Ярина злизувала білий крем із чайної ложки.
— Соломіє Петрівно, ви тепер пенсіонерка. Витрачати вам особливо нема на що. Ми з Тарасом вирішили врізати допомогу.
На столі стояв торт за тисячу двісті гривень. Куплений на пенсію Соломії.
Соломія дивилась на порожню чашку. Чай давно охолов. Усередині щось сухо клацнуло.
— У якому сенсі врізати? — запитала Соломія.
Ярина відклала ложку. Витерла губи серветкою. Рухи були повільні, господарські.
— У прямому. Вам учора перевели першу пенсію. Дванадцять тисяч гривень. Квартплата у вас три. На їжу вистачить з головою. Навіщо вам більше?
Тарас сидів поруч. Дивився в тарілку. Ковиряв виделкою рештки бісквіта.
— Тарасику, ти теж так вважаєш? — запитала Соломія.
Син знизав плечем.
— Мам, ну в нас іпотека. Машина в кредиті. Яринці треба зуби робити. Ти ж удома сидиш. Тобі ні проїзний не потрібен, ні одяг новий.
Соломія присунула до себе паперову серветку. Взяла ручку.
— Я сиджу вдома. З вашими дітьми.
— Ну ви ж бабуся! — обурилася Ярина. — Це ваша радість!
— Вісім тисяч, які ви мені давали, — Соломія написала цифру на серветці. — Це була не допомога. Це була плата за мою працю.
Ярина коротко засміялася. Не від веселощів. Від злості.
— Тьху. Лічильник увімкнувся. Яка праця? Ви з рідними внуками сидите!
— Сорок годин на тиждень. Плюс я забираю їх із садка. Плюс готую їм обід зі своїх продуктів.
— Ми вам внуків народили! — голос невістки злетів угору.
— Народжували ви їх собі, Яриночко.
Тарас із гуркотом кинув виделку на стіл.
— Мам, не починай. Яринка права. Платити рідній матері за час із внуками — це дикість. Ми більше гроші переводити не будемо. Крапка.
Соломія мовчки встала. Підійшла до комода. Відчинила верхню шухляду. Дістала зв’язку ключів.
Підійшла до столу. Кинула ключі перед сином. Метал брязнув об скло тарілки.
— Що це? — Тарас нахмурився.
— Ключі від вашої квартири. Раз я тепер просто любляча бабуся, а не безкоштовна нянька, мій графік змінюється.
Яринку вкрили червоні плями.
— Це як розуміти, Соломіє Петрівно?
— Дуже просто. Із завтрашнього дня ви самі відводите Остапка і Зоряну в садок. Лікарняні берете самі. Вихідні діти проводять із вами.
— Я працюю! — гаркнула невістка.
— Я теж працювала. Сорок років на заводі. Тепер я відпочиваю.
Соломія підійшла до вхідних дверей. Відчинила їх.
— Чай допили? Торт доїли? Вихід там.
Тарас підвівся першим. Обличчя червоне. Схопив куртку з вішалки.
— Ти ще пошкодуєш, мам. Подзвониш, коли стане самотньо.
Соломія Петрівна не відповіла. Вона зачинила двері й повернула замок.
У понеділок Соломія прокинулась о восьмій. На кухні було тихо. Ніхто не просив увімкнути мультики. Ніхто не розливав компот на чисту скатертину.
Вона зварила собі справжню каву. Дістала гарну чашку.
Дзвінок у двері пролунав о вісім п’ятнадцять.
Довгий. Нахабний. Безперервний.
Соломія підійшла до дверей. Подивилася у вічко.
На сходовій клітці стояла Яринка. У зубах затиснутий телефон. В одній руці жовтий пакет із супермаркету. Другою рукою вона тримала чотирирічну Зоряну за каптур куртки. Поруч переминався з ноги на ногу шестирічний Остапко.
— Відчиняйте! — крикнула Яринка в зачинені двері. Смикнула ручку.
Соломія натиснула кнопку домофона.
— Я сплю, Ярино.
— Соломіє Петрівно, не дуріть! Мені на роботу о дев’ятій! У садку карантин, я їх туди не поведу.
Діти захнипали. Зоряна почала терти очі брудною рукавичкою.
— А я на пенсії. У мене режим.
Яринка пнула двері чоботом.
— Я їх зараз тут залишу! На килимку! Самі потім опіці пояснюватимете!
Соломія притулилася лобом до холодного металу дверей.
— Залишай. Сусідка тітка Гапка якраз удома. Вона в поліцію одразу зателефонує. Скажу, що мати кинула дітей у під’їзді й утекла.
За дверима повисла тиша. Тільки чулося важке дихання невістки.
— Ви божевільна. Стара дідька, — процідила Яринка.
Кроки стихли. Ліфт брязнув дверима. Поїхали.
Соломія пішла на кухню. Кава вже охолола. Вона вилила її в раковину й налила нову. Руки трохи тремтіли. Але всередині було спокійно.
Тарас подзвонив в обід.
Соломія взяла слухавку не одразу. Чекала, поки він подзвонить утретє.
— Слухаю.
— Мам, ти зовсім з глузду з’їхала? — Тарас кричав у трубку. На фоні гуділи машини. — Яринці догану вліпили! Вона запізнилася на дві години, бо возила дітей до моєї тещі на інший кінець міста!
— І як там Параска Степанівна? — рівним тоном запитала Соломія Петрівна. — Зраділа внукам?
— Не біси мене. Навіщо ти влаштувала цей цирк?
— Тарасику, я попереджала. Мої послуги коштують грошей. Ви платити відмовилися.
— Да які гроші?! Це твоя кров!
Соломія взяла зі столу серветку з учорашніми записами.
— Кров? Добре. Три місяці тому ти позичив у мене дев’яносто тисяч. На ремонт коробки передач. Повернув?
Тарас запнувся.
— Я віддам. Зарплату затримають і віддам.
— Не віддаси. А я брала кредит на цю суму. І плачу відсотки зі своєї пенсії. Дванадцять тисяч, Тарасе. Мінус три комуналка. Мінус дві з половиною кредит за твою машину. Скільки залишається?
— Я тобі продукти привожу!
— Раз на місяць. Два пакети круп і курку. На дві тисячі гривень. А діти з’їдали в мене за тиждень на три тисячі.
— Мам, ну ти вічно все рахуєш! — завив Тарас.
— Довелося навчитися. Коли син рахує мою пенсію.
Соломія повісила слухавку. Натиснула кнопку вимкнення звуку.
Увечері в застосунку банку м’якнуло сповіщення.
Переказ від Тараса. П’ять тисяч гривень. Повідомлення: «На. Подавися».
Соломія переказала гроші назад. Повідомлення писати не стала.
Минуло два тижні.
Жили як чужі. Дзвінків не було. Соломія гуляла в парку. Читала книги. Здала в хімчистку старе пальто.
У п’ятницю ввечері вона пекла яблучний пиріг. Просто для себе. Запах кориці заповнив тісну кухню.
У двері подзвонили.
Соломія відчинила. На порозі стояв Тарас Володимирович. Вигляд пом’ятий. Очі бігають. Поруч стояв Остапко у брудній синій куртці.
— Мам, виручай.
Тарас вштовхнув сина в коридор.
— Що сталося?
— Яринка в лікарні. Підозра на апендицит. Я зараз до неї поїду, хірургів ловити. Зоряну теща забрала, а Остапка подіти нікуди. Залиш до завтра. Будь ласка.
Соломія подивилася на внука. Той стояв, опустивши голову. У руках тримав планшет.
— Гаразд. Проходь, Остапку. Роздягайся.
Тарас видихнув так, ніби мішок картоплі скинув.
— Спасибі, мам. Я подзвоню вранці.
Двері за ним зачинилися швидше, ніж Соломія встигла спитати номер лікарні.
Остапко зняв куртку. Кинув на підлогу.
— Підніми й повісь на гачок, — спокійно сказала Соломія.
Хлопчик спідлоба глянув на неї. Підняв куртку.
— Голодний?
— Ні. Ми в МакДональдсі їли.
Вони сиділи на кухні. Соломія різала пиріг.
— Як там мама? — запитала Соломія. — Сильно живіт болів?
Остапко уплітав пиріг.
— У мами не болить живіт.
Соломія завмерла. Ніж зупинився за міліметр від тарілки.
— А чому тато сказав, що вона в лікарні?
— Не знаю. Мама вдома купальник міряла. Вони з татом у спа-готель поїхали. У тітки Дзвінки день народження.
Усередині щось зачинилося на глухий, важкий замок.
Вона поклала ніж. Витерла руки. Взяла телефон.
Зайшла на сторінку Дзвінки, молодшої сестри Ярини. Перша ж історія завантажилася з веселою музикою.
Дерев’яний пірс. Басейн із гарячою водою. Яринка в новому зеленому купальнику цокається келихом із шампанським. Підпис: «Дівчатка такі дівчатка! Чоловіки оплатили вихідні!». Час публікації — сорок хвилин тому.
Заміський клуб «Сосновий бір». Це за двадцять кілометрів від міста.
У телефоні булькнуло повідомлення. Від Тараса.
«Мам, хибна тривога. Апендициту нема. Але лікарі сказали відлежатися. Ми до неділі в її мами побудемо. Нехай Остапко в тебе поживе два дні. Цілую.»
Соломія довго дивилася на екран.
Потім подивилася на Остапка. Той розмазував яблучну начинку по столу.
— Остапку, одягайся.
Хлопчик підняв голову.
— Куди? Ми ж тільки прийшли.
— Ми їдемо до мами. Поздоровляти тітку Дзвінку.
Таксі обійшлося у вісімсот гривень.
У салоні пахло дешевим ароматизатором і мокрим снігом. Остапко заснув на задньому сидінні. Соломія дивилася у вікно. Повз миготіли голі чорні дерева.
Жодної люті не було. Був холодний розрахунок.
Машина зупинилася біля кованих воріт клубу «Сосновий бір».
Соломія розрахувалася. Вийшла на морозне повітря. Вивела сонного Остапка.
Хлопчик позіхав і тер очі. Куртка застебнута криво. Шапка з’їхала набік.
На ресепшені стояла висока дівчина в строгій уніформі.
— Добрий вечір. Підкажіть, де проходить банкет Дзвінки Савчук?
Дівчина чергово всміхнулася.
— Зал «Перловий», по коридору праворуч. Вас провести?
— Ми самі знайдемо.
Соломія міцно тримала Остапка за руку. Вони йшли коридором із м’яким килимом. Грала приглушена лаунж-музика. Пахло дорогими парфумами й смаженим м’ясом.
Вона штовхнула важкі дубові двері залу «Перловий».
Усередині було чоловік двадцять. Довгий стіл заставлений закусками. Приглушене світло. За столом промовляв тост якийсь пухкий чоловік.
Яринка сиділа поруч із іменинницею. У вечірній сукні з відкритими плечима. Волосся гарно вкладене.
Тарас сидів навпроти. Сміявся, відкинувшись на спинку стільця. У руках склянка з віскі.
Соломія ступила в зал.
Кроки по паркету були гучними. Остапко спіткнувся об ніжку стільця й схлипнув.
Кілька людей обернулися. Тост затих.
Тарас повернув голову. Його усмішка сповзла так швидко, ніби її стерли ганчіркою. Обличчя зблідло.
— Мамо? — видихнув він. Склянка брязнула об край тарілки.
Яринка подалася вперед. Очі стали круглі, як блюдця.
Соломія підійшла просто до їхнього столу.
Вона не кричала. Не лаялася. Вона говорила рівно, але так, що чув увесь зал.
— Тарасе. Ви забули свій багаж.
Соломія підштовхнула Остапка вперед. Той побіг до матері й уткнувся носом у її вечірню сукню, залишивши на шовку вологий слід від брудного рукава куртки.
— Мам, я їсти хочу! — захнипав Остапко.
Яринка стиснула щелепи так, що жовна забухли.
— Соломіє Петрівно, ви що робите? — прошипіла невістка. — Ви нас перед друзями ганьбите! Забирайтеся негайно і заберіть його!
Дзвінка, іменинниця, підвелася.
— Тарасику, це що за цирк? Ви ж сказали, дітей прилаштували.
Тарас схопився. Схопив Соломію за лікоть. Пальці стиснулися боляче.
— Ти навіщо приперлася? Я ж просив!
Соломія повільно опустила погляд на його руку. Потім подивилась у вічі. Дивилася, як на перешкоду. Як на порожнє місце.
— Прибери руку, Тарасику.
Він відсмикнув пальці.
— Ви мені збрехали, — дзвінко промовила Соломія, щоб гості теж чули. — Про апендицит. Про лікарню. Скинули дитину, як річ у камеру схову, і поїхали пити.
— Ми втомилися! Ми маємо право на відпочинок! — вигукнула Яринка.
— Маєте. Але за свій рахунок. З дітьми будете відпочивати разом. Я на пенсії. Мій робочий день закінчено.
Соломія повернулася.
— Бабусю! — закричав Остапко.
Вона не обернулася. Вона йшла до дверей, дивлячись прямо перед собою.
У спину вдарив крик сина:
— Ти мені більше не мати! Забудь наш номер!
Двері зачинилися, відрізавши її від шуму зали.
У коридорі було тихо. Соломія поправила комір пальта. Викликала таксі назад. Усередині була дивна порожнеча, від якої чомусь дихалося дуже легко.
У неділю вдень ключ туго повернувся в замку квартири Соломії.
Двері здригнулися від удару.
Потім дзвінок. Довгий. Божевільний.
Соломія Петрівна заварювала чай в улюбленій чашці з котами. Вона не поспішала. Зняла чайник з плити. Витерла стіл губкою.
Підійшла до дверей. Відчиняти не стала.
— Хто там? — гучно запитала Соломія.
— Відчиняй! — голос Тараса зривався. — Замки змінила?!
— Змінила. Уранці слюсар приходив. Півтори тисячі взяв. Зі своєї пенсії.
Тарас ударив кулаком по дверях.
— Мам, ти при своєму розумі?! Яринка зі мною не розмовляє другий день! Дзвінка нас виставила зі свята! Там мій шеф був, він усе бачив!
— Твої проблеми, Тарасе.
— Винеси мої речі! — заревів син зі сходової клітки. — Інструменти, вудочки, ковзани зимові. Усе, що на балконі лежало.
— Винесу. У п’ятницю. Зберу в коробки й виставлю до сміттєпроводу.
— Ти хвора! Рідного внука на посміховисько виставила! Психіку дитині зламала!
— Психіку йому ламають батьки, яким він заважає пити шампанське в спа-готелі.
За дверима повисла важка тиша.
Потім Тарас процідив крізь зуби:
— Ти здохнеш на самоті. Ніхто склянки води не принесе.
Соломія всміхнулася. Своєму відображенню у вічку. Усмішка вийшла жорсткою.
— Кулер куплю. З доставкою додому. Прощавай, Тарасе Володимировичу.
Вона відійшла від дверей. Кроки на сходах стихли.
На кухні пахло свіжим чаєм і спокоєм. У квартирі не було ні чужих брудних черевиків, ні зламаних іграшок, ні крикливих родичів. Вона вперше за багато років належала тільки самій собі.
Соломія Петрівна сіла за стіл. Відпила гарячий чай.
А як би ви вчинили на місці Соломії: залишили дитину в себе, проковтнувши брехню, чи теж привезли її просто на вечірку до батьків? Бо кордони, виставлені з любов’ю, — це не жорстокість, а єдиний спосіб зберегти себе.
