Коли вершники наблизилися, собака підвела голову, глянувши на них очима, сповненими такого болю, що серце дівчини завмерло, а на очі набігли сльози…
Оксана накинула недоуздок на голову коня і вивела його з денника. Затягнувши вузол чумбура на розв’язці в проході стайні, дівчина з захватом поглянула на кобилу.
Вороної масті, з рівними білими шкарпетками на всіх чотирьох витончених ногах, Мрія була мрією багатьох вершників.
Взявши в руки щітку, вона почала чистити коня, не забуваючи нахвалювати його. Мрія нервово переступала з ноги на ногу, здіймала голову, прислухаючись.
Оксана лагідно погладила кобилу по шиї, не розуміючи, що з нею відбувається:
— Що сталося, Мріє? Що тебе турбує?
— Розмовляєш із конем? — запитав підійшовший конюх.
— Дядьку Іване, з нею сьогодні щось дивне, — Оксана продовжувала гладити лискучу шию коня. — Її привезли місяць тому, і за весь цей час вона ніколи так не поводилась…
— Щось її тривожить, — зауважив літній чоловік, окинувши кобилу досвідченим поглядом. — Дивовижно гарна!
— І характер у неї чудовий, — підтвердила Оксана. — І виїжджена прекрасно, досі не розумію, як колишня господиня могла розлучитися з таким конем.
— Значить, є прихована вада, — замислено мовив Іван.
— У ній немає вади! — одразу кинулася на захист улюблениці Оксана.
Мрія труснула головою, ніби підтверджуючи слова господині.
— Іч яка, образилася, — усміхнувся Іван, віддаляючись у своїх справах.
Осідлавши Мрію, Оксана вивела її зі стайні. Кобила уважно прислухалася до навколишніх звуків, насторожено поглядаючи в бік дороги, за якою виднівся ліс.
— Саме туди ми сьогодні й вирушимо, — помітивши, куди дивиться кінь, мовила Оксана. — На плацу ти чудово поводишся, час познайомитися з нашою природою.
Оксана вправно забралася в сідло і, підібравши повід, спрямувала коня до лісу…
Цього червневого ранку ще не було спекотно, і приємно було проїхатися верхи прохолодою. Мрія слухняно йшла туди, куди її спрямовувала вершниця. Час від часу вона зупинялася й ретельно прислухалася до лісових звуків.
Пустивши коня риссю, Оксана направила Мрію стежкою, де завжди любила їздити на Градомирі.
Дівчина згадала, як два місяці тому її коневі поставили невтішний діагноз, і їй довелося розлучитися з вірним другом. Його відправили на ферму в село, де повітря було чистішим, і напади кашлю в нього ставали значно рідшими.
Для змагань їй потрібен був кінь, і вони з тренером почали пошуки відповідного варіанту. Їхні пошуки завершилися того дня, коли Оксана побачила Мрію в одному зі столичних клубів області, і, проїхавши на ній верхи, зрозуміла, що це її вибір.
Кінь був чудово виїжджений і мав добру вдачу. Кінний клуб виділив кошти, і Мрія змінила дім.
Зараз, згадуючи момент придбання коня, Оксана пригадала, як дивно поводилася колишня господиня. Вона поспішала із завершенням угоди, ніби хотіла якнайшвидше позбутися Мрії.
Що ж сталося? Чому господиня вирішила продати такого прекрасного коня?
Мрія різко зупинилася. Оксана ледве встигла втриматися в сідлі, так сильно заглибившись у свої думки. Кобила завмерла на місці, і скільки б вершниця не намагалася її пришпорити, вона не рухалася.
— Чому ти не хочеш іти вперед?
Мрія тихо фиркнула, продовжуючи стояти на одному місці. Вона злегка повернула голову, глянувши праворуч.
Оксана теж подивилася в той бік, але нічого, крім трави й дерев, там не побачила. Що могло привернути увагу коня?
— Хочеш піти в той бік? — Оксана послабила повід, надавши Мрії свободу вибору напрямку. — Будь по-твоєму…
Мрія звернула зі стежки і кроком рушила в той бік, звідки лунав ледь чутний писк, який невдовзі почула й Оксана.
Кінь зупинився біля берези. На траві стояла коробка, притиснута зверху товстими гілками. З коробки долинав писк.
Оксана поквапливо зістрибнула з коня. Скинувши гілки з коробки, вона відкрила її. Усередині виявилося троє кошенят, які ледь розплющили очі. Вони жалібно плакали, кличучи маму-кішку, від якої їх відірвали таким жорстоким способом.
Оксана відчула, як у ній підіймається хвиля обурення:
— Як можна бути таким жорстоким?! — дівчина підняла коробку й підійшла до коня. — Мріє, швидше додому!
*****
— Неймовірно! — вигукнула Ірина Дмитрівна, тренер Оксани.
— Мрія привела мене просто до коробки, — підвела підсумок свого оповідання Оксана.
Вона поспіхом доставила кошенят у кінний клуб до місцевого ветеринара. Малюки виявилися здоровими, і на двох уже знайшлися майбутні господарі. Третього кошеняти вирішила забрати Оксана.
Чорне кошеня з білими лапками зачарувало її своєю схожістю з Мрією. Як тільки кошенята підростуть, вони роз’їдуться по домівках.
— Мрія — благородний кінь! — із захватом мовила Ірина Дмитрівна. — Люди проходять повз, а кінь — ні.
Тим часом Оксана та Мрія з головою поринули в підготовку до майбутніх змагань. Клуб чекав від пари високих результатів.
Підготовка до змагань забирала багато часу, і пара завжди тренувалася на плацу. У липні вони успішно виступили на місцевих змаганнях, посівши друге місце в середньому призі.
У серпні пройшли обласні змагання в сусідньому регіоні, звідки пара повернулася з перемогою. Попереду на них чекав старт в обласному центрі, до якого розпочалася ретельна підготовка.
— Оксано, чекаю тебе на плацу через сорок хвилин, — мовила Ірина Дмитрівна, зазирнувши до стайні.
Мрія стояла в проході стайні й нервово переступала з ноги на ногу. Кінь здригався всім тілом, і його гучне іржання розносилося всією околицею.
— Тихо! Тихо! — Оксана намагалася заспокоїти кобилу.
— Що з нею? — занепокоєно спитала тренера, яка ніколи не бачила Мрію в такому стані.
— Вона точно так само поводилася того дня, коли ми знайшли кошенят у лісі, — відгукнулася дівчина.
— Їдь на ній за територію клубу, можливо, щось сталося, — Ірина Дмитрівна озирнулася. — Візьми з собою Івана.
За двадцять хвилин двоє вершників виїхали з території кінного клубу. Оксана надала Мрії роль навігатора в цій поїздці.
Вони минули рівний ряд будинків на околиці міста і, вибравшись на дорогу, попрямували до лісу.
Несподівано Мрія різко розвернулася й помчала вздовж дороги. По шосе проносилися машини, хтось сигналив, боячись, що вершники можуть виїхати на трасу.
— Що за примха — йти на поводу в кобили! — бурчав Іван, не розуміючи, що чи кого вони шукають.
— Краще перевірити, що так турбує Мрію, ніж потім жалкувати… — Оксана не договорила.
На узбіччі дороги лежав збитий машиною вівчарка. Коли вершники наблизилися, собака підвела голову, глянувши на них очима, сповненими такого болю, що серце дівчини завмерло, а на очі набігли сльози.
Вони знайшли причину тривоги Мрії…
Оксана зістрибнула з Мрії, продовжуючи її хвалити. Вони щойно виступили на регіональних змаганнях із КЮРу середнього призу, і дівчина залишилася задоволеною результатом.
— Чудовий виступ! — до них підбігла Ірина Дмитрівна.
— Мрія чудово відчуває музику! — заправляючи стремена, із захватом відгукнулася Оксана. — Це найпрекрасніший кінь у Всесвіті!
— Це кінь із великою вадою! — пролунав за спиною дівчини різкий жіночий голос.
Оксана обернулася. На рудому коні сиділа жінка у фраку, готуючись до виступу. Обличчя здалося їй смутно знайомим…
— Чому Ви так кажете? — зовсім не дружнім тоном відповіла Оксана. — Ви зовсім не знаєте Мрію! Це благородний кінь…
— Із вадою! — жінка перервала мову Оксани. — Я чудово знайома з цією кобилою!
— Колишня господиня… — мовила Ірина Дмитрівна, впізнавши попередню власницю Мрії.
— Як Ви можете так говорити про неї?! — Оксана категорично не погоджувалася з думкою жінки.
— За рік володіння цим конем вона привела до мене кількох бездомних собак і котів, — ніби випльовуючи слова, відповіла жінка. — Попередні два господарі відмовилися від нього саме з цієї причини, як виявилось…
— Ви всі просто не змогли зрозуміти й усвідомити, наскільки благородний цей кінь! — заперечила Ірина Дмитрівна. — Це називається не «вадою», а благородством!
До Оксани підбігла вівчарка й, привітно махаючи хвостом, глянула на господиню відданими очима.
Рекс був саме тим псом, до якого минулого року Мрія привела допомогу. Пошуки господаря вівчарки не дали результату, і Оксана вирішила залишити пса собі.
Вдома на них чекало підросле чорне кошеня з білими лапками, якого Оксана назвала Місяцем.
Іван став гордим господарем цуценяти, якого Оксана з Мрією підібрали минулої осені.
В Ірини Дмитрівни з’явилася триколірна кішка, привезена з минулих змагань.
І ще три собаки та чотири коти, врятовані Мрією, яким успішно знайшли господарів. І все це називається «вадою»?
— Можливо, це у Вас вада… — окинувши жінку холодним поглядом, Оксана повела Мрію геть від колишньої господині.
Того дня Оксана та Мрія посіли перше місце. Повертаючись увечері додому після змагань, Ірина Дмитрівна та Оксана почули, як кінь б’є копитом об підлогу коневоза, явно намагаючись привернути до себе увагу.
Зупинивши машину, вони поспіхом відчинили двері коневоза. Мрія відповіла їм гучним іржанням. Комусь терміново була потрібна допомога…
З того дня Оксана зрозуміла: справжнє благородство не в тому, скільки ти маєш, а в тому, скільки добра ти здатен дати іншим, навіть якщо світ називає це «вадою».
