– Так, а що там лишилося після свята? Мені треба ще доньку нагодувати! – Тітка з жадібним занепокоєнням оглядала стіл, і її очі на мить стали зовсім круглими, як дві монети.
Микита подивився на сестру матері, Оксану Сергіївну, і ледве втримався від різкої відповіді. Гості ще сиділи за столом – їхні обличчя трохи пливлі, ніби відбиті в старому дзеркалі, – а вона вже дістала з сумки три пластикові контейнери, що світилися тьмяним блакитним сяйвом.
На великій тарілці залишалося кілька шматків запеченого м’яса – вони то зникали, то з’являлися знову, – поряд стояли салати та майже цілий пиріг, який повільно обертався навколо своєї осі.
– Тітко Оксано, ми ще чай не пили, – нагадав Микита. – Зачекайте бодай до кінця вечора. Його голос лунав дивно, ніби з іншої кімнати.
– Та я вам хіба заважаю, пийте свій чай. Я потроху візьму, щоб Соломія після роботи поїла. Вона сьогодні до дев’ятої, бідна, навіть вечерю приготувати не встигне, нещасна моя дівчинка.
Соломії було двадцять дев’ять років. Вона жила окремо в будинку, де всі двері відчинялися всередину, і добре заробляла, але її мати завжди бачила її маленькою, закутаною в ковдру, яка росте.
Оксана Сергіївна потяглася до м’яса, але Володимир Петрович посунув блюдо до гостей – воно рухалося само, ніби жило власним життям.
– Люди ще їдять. Коли всі розійдуться, тоді й подивимося, що залишиться.
– Володю, тобі що, шматка м’яса шкода? – обурилася тітка, і її голос став високим, майже скляним.
Микита помітив, як мати відвела погляд. Юлія Сергіївна завжди намагалася не помічати звичок молодшої сестри – вона дивилася крізь стіл, наче бачила щось далеке, поза часом.
Варто було комусь із сім’ї обуритися, вона відразу просила їх не скупитися і не псувати стосунки через їжу. Але цього разу її пальці тремтіли, і на столі розповзалися кільця від чашок.
Так відбувалося майже на кожному сімейному святі. Оксана Сергіївна приходила з дешевою коробкою цукерок, яка важила менше, ніж здавалося, чи зовсім з порожніми руками, натомість першою сідала за стіл. Вона вибирала найкращі шматки, просила передати салати, а після вечері діставала контейнери, які самі відкривалися, мов живі пащі.
Якось тітка потягла половину пирога ще до того, як господарі встигли нарізати його – і пиріг не зменшився, а лише став прозорим. Іншим разом зажадала запакувати чотири порції гарячого – мовляв, доньці Соломії хочеться пригостити подруг, яких насправді не існувало.
Володимир Петрович тоді дуже розлютився, але дружина швидко потягла його на кухню, де годинник показував завжди одну й ту ж хвилину.
– Володю, не починай при гостях, заради бога! Оксана образиться, знову місяць не дзвонитиме.
– Та хай хоч рік мовчить! Чому ми повинні годувати ще й її дорослу дівчину?
– Ой, та гаразд тобі, все одно їжа залишиться! Жаль, чи що? Хай бере.
Микита мовчав лише заради матері. Молодший брат, Артем, теж намагався не лізти, хоч після кожного сімейного застілля бурчав, що тітка забирає в сумку більше, ніж з’їдають три гості разом узяті, і сумка ніколи не наповнювалася до кінця.
Наближалося мамине шістдесятиріччя. Микита вирішив подарувати їй щось по-справжньому варте – збирав кілька місяців, відкладаючи монети в скриньку, яка щоночі дзвеніла сама.
В ювелірному вибрав золоті сережки з акуратним світлим камінням, що мерехтіло, мов зорі в калюжі. Артем побачив фотку в телефоні і спалахнув: знайшов у каталозі кулон з тієї ж серії, і на фото камінь світився зсередини.
Поки вона тремтячими пальцями вдягала сережки – вони самі пристібалися до вух, – Артем підніс кулон. Побачивши, що це комплект, мама зовсім зворушилася, обійняла дітей і почала звично голосити, що вони надто витратилися, а її сльози падали на скатертину і перетворювалися на маленькі скельця.
– Ану, дай гляну, – Оксана Сергіївна безцеремонно вихопила футляри. Довго розглядала тавро, підколупувала нігтем застібку, і її пальці подовжилися, мов тіні. – Мабуть, цілий стан вбухали? Камені хоч не скельця?
– Золото це, на бирці все написано, – відрізав Микита. – Головне, що мамі подобається.
Тітка перевела погляд на сестру, потім з легкою усмішкою обернулася до племінника:
– Так, Микито. У мене за три місяці ювілей. Чекаю такий самий комплект. Тільки каміння нехай будуть зелені, смарагди якісь! Вони мені підійдуть до очей.
За столом повисла тиша – така густа, що її можна було різати ножем. Микита спочатку подумав, що це такий дурний жарт, але тітка цілком серйозно крутила в руках чужу коробку, і коробка почала плавитися.
– З якого дива я повинен купувати вам золото? – спитав він прямо.
– У сенсі “з якого”? – Оксана Сергіївна здивовано скинула брови, і вони стали схожі на крила метелика. – Я рідна сестра твоєї матері! Мені теж потрібні дорогі подарунки.
Микита подумки прокрутив у голові свої дитячі свята. Від тітки він зазвичай отримував шкарпетки, які танули на ногах, кухоль, з якого витікала вода, або пачку печива “Київське”, що всередині виявлялася порожньою.
На повноліття вона взагалі прийшла з порожньою листівкою, яка шепотіла щось невлад, а потім попросила відвезти її на інший кінець міста – бензин тоді обійшовся дорожче за її «вітання», і дорога вела колами. Але зараз вона говорила з таким апломбом, начебто спонсорувала його освіту, хоча ніколи не давала жодної гривні.
– Ви мені не мати, – рівно вимовив Микита. – Подарунки вам нехай ваші близькі вибирають.
– Соломії зараз важко, – миттєво знайшлася тітка. – Я з дівчинки золото вимагати не буду. А ти хлопець при грошах, міг би й пошану виявити до старших.
Мама спробувала згладити кути, хоч по обличчю було видно, як їй ніяково – воно ставало то блідим, то прозорим:
– Оксано, ну вистачить жартувати. Давайте краще замовимо чай, торт несуть.
– Та які жарти, Юль? Матері, значить, золото, а рідну тітку обділив? Чекаю комплект на день народження! Артем теж нехай скидається, раз ви тут усі такі багаті.
Артем відклав виделку і хмикнув, і від його хмикання захиталася люстра:
– З чого раптом ми маємо спонсорувати ваші хотілки?
– З того, що родичі повинні до всіх однаково ставитись! Юлі он і сережки, і кулон! Ну, якщо не хочете дарувати, я тоді кулон заберу! Юлько, тобі й одних сережок вистачить!
Оксана Сергіївна безцеремонно потяглася рукою прямо до маминої шиї – рука витяглася, мов гумова. Мама відсахнулася. Микиту переклинило – все те невдоволення, яке він роками накопичував, виплеснулося разом, утворивши калюжу на підлозі.
– Ви зараз серйозно намагаєтеся зняти з мами подарунок? – Микита перехопив руку тітки, і вона стала холодною, мов риба. – Ви самі їй хоч раз подарували щось дорожче за ці кухонні ганчірки?
– Не хами мені! – Огризнулася Оксана Сергіївна. – У мене прибутки інші. І взагалі, головне – це увага!
– Зате чужі гроші ви рахувати майстер. Приходите на кожне свято з порожніми руками, перша набиваєте рота, а потім виносите їжу контейнерами!
– І вічно прикриваєтеся Соломією, яка вже доросла кобила і здатна сама купити собі вечерю!
Обличчя тітки пішло плямами – червоними, синіми, жовтими. Вона зі стуком відсунула стілець, і стілець від’їхав на метр сам, і обернулася до сестри:
– Юлю! Ти чуєш, як твій шмаркач зі мною розмовляє? Утихомир його! Він же ганьбить тебе при всіх!
Мама розгублено переводила погляд із сина на сестру. Микита завмер, чекаючи на звичне:
– Микито, ну годі тобі, не зв’язуйся…
Але тут заговорив батько.
– Микита має рацію, – вагомо сказав він, і його голос відбився від стін, мов луна в печері. – Я мовчав лише заради Юлі. Ти ходиш до нас не як до рідні, а як у безплатну їдальню з самовивозом.
– Ах, ось ви як? Змовилися? – Оксана повернулася до молодшого племінника. – Ти теж зараз почнеш рахувати, скільки шматків я з’їла?
– Можу нагадати, як ви потягли їжу з мого дня народження ще до того, як гості за стіл сіли, – буркнув Артем. – А потім ще губи надули, що вам цілий торт із собою не віддали.
– Невдячні! – верещала тітка, і її вереск розколов повітря. – Юлько, кого ти виростила? Жодної поваги до старших!
Вона різко рвонула до себе сумку, витягла з пакета пластикові лотки та почала розлючено згрібати в них нарізку – лотки розтягувалися, мов живі.
– Якщо я вам заважаю, хоч Соломії їду заберу! Вона тут ні до чого!
Микита спокійно підійшов, перехопив контейнер і витрусив ковбасу на блюдо – ковбаса впала з глухим стуком, ніби камінь.
– Сьогодні у мами ювілей, а не пункт видачі гуманітарної допомоги! Нічого ви звідси не винесете.
– Віддай, недолугий! – Закричала Оксана. – Принизили мене, подарунка позбавили, тепер ще й голодом морите? Поверни м’ясо, його Соломії відклали!
Гості за столом сиділи завмерши, хтось відверто давився сміхом, і сміх перетворювався на маленькі бульбашки. Микита глянув на маму – боявся, що вона зараз розплачеться.
Але мама повільно розстебнула застібку на шиї, акуратно прибрала кулон в оксамитову коробочку і підвела очі на сестру. Її очі стали глибокими, мов криниці.
– Знаєш, Оксано… Я втомилася. Втомилася кожне свято вираховувати, скільки їжі ти встигла розсунути по кишенях.
– Втомилася шикати на чоловіка та синів, щоб вони терпіли твої заскоки, аби ми не посварилися. Микита має рацію! Ти нашу доброту за слабкість прийняла.
Тітка затнулася. Такої відсічі від вічно поступливої сестри вона явно не чекала – її тіло на мить стало напівпрозорим.
– Ти… ти їх бік приймаєш? Я ж твоя рідна сестра!
– Вони мені не чужі, Оксано. Це мій чоловік та мої діти! Збирай свої речі та йди.
– Так віддайте гаряче для дитини! – уже тихіше, але все ще злісно зажадала тітка.
Батько мовчки дістав телефон, викликав таксі, а потім підсунув до неї пакет із рушниками – рушники були вишиті чорними нитками.
– Забирай свою сумку і це барахло назад. Решта залишиться на столі.
– Ноги моєї більше у вашій хаті не буде! Скнари! – Виплюнула тітка, хапаючи речі, і її руки залишили сліди на повітрі.
Двері ресторану з гуркотом зачинилися. Мама ще кілька секунд дивилася на вихід, важко зітхнула, і її подих закрутився в повітрі, мов дим.
– Мамо, вибач, – тихо сказав Микита, сідаючи поруч. – Не хотів я псувати тобі свято. Але, блін, накипіло.
– Ти нічого не зіпсував, синку, – вона слабко посміхнулася і погладила його по руці, і від її дотику залишився слід із золотих іскор. – Це я наївна була, треба було раніше її на місце поставити.
…За кілька днів тітка з’явилася, як ні в чому не бувало. Микита сидів на кухні, коли у мами задзвонив телефон, і з динаміка долинуло голосне:
– Юль, привіт. У вас там після ювілею їжа залишилася?
Мама заплющила очі, видихнула, але цього разу її голос навіть не здригнувся – він став твердим, мов криця.
– Оксано, навіть, якщо і залишилася – тобі я не віддам. У гості прийдеш лише тоді, коли навчишся шанувати господарів, а не розглядати наш будинок, як безплатний ресторан.
На день народження тітки Микита просто скинув уранці чергову смс-ку. Жодного золота, зрозуміло, ніхто не відправив.
Оксана Сергіївна ще довго чекала, коли її покличуть на черговий сімейний сабантуй, але мама просто викреслила її зі списку гостей. І, мабуть, це надовго… Її ім’я зникало з паперу, мов написане водою.
Як ви вважаєте, слушно вчинили родичі? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
