Сьогодні о пів на сьому телефон розірвав тишу. Я ще стояла в коридорі з одним черевиком у руці. На екрані — «Соломія». Я не брала слухавку, поки не взула другий черевик, а тоді все ж натиснула і притисла телефон плечем.
— Лесю, мені терміново потрібно тисяч сорок. Дмитрик їде в табір, ну цей, мовний, і ще репетитор з математики, ти ж знаєш, які тепер ціни.
Ані «доброго дня», ані «як ти». Одразу сорок тисяч і Дмитрик.
— Доброго ранку, — сказала я.
— Та добре, добре. То перекажеш сьогодні? Бо місце в таборі пропаде.
***
Дмитрика привезли взимку, коли йому було два роки і три місяці. Соломія стояла на порозі з торбою через плече і коляскою, в якій спав племінник, і говорила швидко, наче боялася, що її переб’ють.
— Лесю, ну на пару місяців усього. Мені зараз узагалі ніяк. Сергій пішов, грошей немає, роботу треба шукати, а з ним я куди піду. Мама сказала, ти вільна, тобі простіше.
Вільна. Це слово в нашій родині прилипло до мене намертво, як цінник, який не віддерти. Тридцять один рік, своя однокімнатна квартира на Позняках, бухгалтерка в будівельній фірмі, не заміжня, дітей немає. Отже, вільна. Отже, простіше.
— Соломіє, у мене робота. Я о шостій виходжу з дому, о восьмій повертаюся.
— Ну є ж садок! Я тобі грошей підкидатиму, як влаштуюся. Ну Лесю. Ну рідна.
Мати подзвонила того ж вечора.
— Ти що, рідну сестру з дитиною на вулицю виженеш? У неї чоловік утік, вона сама не своя. А ти одна-однісінька, тобі ж неважко. Бог не дав своїх — то хоч племіннику допоможи.
Бог не дав. Це теж було сказано. Між іншим, як про погоду.
Я взяла Дмитрика на пару місяців.
Пара місяців розтягнулася так, що я перестала їх рахувати. Спочатку Соломія «шукала роботу». Потім знайшла, але «не склалося з начальником». Потім поїхала до Одеси «розвіятися, я ж мало не збожеволіла». З Одеси надсилала фотографії: вона на катері, вона з якимось засмаглим чоловіком, вона в ресторані. Грошей не надіслала.
Дмитрик пішов у садок біля мого дому. Я вставала о п’ятій, щоб устигнути зібрати його, відвести, доїхати до роботи. Хворів він часто, як усі садочкові діти, і тоді я брала відпустку за свій рахунок або сиділа ночами зі звітами, щоб удень бути з ним. Купила йому ліжечко, потім розклала диван, бо ліжечко стало замале. Черевики, куртки, шапки — усе купувалося якось само, без підрахунків, бо не дитині ж ходити в дірявому.
Соломія з’являлася раз на два-три місяці. Привозила іграшку, тиснула Дмитрика, плакала: «Як же я за тобою скучила, сонечко», а за дві години їхала — у неї були «справи», «зустріч», «нова людина, ти не уявляєш, який».
— Ти хоч би на підгузки залишила, — сказала я якось.
— Лесю, ну в мене зараз зовсім погано. Ось влаштуюся — усе поверну, гривня в гривню.
Дмитрик називав мене «мама Леся». Сам, ніхто не вчив. Я спершу поправляла: «я тітка», але він не розумів, і я перестала.
Він засинав у мене на плечі, коли я читала йому про Котигорошка. Він знав напам’ять усі літери в чотири роки, бо я викладала їх із магнітиків на холодильнику. Він плакав, коли я йшла на роботу, і зустрічав біля дверей, коли я поверталася.
П’ять років.
Забрала вона його влітку, перед школою.
Приїхала вже інша — повніша, у хорошому пальті, з новим чоловіком Костянтином, який чекав у машині.
— Усе, Лесю, я готова. Костя заробляє, квартира є, я Дмитрика в нормальну школу визначу, у нас там гімназія поруч. Дякую тобі, звісно, ти мене дуже виручила.
— Соломіє, йому сім років. Він тут усе життя прожив.
— Ну то він же мій син. Чого ти як нерідна. Дитина до матері має.
Дмитрик не хотів їхати. Чіплявся за мою кофту, ревів так, що сусіди визирали. Соломія роздратовано віддирала його пальці.
— Дмитрику, годі вже соромитися. Поїдемо до мами, у мами знаєш як добре, у тебе буде своя кімната.
Я сиділа на підлозі в коридорі, поки вони спускалися. Чула, як Дмитрик плаче на сходах. Потім грюкнули двері під’їзду, і стало тихо.
Я зібрала його магнітики з холодильника в коробку з-під взуття. Сховала в шафу, на верхню полицю.
Три роки Соломія майже не дзвонила. На Новий рік — чергове «з святом», на мій день народження — іноді згадувала, іноді ні. Дмитрика до мене не привозила. «Лесь, ну незручно, через увесь Київ тягтися, він же зайнятий, у нього секції».
Я їздила сама. Привозила подарунки, гуляла з ним у парку біля їхнього дому на вихідних, коли Соломія дозволяла. Дмитрик підріс, уже соромився обійматися на вулиці, але в парку, коли ніхто не бачив, усе одно брав мене за руку.
А потім і ці зустрічі зійшли нанівець. То Соломія «поїхала на дачу з Костянтином», то «Дмитрик у репетитора», то просто не брала слухавку.
І ось — пів на сьому ранку. Сорок тисяч.
— Соломіє, зачекай. Які сорок тисяч?
— Я тобі кажу. Табір, репетитор, ще форму йому треба, він увесь виріс. У мене зараз туго, Костя перебудовує бізнес, усе в обороті. А ти ж його любиш. Ти його виростила. Тобі неважко.
Оце «ти його виростила» я почула вперше за три роки. Раніше було — «він мій син», «дитина до матері». А тепер, коли знадобилися гроші, — виростила.
— А Костя? Ти ж казала, він заробляє.
— Я тобі пояснюю: у нього зараз усе в бізнесі. І взагалі, до чого тут Костя, це не його дитина. Сергієва. Точніше, моя.
— А Сергій? Це його син. Нехай платить аліменти.
У слухавці видихнули, важко, з надривом.
— Лесю, ти глузуєш? Я Сергія сто років не бачила, де я його шукатиму? Я тебе прошу, по-людськи. Рідну сестру. У тебе зарплата, у тебе кар’єра, ти живеш сама, на себе одну витрачаєш. А я мати, у мене дитина.
— У тебе дитина вже десять років. Дмитрик не вчора народився.
— Ну то й що? Діти грошей потребують постійно! Ти не знаєш, бо в тебе своїх немає!
Ось воно. Я навіть не здивувалася. Знала, що прозвучить, чекала, і все одно наче окропом облили.
— Своїх немає, — повторила я. — Тому я п’ять років ростила твого.
— Знову ти за своє! Сто років минуло! Чого ти заладила — ростила, ростила. Я тебе що, силувала? Сама взяла!
Того ранку я спізнилася на роботу. Сиділа в коридорі на табуретці, у черевиках, у пальті, і рахувала.
Ніколи не рахувала раніше. Не хотіла. А тут узяла аркуш, на якому був записаний рецепт від дільничної лікарки, перевернула і почала писати на звороті.
Садок — я платила сама, жодних пільг у мене не було, чужа дитина без документів на мені. Це раз. Одяг, взуття — що сезону. Це два. Іграшки, книжки, розвивальні заняття. Ліки — Дмитрик лежав із запаленням легенів у шість років, я брала відпустку за свій рахунок. Зуби — водила до платного стоматолога, бо в районній поліклініці черга на місяць. Ліжечко, диван, постіль, дитячий посуд.
Виходило, що за п’ять років я витягла зі своєї кишені стільки, що на ці гроші можна було цілий рік не працювати.
А Соломія не дала жодної гривні. Жодного разу. Ні на підгузки, ні на куртку, ні на ліки.
І тепер просила сорок тисяч. Сьогодні. Щоб місце в таборі не пропало.
Я склала аркуш учетверо й прибрала в сумку.
Увечері Соломія подзвонила знову. Цього разу спокійніша, заходила здалеку.
— Лесю, ну ти подумала? Я не наполягаю на сорока. Хоч тридцять. Хоч двадцять п’ять, хоч на табір.
— Я не дам, Соломіє.
Пауза.
— У сенсі — не даси?
— У прямому. Не дам ні сорок, ні двадцять п’ять. Ти його мати. Ти його забрала, коли стало зручно. Тепер утримуй сама.
— Лесю! — голос підскочив. — Як у тебе язик повертається! Це ж Дмитрик! Ти його на руках носила!
— Носила. П’ять років. Безкоштовно. А ти в цей час в Одесі на катері каталася. Я просила тебе хоч на підгузки залишити — пам’ятаєш, що ти відповіла? «Влаштуюся — поверну». Де мої гроші, Соломіє? Гривня в гривню, ти обіцяла.
— Ти… ти дорікаєш мені старим? Мені тоді не до того було! У мене життя руйнувалося!
— А в мене не руйнувалося? Я о п’ятій ранку вставала. Я звіти ночами здавала, щоб удень із ним сидіти. Я три роки заміж не вийшла, бо якому мужикові потрібна жінка з чужою дитиною, яку навіть усиновити не можна, бо мати жива-здорова і катається по морях.
У слухавці заплакали. По-справжньому чи ні — я давно перестала розрізняти.
— Я думала, ти його любиш, — сказала Соломія тонко.
— Люблю. Тому й не дам тобі грошей. Бо вони підуть не на табір. Я знаю твої табори. Знайди Сергія, подай на аліменти — це законно, це правильно. Або попроси Костянтина, раз заміжня. Але я тобі не банкомат, який вмикається, коли в тебе «все в обороті».
Мати подзвонила другого дня. Я знала, що подзвонить.
— Лесю, що я чую. Ти відмовила сестрі?
— Вітаю, мамо.
— Не «вітаю», а відповідай! Соломія в сльозах, у неї дитина без табору залишається, а ти, рідна тітка, копійки пожаліла! Як тобі не соромно!
— Мамо. Я п’ять років ростила Дмитрика. Де була Соломія?
— Ну була в неї важка смуга! Чого ти як той прокурор, усе підраховуєш! Рідна кров, а ти як чужа.
— Рідна кров. А коли мені було пізно народжувати, і я з чужою, по суті, дитиною сиділа замість свого життя — то це яка кров була?
Мати на мить замовкла.
— Ну ти ж сама погодилася. Тебе ніхто не силував.
— Погодилася. Тому що ти сказала: «Бог своїх не дав, допоможи хоч племіннику». Пам’ятаєш? Допоможи. Я допомогла. П’ять років. А тепер Соломія вимагає ще, і я знову погана.
— Вона не вимагає, вона просить!
— Вона вимагає, мамо. З «ти повинна» і «у тебе своїх немає». Це не прохання.
— Я тобі так скажу, Лесю, — мати знизила голос, і я відчула, що зараз буде вирок. — Не даси грошей — можеш на свята не приїжджати. Раз ти родині чужа.
— Добре, — сказала я. — Не приїду.
Я перша поклала слухавку. Раніше завжди чекала, поки мати договорить.
Соломія пішла ва-банк за тиждень. Написала повідомлення, довге, на пів екрана.
Суть проста: «Раз ти така, я всім розповім, що рідна тітка відмовилася допомогти дитині. Що покинула його, викинула з життя, коли став не потрібен. Подивимося, як на тебе люди дивитися будуть».
Я читала, стоячи біля плити. Перечитала двічі. Потім написала відповідь, повільно, добираючи кожне слово.
«Розкажи. А я покажу чеки. У мене збереглися — за садок, за лікарів, за все. П’ять років. І розкажу, як ти на підгузки не могла залишити, поки Одесою каталася. І як забрала Дмитрика, коли стало зручно, а потім три роки до мене не підпускала. Подивимося, Соломіє, кого люди засудять».
Чеків у мене, звісно, були не всі. Дещо лишилося — довідки з платної клініки, договір із садком. Але Соломія того не знала. І Соломія замовкла.
Назавжди.
Минула весна, почалося літо. На день народження матері, коли їй виповнилося шістдесят п’ять, мене не покликали. Я дізналася про це, коли побачила: двоюрідна сестра виклала фотографії застілля, усі там були — і Соломія, і Дмитрик у новій сорочці, і мати на чолі столу. Без мене.
Я дивилася на Дмитрика на цьому фото. Він витягнувся, став незграбним, як усі підлітки, але очі лишилися ті самі — я б їх із тисячі впізнала. Ті самі, що дивилися на мене знизу вгору, коли я читала про Котигорошка.
Дзвінок пролунав у червні, пізно ввечері, з невідомого номера.
— Мамо Лесю? — голос ламався, перескакував з низького на високий. — Це я, Дмитрик. Я з телефона друга. Мені мама не дозволяє тобі дзвонити, каже, ти нас покинула.
Я опустилася на табуретку.
— Дмитрику. Я тебе не кидала. Чуєш? Ніколи.
— Я знаю, — сказав він тихо. — Я пам’ятаю, як ти літери на холодильник вішала. Я все пам’ятаю. Просто мама говорить інше.
Ми поговорили хвилин десять. Про школу, про те, що він тепер захопився робототехнікою, паяє щось. Я слухала і боялася дихати, щоб не сполохати. Наприкінці він сказав:
— Я тобі ще подзвоню. Тільки мамі не кажи, гаразд? А то вона телефон відбере.
— Не скажу, — пообіцяла я. — Дзвони, сонечко. Коли захочеш.
Гудки.
Він подзвонив ще двічі. Потім перестав — то чи в друга скінчився телефон, то чи Соломія пронюхала. Я не знаю. Номер, з якого він дзвонив, більше не відповідав.
Я дістала з верхньої полиці шафи коробку з-під взуття. Відкрила. Магнітики — синя «А», червона «Б», жовта «В». Усі літери, за якими він учився читати, лежачи в мене на плечі.
Я розклала їх на холодильнику. Одну за одною, як колись. «Д», «М», «И», «Т», «Р», «О». Постояла, подивилася. Потім дістала телефон, знайшла останній номер, з якого він дзвонив, і зберегла. Записала — «Дмитрик». І поклала телефон на стіл, екраном угору, щоб бачити, якщо загориться.
Я не знаю, чи правильно відмовила. Але знаю, що довше не можу бути тим, хто вмикається лише тоді, коли потрібні гроші. Я виростила його не для того, щоб мене використовували. І він це пам’ятає. А більше мені нічого й не треба.
