— Своїх дітей на розкладушки покладеш. Вони молоді, кістки гнучкі. А Романові потрібне нормальне ліжко, у нього спина, — заявила Оксана біля воріт бази відпочинку замість «здрастуйте».
— І не роби таке обличчя, Лар. Мама сказала, будиночок великий.
Я повільно опустила руки на кермо і подивилася крізь лобове скло.
Ми з чоловіком та дітьми приїхали на базу відпочинку біля лісового озера.
Тихе місце, дерев’яний будиночок на чотирьох, оплачений мною ще два місяці тому. Довгоочікувана перепочинок, вирвана з боєм у робочих графіків.
І ось зараз біля різьблених воріт бази, загороджуючи прохід, стояв циганський табір у мініатюрі.
Оксана, сестра мого Петра, переможно спиралася на неосяжну валізу.
Поруч переминався з ноги на ногу її чоловік Роман, озброєний пакетом вугілля та упаковкою дешевих сосисок «Срібний вік».
Трохи осторонь, немов генерал, що приймає парад, височіла моя свекруха, Раїса Миколаївна.
Вінцем цієї композиції були двоє дітей Оксани, які вже лупцювали одне одного отруйно-жовтою дволітровою пляшкою лимонаду, здатного розчинити іржу.
Як казав Іван Франко, якщо вам здається, що вас намагаються надурити, значить, вас уже надурили.
Ми вийшли з машини. Поки ми з Петром витягували сумки з багажника, Оксана встигла підійти до моїх дітей і повідомити:
— Ви ж не маленькі, на розкладушках нормально, зате дядько Роман спину не зірве.
— Який приємний сюрприз, — рівним голосом промовила я. — А ми, здається, нікого не чекали.
— Ой, Ларочко, ну ми ж сім’я! — тут же втрутилася Раїса Миколаївна, роблячи крок уперед і майстерно вмикаючи режим «свята простота». — Я як дізналася, що ви на природу їдете, одразу Оксані зателефонувала. Що ми, в душному місті сидітимемо, поки ви тут киснем дихаєте? Разом веселіше!
— Будиночок на чотирьох, Раїсо Миколаївно, — спокійно парувала я, відчуваючи, як усередині стискається холодна, розважлива пружина. Жодних істерик. Тільки спостереження.
— Я вже все вирішила, — безапеляційно заявила Оксана з таким виглядом, ніби мій оплачений будиночок був не бронею, а чернеткою її планів.
Поправляючи пляжний капелюх розміром із супутникову тарілку, вона додала:
— Мама ляже в спальні, їй спокій потрібен. Ми з Ромою на дивані у вітальні. Ну а ви з Петром і дітьми якось розміститеся.
Поведінка рідні нагадувала навалу сарани: вона не просить дозволу, а просто прилітає і починає жерти твої посіви.
Зі скляних дверей адміністрації вийшла миловидна дівчина з планшетом.
— Здрастуйте! Ви Лариса? — усміхнулася вона мені. — Бронь на ваше ім’я. А це, я так розумію, ваш сюрприз?
Дівчина перевела погляд на Оксану.
— Так-так, це ми! — радісно закивала зовиця. — Ларо, я трохи поклопоталася, щоб тобі клопоту менше було. Я лазню на два вечори замовила, бо що ми, як не рідні. І меню скоригувала. Твій шашлик — це добре, але я додала ще форель на грилі та дорогу нарізку.
— Оксана телефонувала вранці й залишила заявку на лазню та меню, — чемно пояснила адміністраторка, дивлячись на мене. — Але бронь оформлена на вас, тому без вашого підтвердження ми нічого не проводимо.
Щедрість за чужий рахунок — найшвидший спосіб прославитися меценатом.
— Чудова ініціатива, Оксано, — я усміхнулася так лагідно, що Петро поруч напружився. Він знав цю усмішку. Зазвичай після неї хтось втрачав ілюзії.
— Якщо підтверджуєте, то з урахуванням доплати за трьох додаткових гостей, розкладушки, лазню та спецзамовлення по кухні, з вас ще двадцять вісім тисяч чотириста гривень, — діловито повідомила адміністраторка.
Оксана граціозно повела плечем і виразно подивилася на мене.
Раїса Миколаївна склала руки на грудях, очікуючи, коли я покірно дістану гаманець.
Парадокс родинних зв’язків: чим міцніші обійми при зустрічі, тим глибше лізуть у твою кишеню.
— Дівчино, — я повернулася до адміністраторки, і мій голос став холодним і твердим. — Підтверджую лише свою бронь. Вона повністю оплачена. Нас четверо.
Я зробила паузу, дивлячись у розгублені очі зовиці.
— А ось ці чудові люди — це окрема компанія. Оформіть, будь ласка, їхнє проживання, форель, лазню та дорогу нарізку окремим чеком. На ім’я Оксани.
Усі замовкли. Так глухо, що було чути, як у лісі стукає дятел.
— Ларо, ти чого? — голос Оксани жалібно зірвався. Капелюх з’їхав набік. — У нас грошей тільки на бензин і морозиво! Ми ж у гості приїхали!
— Значить, у вас не відпустка, Оксано. У вас прогулянка до воріт, — відкарбувала я. — У гості приходять із запрошенням. І з тортом. А ви приїхали на чуже свято з пакетом паперових сосисок і апетитом на тридцять тисяч.
— Ларисо! Як тобі не соромно! — верескнула Раїса Миколаївна, багровіючи. — Ми ж сім’я! Рідня! Петре, чому ти мовчиш?! Твою матір і сестру на вулицю виставляють!
Петро зробив крок уперед. Він не кричав, але в його тоні брязнув метал.
— Сім’я, мамо, це ті, хто поважає чужі кордони. Лариса пахала півроку, щоб організувати цей відпочинок для нас і дітей. Ви приїхали без запрошення, спробували зігнати моїх дітей на розкладушки й повісити на мою дружину рахунок за свої делікатеси. Це не сім’я. Це спроба взяти нас на абордаж.
— Та я… та ми хотіли сюрприз зробити! Петре, ну ви ж самі благали нас приїхати! — спробувала викрутитися Оксана. Виправдання поперли з неї, як пух із рваної подушки.
— Романе, — Петро перевів важкий погляд на зятя. — Щодо «благали приїхати» — це окремий вид туризму. Називається «сам себе запросив».
Обличчя Романа витягнулося. Він подивився на свій сиротливий пакет з вугіллям, потім на дружину.
— Я б, може, й не поїхав, — буркнув Роман. — Ти сказала, Петро нас сам покликав і все вже оплачено.
Ілюзія впала остаточно. Нахабство провалилося на очах у всіх.
Роман мовчки розвернувся й попрямував до своєї машини, навіть не спробувавши допомогти дружині з її неосяжною валізою.
Діти Оксани перестали битися пляшкою і вперше за весь час завмерли, мовчки дивлячись на матір.
А Раїса Миколаївна, так бадьоро мовивши про «сім’ю», раптом різко розвернулася до машини, вдаючи, що з великим інтересом вивчає сосни. Оплачувати цей бенкет зі своєї пенсії вона явно не збиралася.
— Якщо передумаєте, вільний будиночок є, — спокійно сказала адміністраторка в спину розгубленій Оксані. — Передоплата сто відсотків.
Ми йшли акуратною доріжкою до нашого будиночка.
За спиною грюкали двері машини, надривно ревів мотор. Я глибоко вдихнула чисте лісове повітря.
Біля ґанку Петро обійняв мене за плечі й притиснув до себе.
— Знаєш, — усміхнувся він. — А чудовий відпочинок виходить.
— Ще б пак, — я усміхнулася, дивлячись, як наші діти з радісним вересканням біжать до озера. — Ходімо, чоловіче. На нас чекає законний спокій.
А за парканом, ковтаючи пил чужого свята, їхав табір, який назавжди засвоїв одне просте правило: у цій сім’ї чужий комфорт більше не оплачується дитячими ліжками та моєю карткою.
