Сьогодні я сиджу на веранді й думаю про той день, коли Андрій приїхав додому. Було вже надвечір, він поставив на стіл пиріжки з райцентру, а сам мовчав. Я знала, що щось важке він несе. І коли він видихнув: «Мамо, я одружуюсь», серце моє спершу радісно тріпнуло — синові тридцять два, статний, роботящий, на пилорамі бригадиром. Я вже малювала в голові Лєночку з контори чи Орисю, дочку вчителя. Свою, з хорошої родини.
А він каже: «Катерина. Міська. Санітарка в лікарні». І посмішка моя впала. Слова «міська», «санітарка» — вони гірчили на язиці. Я спитала про рідню, а він: «Одна вона, мати померла, батька не знала». Двадцять вісім років, розлучена, і син Данилко, чотири роки. У мене в грудях похололо. Я відсунула стілець, підійшла до вікна, дивилася на порожній город. Повернулася — і обличчя моє стало кам’яне. Я крикнула: «Ти що, сину? Чужий хвіст на шию візьмеш? Не благословлю!» А він поглянув на мене з такою сталлю, якої я в ньому раніше не бачила. Сказав: «Одружуся, мамо. Можеш не приходити, але це моє життя». Я засліплена образою видихнула: «Тоді й ноги твоєї тут не буде!» Він хотів обійняти, я відсахнулася. Він сказав «Пробач» і вийшов. Двері зачинилися, і я лишилася у своїй крижаній чистоті. Плакала — гірко, від гордині, яку вважала любов’ю.
Вони розписалися в жовтні. Сіре небо, два свідки, тісна квартира. Я знаю це з переказів сусідів. Кажуть, Данилко спочатку боявся Андрія, а потім той ночував біля хворого хлопця, і малий прошепотів: «Тату, не йди». А я все сиділа в порожньому будинку, пестила свою образу. Минуло десять років. Андрій збудував свій дім, у них народилася Ганнуся. А я здавала. Ноги не слухалися, самота тисла.
І ось у листопаді я впала в льох. Лежала на холодній землі, думала: кому дзвонити? — і набрала Андрія. Він приїхав за двадцять хвилин, підняв мене, висохлу, на руки. У лікарні я боялася розплющити очі. А коли розплющила — побачила Катерину. Вона поправляла ковдру, годувала бульйоном. Поруч стояв високий Данило і маленька синьоока Ганнуся. Данило сказав: «Бабуся Олю, я ваш онук, якщо дозволите». І я заплакала. Я попросила пробачення. Останні п’ять років я прожила в їхньому домі. Пила чай з Катериною, дивилася, як Данило лагодить мотоцикл, а Ганнуся вчить вірші. Я сказала Катерині: «Ти мені дочка справжня». І пішла в березні, коли танув сніг.
Тепер я знаю: спорідненість — не група крові. Це коли ти сидиш біля ліжка хворої дитини о п’ятій ранку, коли прощаєш десятирічну тишу. Любов — вона в кожному прожитому разом дні. У тихому, теперішньому, вірному.
