Сьогодні я вкотре зрозуміла, що справжній відпочинок — це коли ти не втікаєш від родини, а повертаєшся до неї. Але все по порядку.
Тут, у санаторії в Карпатах, уже повелося після вечері вбиратися в святкові речі й іти гуляти. Більшість відпочивальників теж демонструють своє вбрання. Одна жінка зізналася: «Де ще, як не на відпочинку, “вигулювати” свої плаття? Удома нікуди вийти».
Я сіла на лавку, переконавшись, що вона чиста, що моїй світлій сукні не загрожує навіть порошинка. У руках — нова біла сумочка. Бічним зором я помітила, що до мене підійшов Юрко, неквапливо сів поруч.
— Помовчімо разом, — тихим і якимось проникливим голосом сказав він; голосом, що вписувався в усю цю гармонію тиші й гарного краєвиду.
Під бежевим піджаком біліла сорочка, штани бездоганно випрасувані, темне волосся підстрижене так, ніби він щойно вийшов із салону. Сивина на скронях, немов срібло, анітрохи не псувала зовнішності, а навпаки, додавала впевненості й солідності. Я ще позавчора помітила, що при зустрічі він особливо дивиться на мене, виокремлюючи серед інших жінок.
— Як ви гарно сказали: помовчімо разом, — відзначила я.
— З вами, Яринко, навіть мовчати приємно, хоча я завжди радий поговорити. — Юрко повернувся до мене впівоберта, ніби хотів повністю заволодіти моєю увагою. Я сподобалася йому з першої зустрічі.
Я теж повернулася до Юрка, випромінюючи тепло свого погляду.
— Між іншим, я чекав вас учора на танцях, а ви не прийшли… Не любите танцювати?
— Чому ж, танці мені подобаються, але вчора я гуляла. Увечері повітря ще свіжіше, хочеться дихати й дихати.
— Я не знав, що ви любите вечірні прогулянки. — Юрко майже непомітним рухом торкнувся моєї руки. Я відчула легкий імпульс від дотику. Його карі очі дивилися на мене з надією на більше.
— Запрошую вас сьогодні ввечері на прогулянку особливим маршрутом. Я сам його відкрив, там розкішний краєвид — добре видно гори. Але мені не було з ким поділитися своїм відчуттям краси… а тепер є з ким — з вами. — І він легенько стиснув мою руку, наче подавав сигнал до подальших наполегливих залицянь.
«Чому б і ні, — подумала я, — просто прогулянка. До того ж далеко ходити самій небезпечно, а якщо поруч чоловік — набагато надійніше». Я глянула на пару, що проходила повз нашу лавку: чоловік і жінка захоплено розмовляли, було видно, що познайомилися тут, у санаторії, і тепер приємно проводять час.
— Яка у вас, Яринко, гарна рука, — не сказав, а майже прошепотів Юрко. Він іще ближче присунувся до мене, милуючись моїм профілем.
Мені не хотілося питати, одружений він чи ні. Як правило, тут більшість невільні й виправдовують свої захоплення бажанням новизни та нових вражень. Просто зараз мені було напрочуд приємно сидіти на лавці з чоловіком, якому я, безперечно, подобаюся і який виокремив саме мене.
— А ходімо, прогуляймося просто зараз, — запропонував він. — Поговоримо, а ввечері я запрошую вас у кафе. — Юрко елегантно подав мені руку, допомагаючи підвестися.
Я без жодних умовностей одразу погодилася і, підхопивши білу сумочку, взяла Юрка під руку. Зробивши кроків п’ять, безтурботно, як дівчисько, махнула сумочкою й випустила її з рук. Сумочка впала в невелику калюжу, що лишилася після дощу. Я ойкнула від несподіванки й від контрасту: білосніжна сумочка лежала в багні.
— Нічого страшного, зараз буде як новенька, — Юрко обережно підняв сумочку й поставив її на траву. Я дістала серветки й почала відтирати. Але каламутні розводи все одно лишилися.
— Піду в номер, відмою, — сказала я.
— Тоді я тебе зачекаю. Або давай так, — він уже перейшов на «ти», — чекаю тебе після вечері на цьому ж місці. Гаразд?
Я кивнула й поквапилася до номера, тримаючи сумочку на відстані, щоб не забруднитися. Я відмила нову білу сумочку, яку купила спеціально перед від’їздом у санаторій. І начебто всі сліди грязюки було видалено, а все одно здавалося, що сумочка стала якоюсь брудною, втратила новизну.
Я згадала про запрошення Юрка на вечірню прогулянку, його погляд, що натякав на продовження, і відчула неприємний осад. За весь тиждень це почуття чогось неприємного, що дратувало мене саму, з’явилося вперше. Я раптом порівняла наші з Юрком стосунки, на перший погляд абсолютно безневинні для мене, із сумочкою, що впала в грязюку.
Задзвонив телефон:
— Мамо, Остапко з Назарком не дають мені робити уроки, — почула я в трубці голос молодшої доньки й сміх, що долинав.
— Ви чим там займаєтесь? — ніби повертаючись до реальності, спитала я доньку.
— Яринко, це я, — озвався голос чоловіка. — Онуків привів, ми тут пиріг вирішили спекти, а Соломія проти, каже, всю кухню заляпаємо.
— Андрію, купив би в магазині дітям чогось смачного, а я приїду, спечу пиріг, а може, й торт.
— Приїжджай уже швидше, ми всі за тобою скучили, — сказав Андрій. А потім тихо додав: — А я найбільше. Хочеш, прямо зараз сяду в машину й поїду по тебе.
— Уже трохи лишилося, потерпіть. Я теж скучила. Дай трубку Соломії.
Поговоривши з донькою, потім з онуками, сказавши чоловікові, що теж його люблю, я помітила, що запізнююся на вечерю. Швидко переодягнулася, взяла сумочку, покрутила її в руках і переконалася, що на ній не лишилося жодної краплі грязюки.
— Ось тепер добре, — з настроєм сказала я собі. І зовсім мені не треба бігти на прогулянку з якимось Юрком. Це я вже точно усвідомила, порівнявши сумочку, що впала в грязюку, з нашими стосунками, що назрівали.
Я відчула, як скучила за чоловіком, дітьми й онуками… А їхала ж відпочити від них, а тепер рада чути їхні голоси й рада була б побачити чоловіка на кухні, який намагається спекти онукам пиріг. Пригадала, як Андрій на 8 Березня хотів здивувати мене кулінарним шедевром — це було приємно й смішно від його невмілих дій. Смішно, але так мило й радісно.
Не поїду автобусом. Скажу Андрієві, щоб приїхав по мене, коли закінчиться путівка. Заодно покажу йому, які тут гарні місця, прогуляємося разом. І не треба нам жодної «брудної сумочки».
