Михайло стояв на тому ж самому місці, де п’ять хвилин тому залишив Ганну, розгублено озирався, а в нього з кожною секундою наростала незрозуміла тривога. Її ніде не було…
Серед величезної кількості дітей він не міг знайти одну-єдину. Свою доньку.
«Нічого не розумію, — бурмотів собі під носа Михайло. — Куди вона поділася? Я ж буквально на п’ять хвилин відійшов». Потім він помітив Зою Василівну, класну керівницю доньки, яка в той час вишиковувала похмурих першокласників по зросту, і підбіг до неї.
— Де моя дитина?! Дівчинка з білими бантами. Вона разом з вами має бути. А її ніде немає.
Михайло був настільки схвильований, що навіть не помітив, як підвищив голос.
Молода вчителька здригнулася і розгублено подивилася на нього.
— Вибачте… Хто саме? Всі наші наче на місці.
— Моя донька. Ганна. Щойно вона була тут, а тепер її нема! Вона у вашому класі числиться. Ви нас хіба не пам’ятаєте?
— Вибачте, у мене в класі двадцять дев’ять осіб, а бачилися ми всього кілька разів.
— І що?
— Я ще не встигла всіх дітей та їхніх батьків запам’ятати в обличчя.
— І це, на вашу думку, виправдання?
— Слухайте, мені кожен батько особисто привів свою дитину. А ви… Ви не приводили. Ви тільки зараз до мене підійшли. Я розумію, що метушня і таке інше, але… Ви краще скажіть, чому залишили свою доньку саму? Ви хіба не бачите, скільки сьогодні в школі народу? Тут не те що семирічна дитина, а навіть доросла людина може загубитися.
— Та я всього на кілька хвилин вибіг у крамницю за водою. Ганна пити захотіла. Повернувся — а її вже нема. Блін, ну ви ж учителька! Хіба ви не мали слідкувати за дітьми? Де її тепер шукати? Куди вона могла піти?
Зоя глибоко вдихнула. Це був її перший робочий день, перший власний клас, і все, що відбувалося, здавалося якимось страшним сном.
— Заспокойтеся, чоловіче. Як виглядала ваша донька?
— Я ж кажу: з великими білими бантами вона була.
— Вибачте, але у мене в класі п’ятнадцять дівчаток, і всі вони з білими бантами. Є ще якісь прикмети? У що вона була одягнена, наприклад?
Михайло на секунду замовк. Він так розгубився і перенервував, що навіть не знав, що ще сказати. Уранці він допомагав доньці зав’язати ці самі банти, поправляв комірець, переживав, щоб вона не забруднила білі колготи, а тепер раптом зрозумів, що описати її майже не може.
— Ну які ще прикмети… Дівчинка семи років, з карими очима та темним довгим волоссям.
— Уже краще. Може, ще щось пригадаєте?
— Ну… У неї жовтий портфель з каченятами! Вона, знаєте, у мене тварин любить, от і вибрала саме такий портфель. В інших дітей такого точно нема. Господи, куди ж вона могла подітися? — схвильовано бурмотів Михайло, продовжуючи нервово озиратися.
— Не переживайте, будемо шукати. І ми її обов’язково знайдемо. Навряд чи вона могла з території школи піти. Значить, ваша Ганна десь тут. Чекайте мене тут, я зараз повернуся.
Зоя Василівна підбігла до своїх учнів, які переминалися з ноги на ногу в очікуванні початку шкільної лінійки, ще раз перерахувала дітей і особливо уважно придивлялася до дівчаток. Але серед дівчаток з красивими білими бантами Ганни не виявилося, і ніхто з них дівчинку з жовтим портфелем з каченятами не бачив.
Попросивши колегу — класного керівника паралельного класу — приглянути за її учнями, Зоя Василівна швидко повернулася до Михайла.
— З однокласників Ганну ніхто не бачив, — сказала вона. — Усередину школи вона пройти не могла. Значить, ваша донька має бути на території. Пропоную разом пошукати її.
— Може, краще в поліцію повідомити?
— Я думаю, що це зайве. Ми обов’язково знайдемо Ганну, — сказала Зоя, намагаючись, щоб її голос звучав спокійно і впевнено. Хоча, звісно, вона теж дуже переживала за дівчинку.
Загалом, батько і вчителька вирушили на пошуки Ганни.
Вони швидко обійшли шкільне подвір’я, зазирнули на спортивний майданчик, кілька разів підходили до охоронця, що стояв біля хвіртки. Але результату поки не було. Ніхто Ганну не бачив.
— А хіба у вашої доньки немає телефону? — запитала Зоя, коли вони прямували на задній двір — єдине місце, де сьогодні їх ще не було.
— Є, звісно, — зітхнув Михайло. — Тільки її телефон зараз у мене. Не встиг віддати його Ганні…
— Шкода, що не встигли… — зітхнула слідом за ним учителька.
— Аби тільки нічого не сталося… аби тільки нічого з нею не сталося, — повторював Михайло майже пошепки.
Зоя Василівна нічого не відповідала. Вона думала про те, що зараз вона відповідає не лише за дітей, а й за довіру батьків. І якщо з дитиною справді сталося щось серйозне…
А тим часом дівчинка з білими бантами і жовтим портфелем з каченятами стояла на задньому дворі школи під високим деревом і розмовляла з кошеням, яке сиділо на гілці прямо над її головою і не могло спуститися. Як вона його тільки не вмовляла злізти, але кошеня у відповідь лише жалібно нявкало.
— Ну давай же, маленький, стрибай, — говорила кошеняті Ганна. — Я зловлю тебе. Чесно слово, зловлю.
Кошеня наче й намагалося стрибнути, але в останню мить страх сковував його рухи, і воно, сильніше притискаючись до гілки, знову починало нявкати. Та так жалібно, що Ганна мало не плакала.
Коли дівчинка зрозуміла, що сама не впорається — побігла по допомогу.
І коли вона завернула за ріг школи, то несподівано зустріла тата і Зою Василівну. Вигляд у них чомусь був схвильований.
— Донечко, ти куди пропала? — підбіг до неї Михайло. — Я мало не збожеволів. Ти що тут взагалі робиш?
— Тату, давай ти мене потім посвариш, добре? — відповіла Ганна. — А зараз… Зараз мені твоя допомога потрібна.
— Що сталося?
— Ходімо зі мною.
Вона взяла батька за руку, другою рукою потягнула Зою Василівну і впевнено повела їх за школу.
Нічого не розуміючи, дорослі перезирнулися і мовчки пішли за дівчинкою. Нарешті, Ганна привела їх до дерева і показала пальцем угору:
— Там кошеня маленьке. Бачите? Тату, зніми його, будь ласка.
— Ганнусю, а ти не хочеш розповісти татові, як ти взагалі тут опинилася? Я тобі де сказав мене чекати?
— Я коли стояла біля паркану і чекала тебе, побачила, як якась собака погналася за цим кошеням, і побігла за ними. Кошеня від страху залізло на дерево, а собака на нього гавкала. Ну собаку я прогнала… А от кошеня дістати не можу.
— Ти сама прогнала велику собаку? — здивовано запитала Зоя Василівна.
— Угу, — кивнула у відповідь Ганна. — Я їй сказала, що зараз прийде мій тато і, якщо вона не піде сама, то мій тато їй допоможе. І вона пішла. А кошеня так і сидить, бідненьке, там. Татусю, ну ти знімеш його? Скільки можна стояти і нічого не робити? — незадоволено тупнула Ганна ніжкою. — Йому ж страшно…
Михайло скептично подивився на тонкі гілки і зрозумів, що з його 90+ кілограмами там робити нічого. Інша справа — вчителька. Худенька, струнка. Ось вона б точно змогла.
— Що це ви так на мене дивитеся? — здивовано запитала Зоя Василівна. — Я не полізу. Я навіть до гілки не дотягнуся.
— Я вас підсаджу, — усміхнувся Михайло.
— Ще чого!
— Ну будь ласка, — Ганна взяла вчительку за руку. — Подивіться, як він боїться. А якщо він впаде?
Зоя Василівна підняла голову.
Кошеня знову жалібно нявкнуло, наче справді розуміло, що мова йде про нього.
— Добре, — нарешті сказала вона. — Тільки якщо ви, — Зоя подивилася на Михайла, — будете тримати мене дуже міцно і не впустите.
— Обіцяю, що все буде добре, — усміхнувся Михайло.
Зоя Василівна сіла на широкі плечі Михайла, той одразу підняв її з легкістю, а потім вона стала на плечі обома ногами і, тримаючись однією рукою за гілку, другою, під схвальні вигуки дівчинки та її батька — щосили намагалася дотягнутися до кошеняти.
— Ще трохи… — підбадьорював її Михайло. — Майже дістали.
Кошеня спочатку злякано позадкувало, потім, набравшись сміливості, обережно ступило їй назустріч і…
— Вийшло! Вийшло! — радісно заплескала в долоні Ганна. — Яка ж ви молодець, Зоє Василівно. Тату, тримай її міцніше. Не впусти.
Коли Зоя Василівна нарешті опинилася на землі, Ганна одразу простягнула руки до кошеняти і притисла його до себе.
А те одразу тихенько замуркотіло.
— Ну ось, — усміхнувся Михайло. — Слава Богу, всі живі-здорові. Але як же ти налякала мене, донечко, своїм цим таємничим зникненням.
— Вибач, тату. Я не хотіла лякати. Просто не могла його залишити самого. Він би не зміг сам спуститися.
Михайло подивився на Ганну і тільки похитав головою.
Саме за це добре серце він і любив свою доньку найбільше на світі.
— Можна ми візьмемо його додому? — запитала Ганна, показуючи поглядом на кошеня.
— Думаю, після такого знайомства відмовити буде важко, — усміхнувся Михайло.
— Тоді приглянь за ним, поки я буду отримувати підручники. І дивись — не загубися ніде. Щоб ми з Зоєю Василівною тебе потім не шукали.
Учителька не стрималася і засміялася.
— Так… Уявляю, як здивується мама, коли ви повернетеся додому разом із цим малюком.
— У мене немає мами… — зітхнула дівчинка. — Але мені б дуже хотілося, щоб вона була.
— Вибачте, я не знала… — злякано закліпала віями вчителька.
— Нічого, все нормально, — усміхнувся Михайло. — Вона покинула нас п’ять років тому. Поїхала за кордон. І більше я про неї нічого не чув. Точніше — ми з Ганною про неї більше нічого не чули.
На кілька секунд на задньому дворі школи запала тиша. Зоя мовчки дивилася на них — на великого, трохи незграбного чоловіка з добрими очима і на маленьку дівчинку з сірим кошеням у руках, і в грудях у неї в ту мить щось сильно кольнуло.
— Зате тепер у нас буде Кузя, — рішуче сказала Ганна, погладжуючи кошеня.
— Ти вже придумала ім’я? — заусміхався Михайло.
— Звісно. Хіба можна жити без імені?
*****
Михайло завжди приходив за Ганною сам. Іноді вони з Зоєю Василівною обмінювалися всього кількома фразами, іноді розмова затягувалася доти, доки шкільне подвір’я зовсім не порожніло. Вони обговорювали успіхи Ганни, смішні історії з класу, книжки, фільми, домашніх тварин і поступово перестали помічати, що давно говорять уже не тільки про школу.
Одного разу Михайло, стоячи в коридорі, дочекався, поки всі діти розійдуться, а потім рішуче ступив у клас.
Зоя Василівна спочатку широко усміхнулася, а потім, помітивши у нього в руках гарний букет, здивувалася.
— Це вам, — сказав Михайло глухо, простягаючи квіти. — І ще… Я б хотів запросити вас сьогодні на вечерю. Точніше — ми з Ганною дуже хочемо, щоб ви повечеряли разом з нами. Втрьох. Що ви скажете на це, Зоє Василівно?
Учителька зніяковіла, відчула, як зрадницьки горять вуха, але… квіти взяла.
Вони пахли осінню, домом і чомусь — надією. — Добре, — просто відповіла вона. — Я згодна.
Так само Зоя Василівна відповіла Михайлу, коли через рік він зробив їй пропозицію руки і серця.
У РАЦСі Ганна міцно тримала Зою Василівну за руку і…
…ніяк не могла перестати усміхатися. У ту мить вона почувалася найщасливішою дівчинкою на світі.
— А можна. Можна я тепер буду називати тебе мамою?
У молодої жінки на очах виступили сльози.
— Якщо ти сама цього хочеш, то, звісно, можна. Для мене це буде найціннішим словом.
Ганна міцно обійняла її.
Поруч стояв Михайло і дивився на них з усмішкою на обличчі.
Ось хто б міг подумати, що в один момент його з Ганною життя так круто зміниться?
Але дива все-таки трапляються.
І це диво, миле пухнасте диво, зараз лежить на підвіконні в квартирі і нетерпляче чекає, коли його сім’я повернеться нарешті додому.
