходячи повз, щоразу сповільнював крок, і кіт, упізнаючи його, починав неголоско движчати — привітно і трохи запобігливо.
Іноді Микола присідав поряд із ним навпочіпки, чухав кота за вухом, і той, заплющуючи очі, підставляв голову під пальці, а потім тицявся своїм вологим носом йому в долоню.
Кіт був теплий, живий і дуже довірливий, і від цього на душі в Миколи ставало дуже кепсько.
Ну не розумів він, за що такому милому котові дісталися такі безсердечні господарі. Навіщо, питається, вони взагалі тварину заводили, якщо, крім себе, нікого не люблять? «Дивні люди, їй-богу».
А одного разу, знову зустрівшись у під’їзді з котом, Микола твердо вирішив: якщо ці люди ще раз викинуть тварину в під’їзд, він щось зробить. Досить уже знущатися над нещасною твариною.
Він не знав, що саме зробить, але відчував, що неодмінно має втрутитися, інакше це все ніколи не закінчиться.
День, коли терпіння Миколи остаточно урвалося, настав у п’ятницю, коли він повертався додому особливо злим.
На роботі він посварився з колегами, у транспорті люди штовхалися й наступали йому на ноги, ще й на вулиці з самого ранку йшов дрібний противний дощ. Загалом, його настрій був на нулі. А може, навіть нижче нуля.
Піднімаючись сходами, Микола ще з третього поверху почув знайоме жалібне «ня-у-у».
Кіт, як завжди, вірно сидів біля своїх дверей, однак додому його не пускали.
А в під’їзді, між іншим, було досить прохолодно. Не травень місяць надворі, як то кажуть. Микола зупинився на сходовій клітці й задумливо дивився на кота, який при вигляді нього, як завжди, задвижчав і пішов назустріч.
А потім — бац!
І всі проблеми сьогоднішнього дня в одну мить видалися Миколі сущою дрібницею. Ось у кота — проблеми.
Які? Величезні! До нього ставляться, як до речі. Як до якоїсь іграшки. Що може бути страшніше?
Микола прислухався до тиші за дерматиновими дверима. Нікому не було діла до цього кота.
І йому дуже захотілося провчити своїх сусідів.
— Все, годі, — промовив Микола вголос, сам дивуючись своїй рішучості. — Ходи зі мною.
Він нахилився, підхопив кота на руки.
Той негайно замуркотів голосніше й потерся головою об його мокрий піджак, залишаючи вовняні розводи.
А потім вони пішли на сьомий поверх, де жив Микола.
Він забрав кота всього на пару днів.
«Нехай господарі злякаються, нехай пошукають, похвилюються. Зрозуміють, що так не можна робити…» — думав Микола, заходячи в квартиру. У нього вдома кіт освоївся на диво швидко. Обнюхав кути, скочив на диван, покрутився, вибираючи місце, і згорнувся калачиком на пледу, вдячно дивлячись на свого рятівника.
І поки кіт відпочивав, Микола, незважаючи на дрібний противний дощ і втому, збігав у найближчий зоомагазин, купив котові найкращий корм, «туалетне приладдя» й ще іграшки — на той випадок, якщо пухнастому квартирантові стане нудно, а його в той момент не буде вдома.
Наступного дня, в суботу, Микола кілька разів підходив до вхідних дверей, відчиняв їх і виглядав у під’їзд.
І дуже дивувався тому, що в під’їзді було дуже тихо.
Ніхто не ходив по поверхах, не кликав кота на ім’я (до речі, як його звати, Микола так і не знав), не розклеював оголошень.
Виходило так, що ніхто не шукав зниклого кота. І це було дивно. Дуже дивно…
Микола повертався в квартиру, дивився на кота й знизував плечима.
А той своєю чергою ліниво потягався на дивані й навіть не думав проситися назовні.
— Слухай, може, ти хочеш назад у під’їзд? — запитав Микола в неділю, вказуючи на двері. — Я тебе не тримаю. Іди, якщо треба.
Кіт подивився на двері, перевів погляд на Миколу й демонстративно почав вилизувати лапу.
Потім став, підійшов і потерся об його ногу.
Відповідь була яснішою за будь-які слова. Микола зачинив двері, усміхнувся і взяв кота на руки.
Вони пішли на кухню снідати, а потім у кімнату — дивитися телевізор. Вихідний же все-таки. Кіт лежав у нього на колінах і муркотів, як маленький трактор, і в квартирі вперше за довгий час стало по-справжньому затишно.
Потім настав понеділок. Кота так ніхто й не шукав.
І Микола вирішив, що поки не віддаватиме його господарям.
Єдине, що не давало йому спокою — це те, що сусіди можуть звинуватити його в крадіжці.
По факту він украв чуже майно. Нехай живе, нехай із благими намірами й виключно у виховних цілях, але вкрав.
Микола подумки прокручував можливі сценарії: сусіди викличуть поліцію, його звинуватять у крадіжці чужого майна, доведеться все пояснювати, виправдовуватися. Його мотиви можуть не зрозуміти.
Ця думка свердлила його мозок і не давала розслабитися до кінця. Тому цілий день, перебуваючи на роботі, Микола був як на голках і постійно перевіряв телефон — чи не дзвонили йому. Але того дня не було жодного пропущеного дзвінка.
А коли Микола ввечері повертався додому — він побачив сусіда, який ішов викидати сміття.
У чорному пакеті нічого не було видно, але за обрисами всередині знаходилося щось дуже схоже на котячий лоток.
Махнувши сусідові рукою, щоб той зупинився, і підійшовши ближче, Микола ніби ненароком у нього запитав:
— Слухай, сусіде, а я тут кота вашого в під’їзді давно не бачив. Як він там взагалі поживає? Живий-здоровий?
— Чому слава Богу? — Микола постарався запитати так, щоб голос звучав рівно.
— Та жінка хотіла його на дачу відвезти й там залишити. Набрид, каже, шерсть усюди, верещить ночами, вази перевертає. А там, мовляв, мишей ловитиме. Хоч якась із нього користь. А мені на дачу їхати зовсім не хочеться. По-перше, далеко. А по-друге, жінка все одно змусить там щось робити. А так кіт сам пішов, і нікуди їхати не треба. Я з такої нагоди вчора навіть два літри пива випив. Свято ж.
— А кота вам зовсім не шкода, чи що? Раптом із ним щось сталося?
— Та чого його жаліти? Це ж не людина. Слухай, а ти чого про нього питаєш? — сусід примружився з легкою підозрою й подивився на Миколу.
— Та так, просто запитав… — задумливо відповів Микола, після чого, не попрощавшись, швидким кроком попрямував у бік під’їзду.
Усередині в Миколи все кипіло від обурення.
«На дачу, значить…. Наприкінці жовтня. Везти й залишити там кота на вірну загибель. І ні краплі жалю. Навіть раді, що «сам пішов» і звільнив їх від необхідності їхати й бруднити руки».
Він уявив собі на хвилинку цього доброго й довірливого кота, який сидить на ґанку порожнього дачного будиночка (або взагалі — під парканом) і чекає, коли за ним повернуться.
Чекає так само вірно й віддано, як він робив це під дверима в під’їзді. Для його сусідів кіт був річчю, яка то радує, то заважає, і якщо заважає занадто часто, її виносять за поріг.
Спочатку в під’їзд на пару годин, потім на дачу назавжди.
Коли Микола піднявся на сьомий поверх і зайшов у квартиру, і побачив, що кіт вірно й віддано чекає його біля дверей, на душі одразу якось потеплішало.
А ще він раптом зрозумів, що все зробив правильно…
Правильно, що вкрав кота в таких безсердечних людей, які збиралися наприкінці осені відвезти його на дачу й там залишити.
Микола усміхнувся, взяв кота на руки, і вони пішли на кухню готувати вечерю.
А після вечері — лежали на дивані й дивилися телевізор.
Точніше — Микола дивився, а кіт просто був поруч. То на один бік повернеться, то на інший. Ось кіт знову заворушився, але цього разу перевернувся на спину й довірливо підставив живіт — найуразливішу свою ділянку. Він зробив це не замислюючись. Бо вже не боявся.
Бо справжній дім — це не лише дах над головою і не лише миска з котячим кормом.
Справжній дім — це те місце, де тобі не треба заслуговувати право бути.
І де тебе люблять. Просто так. За те, що ти є.
