Третій день коробка стоїть біля моїх ніг, і дно вже розмокло від ранкової вогкості. Я поправила рушник усередині, перерахувала кошенят: усі п’ятеро. Двоє сірих, двоє смугастих, один чорний з білою грудкою. Чорний спав, смугасті вовтузилися, сірі тулилися одне до одного.
Базар прокидався повільно. Ніна з овочевого ряду вже виклала яблука гіркою, і від них ішов той кислуватий осінній запах, за яким жовтень відрізняється від усіх інших місяців. Небо висіло сіре, щільне, і холод забирався під куртку не одразу, а поступово, по сантиметру, від долонь до ліктів. Асфальт блищав від учорашнього дощу, і калюжі віддзеркалювали прилавки, людей, шматки неба.
Я дула на пальці. Пальці були червоні, незграбні, і рукавички я забула вдома, бо вранці думала не про рукавички, а про те, що сьогодні останній день, коли я можу тут стояти. Завтра приїде дочка забрати кішку, а кошенят дочка не візьме. Дочка сказала: «Мамо, ну куди мені п’ятьох?» І мала рацію. Але її правота нічого не вирішувала, а тільки робила важчим те, що й так було важким.
– Візьміть кошеня, – казала я кожному, хто сповільнював крок. – Гарненькі, ручні. Якщо вам не важко…
Люди проходили повз. Жінка з візком усміхнулася, але похитала головою. Чоловік у спецівці навіть не глянув. Дівчинка років десяти присіла, простягла руку, але мати смикнула її за рукав і потягла далі.
– Ну кому потрібні кошенята в жовтні? – сказала Ніна з сусіднього прилавка, перекладаючи яблука. – Весною ще можна, а зараз… Несла б ти їх назад.
Я мовчала. Назад означало те, про що я не хотіла думати.
Чорне кошеня прокинулося, підвело голову, пискнуло. Я опустила руку в коробку й почухала його за вухом. Картон під пальцями був м’який, вологий, і в одному куті вже почав розшаровуватися.
Він не сповільнив кроку, не ковзнув поглядом по коробці й далі. Зупинився, ніби врізався в невидиму стіну, і стояв так кілька секунд, дивлячись униз.
Худий, у потертій на ліктях куртці, руки в кишенях. Обличчя таке, яке буває в людей, які давно не висипаються, але не від роботи, а від чогось іншого. Світлі очі, стомлені. Щетина триденна, але охайна, ніби він її не відрощує, а просто забуває прибрати.
– Скільки їх? – спитав він.
– П’ятеро, – я випросталась, поправила куртку. – Два хлопчики, три дівчинки. Місяць і тиждень. До лотка привчені. Якщо вам не…
– Давайте.
Я кліпнула.
– Що?
– Усіх давайте.
Він витягнув руки з кишень і присів навпочіпки. Підняв чорне кошеня однією долонею, подивився йому в очі, легко розвів задні лапки, перевіряючи, потім поклав назад. Так беруть не цуценя в подарунок дитині. Так беруть тварину люди, які знають, куди дивитися й навіщо.
Я стояла й не знала, що робити з руками. Пакет із кормом, який я приносила щодня, раптом виявився не потрібним. Слова, які я готувала для кожного перехожого, теж стали не потрібні.
– Ви… усіх? – перепитала я.
Він кивнув. Підняв коробку. Я побачила, як його руки вже тримають акуратно картон, дбайливо, не стискаючи.
– Зачекайте, – я полізла в сумку. – Ось, тут корм, я купувала… І спеціальна суміш. Їх ще треба з піпетки підгодовувати, потроху. Погано поки самі їдять.
Він узяв пакет. Не подякував. Не всміхнувся. Просто кивнув і пішов, і коробка в його руках погойдувалася в такт крокам, і з неї стирчала руда смугаста лапка, що чіплялася за край.
Ніна свиснула.
– Ну й справи. Усіх забрав. Дивний якийсь.
Я не відповіла. Я дивилася йому в спину й не могла зрозуміти, чому всередині не стало легше, хоча саме цього я хотіла три дні. Мабуть, тому що віддати кошенят незнайомцю, який не пояснив навіщо, це не зовсім те саме, що прилаштувати. Прилаштувати означає знати, куди. А я не знала. Тільки бачила його руки, і руки були правильні, і цього мало б вистачити.
Я дістала з сумки блокнот і ручку. Пішла слідом, добре, йти далеко не довелося – незнайомець зайшов у під’їзд сусіднього будинку. Я, мов шпигунка, простежила за ним до самої квартири. Записала адресу. Про всяк випадок. Або не на всяк.
Черевики біля дверей стояли одні. Гачки на стіні в передпокої були порожні: чотири штуки, блискучі, і на кожному колись висіла куртка, шарф або парасолька, а тепер вони просто стирчали зі стіни, як питання, на які нікому відповідати.
Аркадій поставив коробку на підлогу в кухні. Кошенята заворушилися, одне пискнуло.
Він зняв куртку, повісив на єдиний зайнятий гачок.
Батарея під вікном була ледь тепла. Жовтень підкрадався до листопада, і опалення ввімкнули нещодавно, і труби ще гріли так, ніби самі не вірили, що пора.
Аркадій присів навпочіпки біля коробки. Чорне кошеня першим підвело голову й подивилося просто на нього, зеленими, мутнуватими ще очима, але вже з характером. Смужка світла з вікна лягала на лінолеум, і в ній кружляли порошинки, повільні, байдужі до всього.
Аркадій відкрив шафу, знайшов старий рушник. Махровий, блакитний, давно втратив колір і м’якість. Постелив його на підлозі біля батареї, переклав кошенят із коробки на рушник. Вони лежали купою, і лапки перепліталися, і він розбирати не став. Нехай.
Потім дістав із пакета корм, молочну суміш. Поклав на стіл.
Суміш потрібно було підігріти до тридцяти восьми градусів. Аркадій знав це, як знають власне ім’я: не згадуючи, а просто знаючи. Розвів теплою водою, поставив на слабкий вогонь, і стояв біля плити з градусником для води, який знайшовся в шухляді, і чекав.
Зібрав інструменти в коробку, віддав ключі, написав заяву. Тамара пішла в квітні, а до жовтня він перестав бути ветеринаром, тому що руки, які лікували чужих тварин, не змогли втримати власне життя. І здалося правильним зупинити все.
Але тіло пам’ятало. Піпетка лягла між вказівним і середнім пальцем так, як лягала тисячі разів. Ліва рука взяла кошеня, перевернула на спинку, підвела піпетку до губ. Крапля молока скотилася по підборіддю на рушник, і кошеня зачмокало, і Аркадій відчув, як щось у зап’ясті розслабилося.
Чорного першим, бо той був найменший і заковтував жадібно, квапливо, ніби боявся, що заберуть.
Сірих разом: вони лежали пліч-о-пліч і не хотіли розлучатися, і поки один їв, другий тикався носом йому в шию, і Аркадій притримував обох однією рукою.
Смугастих по одному, вони виривалися й пищали, і молоко текло повз по підборіддях і по рушнику, і він витирав їх куточком тканини, не дратуючись, а звично, як робив це роками в клініці, де господарі дивилися з тривогою, а він казав «усе добре, все нормально», і від його голосу заспокоювалися не лише тварини, а й люди.
Наївшись, кошенята заснули. Усі п’ятеро, на рушнику біля батареї, одне на одному. Чорний зверху, грудка біла, лапки звісилися. Аркадій сів на підлогу поруч і притулився спиною до стіни. Дивився, як вони дихають. Тонкий, частий, спільний звук, схожий на шелест.
Потім встав, вимив чашку. Висушив і поставив у шафу. Дістав іншу, чисту. Налив чаю. І поки пив, кошеня, одне зі смугастих, прокинулося, докотилося до його ноги й ткнулося носом у щиколотку. Ніс був мокрий, холодний, завбільшки з горошину.
Аркадій не чекав дзвінка в двері, бо дзвінок не працював уже півроку, і він не полагодив його, бо нікому було дзвонити. Стукіт. Три коротких удари кісточками. Так стукають люди, які не впевнені, що їх хочуть бачити.
Він відчинив. Я стояла на порозі в тій самій хустці, тільки сьогодні вона була пов’язана охайніше. У руках пакет, з якого йшов запах смаженого тіста й цибулі.
– Здрастуйте, – сказала я й одразу додала: – Я ненадовго. Тільки спитати. Як вони? Кошенята.
Аркадій відступив убік. Не запросив словами, просто відступив. Він, здавалося, навіть не здивувався, як я його знайшла.
Я ввійшла. Кошенята були на кухні. Рушник біля батареї, поруч миски, кожна підписана маркером: «чорний», «сірий-1», «сірий-2», «смугастий-х», «смугаста-д». Я подивилася на миски, на маркерні підписи, на рушник, і в мене стислося горло, бо людина, яка підписує миски на четвертий день, не збирається їх віддавати.
– Ось. Принесла, – я простягла пакет. – Пиріжки. Я подумала, може…
Я не закінчила, бо не знала, як закінчити. «Може, ви голодний» звучало б незграбно. «Може, вам самотньо» звучало б правдою, але правду казати було рано.
Аркадій узяв пакет. Поставив на стіл. Чорне кошеня сиділо в нього на плечі, вчепившись кігтями в светр, і я помітила, що светр уже в затяжках, і Аркадій їх не поправляв.
– Чай будете? – спитав він. Перша довга фраза за всю розмову.
Я кивнула. Сіла на табуретку, поклала руки на коліна. На кухні було тепліше, ніж у передпокої, і пахло молоком, кормом і чимось іще.
Кошеня зістрибнуло з плеча Аркадія й полізло до мене на коліна, і я підхопила його машинально, як підхоплюють те, що падає, не думаючи. Воно було тепле, і кігті проколювали тканину спідниці, і я не прибрала його, а тільки притисла долоню до спинки, відчуваючи, як б’ється під хутром швидке маленьке серце.
Аркадій розлив чай.
За тиждень Аркадій помітив, що коробка більше не потрібна. Кошенята спали хто де: двоє на кріслі, один на підвіконні, чорний у нього в ногах, смугаста на светрі, який він кинув на стілець і забув. Коробка стояла в кутку порожня, і він розплющив її, поклав біля порога замість килимка. Картон був м’який, потертий, і кошенята, проходячи повз, шкрябали його кігтями за звичкою, як шкребуть знайоме.
Я приходила через день. Приносила пиріжки, або сир, або яблука з того самого базару, від Ніни. Дзвінок він полагодив на другому тижні. Вона дзвонила, і цей звук, різкий, деренчливий, старомодний, був кращим за будь-яку тишу, яку Аркадій знав за останній рік.
У передпокої на гачках тепер висіли його куртка і її хустка.
Одного ранку чорне кошеня вибігло в коридор через прочинені двері. Аркадій вийшов за ним, підняв, і кошеня вперлося лапами йому в підборіддя, ніби хотіло подивитися, що там, за дверима, далі. Аркадій подивився теж. Сходова клітка, запорошене вікно, світло. Він стояв так кілька секунд, притримуючи двері ногою, щоб не зачинилися.
Потім повернувся в квартиру. Поставив кошеня на підлогу, і те побігло на кухню, де вже дзвеніли миски, бо решта четверо почули кроки й вирішили, що пора снідати. Двері Аркадій не став замикати на замок. Скоро прийде Лідія.
