Слухай, я тобі зараз таке розповім — ну прямо кіно, а не життя. Богдан Ковальчук стояв посеред просторої вітальні, залитої м’яким світлом, і зверхньо дивився на дружину. Він почувався так, ніби щойно зірвав джекпот. П’ятдесятирічному чоловікові здавалося, що він зараз на піку форми, а майбутні грандіозні зміни в особистому житті лише додають йому переможної впевненості.
— Давай без драм, Ярино, — оксамитовим, трохи поблажливим тоном промовив Богдан, застібаючи ґудзик на піджаку. — Ми дорослі люди. Я зустрів іншу жінку. Може, ти й здогадувалася, не знаю… Коротше, їй тридцять, у нас справжні почуття. Я не хочу вести подвійну гру, тому кажу прямо: ми з тобою розлучаємося і з цього дня не живемо разом.
Сорокап’ятирічна Ярина сиділа в шкіряному кріслі. Ефектна, впевнена, вона не ламала руки, не бігла по валер’янку і не намагалася з’ясовувати стосунки.
Ярина мовчки відпила кави з порцелянової чашки, чекаючи продовження. Її спокій трохи збивав Богдана з пантелику, але він швидко опанував себе.
— Квартира, як ти пам’ятаєш, моя. Дошлюбна, — він наголосив на останньому слові, ніби вбиваючи цвяха. — Я не звір, щоб виставляти тебе на вулицю вночі. Даю тобі два дні на збори. Вихідні повністю твої. Я поїду з Соломією в Карпати, щоб не заважати тобі пакувати речі. У понеділок уранці ми з нею заїдемо сюди. Їй не потрібні твої сльози, істерики та чужа енергетика в домі. Сподіваюся, ти встигнеш звільнити територію?
— До понеділка? — рівним голосом перепитала Ярина. — Цілком. Мені вистачить двох днів.
Богдан задоволено кивнув. Йому подобалося, що розлучення проходить так цивілізовано. Він завжди вважав себе великодушним чоловіком.
Великодушність Богдана, щоправда, закінчувалася там, де починалися його особисті фінанси. Усі п’ятнадцять років шлюбу він не втрачав нагоди нагадати, що Ярина прийшла «на його територію».
От тільки «територія» п’ятнадцять років тому була похмурою бетонною коробкою з трьох кімнат, де майже не було меблів і натяку на затишок. Богдан тоді гордовито заявляв, що головне — це квадратні метри, а спати можна й на матраці. Він був патологічно скупий на побут. Усі особисті гроші відкладав на дорогі автівки, які, до речі, передбачливо оформлював на свою матір, Одарку Степанівну Ковальчук.
Ярина, жінка з гарним доходом і чудовим смаком, жити в спартанських умовах категорично не збиралася. Їй потрібен був комфорт. За перші ж кілька місяців шлюбу вона повністю, від і до, обставила всю квартиру на свої особисті заощадження.
Це вона замовляла меблі для кімнат і дорогий кухонний гарнітур у класичному стилі, який ніколи не старіє. Це вона підбирала якісну вбудовану техніку, оплачувала укладання дорогого паркету, купувала люстри та шила на замовлення важкі портьєри, які ідеально гармоніювали з інтер’єром.
А потім у Ярини з’явилося хобі — антикваріат. Протягом усього шлюбу вона потроху купувала вишукані речі. Богдан лише поблажливо усміхався: «Твої гроші — твої пилозбірники, грайся. Мені ці музейні експонати задарма не потрібні».
Однак він попросив свою матір приїхати на вихідні, коли Ярина мала збирати речі.
— Мамо, ми розлучаємося. Усе буде цивілізовано. Але ти на всякий випадок приглянь за Яриною, щоб вона чогось зайвого не прихопила з мого дому.
— Звісно, Богданчику. Я завжди на твоєму боці, — підтримала сина Одарка Степанівна.
І уявляєш, доля любить іронізувати саме в такі моменти. У суботу вранці, коли свекруха збиралася їхати до сина, у неї різко підскочив тиск. Довелося викликати швидку, лікарі суворо прописали постільний режим. Контролер вибув із гри.
А Богдан тим часом пакував у шкіряну валізу свої речі, паралельно роздаючи дружині останні вказівки.
— Значить так, Ярино, — Богдан зупинився посеред коридора, оглядаючи свої володіння. — Забирай свій одяг, косметику, вазочки всякі. Тільки давай без вандалізму.
Ярина, притулившись до одвірка, схрестила руки на грудях:
— Що ти маєш на увазі під вандалізмом?
— Вбудовану техніку не чіпай. Вона монтувалася під цю кухню, отже, це тепер частина моєї квартири. Духовка, посудомийка — усе залишається на своїх місцях, я до них звик. І ось цей антикварний комод у спальні теж залиш.
— Комод? — Ярина трохи підняла брову. — Ти ж називав його дровами.
— Соломії він сподобається, — відрізав Богдан. — Вона взагалі в захваті від обстановки. Каже, у мене чудовий смак. Тож не псуй інтер’єр.
Соломія Бондаренко справді була в захваті. Тридцятирічна жінка, яка працювала адміністраторкою в салоні краси, щиро вірила, що витягнула щасливий квиток. Богдан здавався їй заможним, солідним естетом. На всіх фото в соцмережах він вальяжно позував то в глибокому шкіряному кріслі, то на тлі дорогих картин, то спираючись на той самий різьблений антикварний комод. Соломія була абсолютно впевнена, що переїжджає в розкішні хороми до багатого чоловіка, який забезпечить їй сите життя.
— Як скажеш, Богдане, — на губах Ярини ковзнула ледь помітна холодна посмішка. — Я заберу тільки своє.
— От і розумниця. Добре, що без скандалів. Завжди знав, що ти розумна й не підеш проти моєї сили. Ключі не залишай, я в понеділок просто зміню замки, — він підхопив сумку й вийшов за двері, передчуваючи тріумфальне повернення з новою дружиною.
Коли Богдан уже влаштувався з Соломією в номері спа-готелю в Карпатах, йому прийшло повідомлення від матері.
— Богдане, не можу до тебе додзвонитися. У мене тиск, приїжджала швидка, я не зможу поїхати до тебе й проконтролювати Ярину.
Богдан вилаявся. Скасувати відпочинок із новою коханою він не міг і не хотів. «Та не буде Ярина нічого виносити. Вона не з таких», — подумав він і відповів матері черговим смс. Мовляв, бережи себе.
А тим часом Ярина одразу після від’їзду Богдана набрала номер, який приготувала ще вчора ввечері.
— Алло, це Ярина, я вам дзвонила. Так, адреса та сама. Чекаю вас за годину. Машина потрібна найбільша, яка є у вашому автопарку. Так, з інструментами. Демонтувати доведеться багато.
Слідом за цим дзвінком жінка підтвердила бронювання складу для зберігання особистих речей. За ці два дні, які їй на виселення відвів колишній чоловік, знайти хорошу й порожню квартиру для довготривалої оренди було неможливо. Тому Ярина вирішила, що перший час поживе в мами, поки шукатиме відповідний варіант.
Опівдні до квартири зайшли шестеро кремезних чоловіків у робочих комбінезонах. З ними прибув професійний електрик і фахівець зі збирання-розбирання меблів.
— З чого починаємо, господине? — діловито поцікавився бригадир, оглядаючи масштаб робіт.
— Починаємо з усього, — спокійно відповіла Ярина. — Знімаємо фасади з кухні. Витягуємо варильну панель, духовку, витяжку, мікрохвильовку та посудомийну машину. Далі — м’які меблі, спальний гарнітур. Антикваріат пакувати в потрійну пухирчасту плівку, особисто перевірю кожен кут.
Робота закипіла. У квартирі стояв гул шурупокрутів і шелест пакувальної стрічки. Це не був істеричний збір речей ображеної дружини — це була чітка, холоднокровна логістична операція. Ярина керувала процесом із грацією полководця.
З вікон зникли важкі оксамитові штори, зі стін зняли картини. Електрик відключав і знімав дорогі люстри та бра, залишаючи замість них звичайні лампочки.
Дорогий паркет глухо заскрипів під важкими черевиками вантажників, які виносили шкіряний диван, шафу, різьблений комод і побутову техніку. Квартира стрімко втрачала свій лиск, перетворюючись на ту саму гулку, похмуру бетонну коробку, якою й була п’ятнадцять років тому.
Увечері суботи величезна вантажівка, припаркована біля під’їзду, була забита під зав’язку. Бригадир, витираючи піт зі лоба, піднявся на поверх востаннє. Ярина стояла посеред порожньої, випотрошеної кухні.
— Господине, — важко дихаючи, сказав чоловік. — Проблема. У вантажівку більше ні сірникової коробки не влізе. Забили під саму стелю, дверцята ледь закрили. У нас тут лишився обідній стіл і табуретка. Будемо другу машину викликати через них?
Ярина подивилася на добротний дерев’яний стіл і самотню табуретку поруч.
— Ні, не треба, — вона усміхнулася. — Залишайте. Хай це буде мій прощальний подарунок молодятам. Їм же треба на чомусь будувати світле майбутнє.
Вона ще раз окинула поглядом голі стіни з дротами, що стирчали, і вийшла, зачинивши за собою двері.
Ранок понеділка видався сонячним. Богдан припаркував автівку біля під’їзду, галантно відчинив двері перед Соломією й допоміг їй дістати чемодани. Вона готувалася переступити поріг розкішної квартири в статусі нової господині.
— Ну ось ми й удома, люба, — урочисто промовив Богдан, повертаючи ключ у замку.
Він розчахнув двері й галантно пропустив Соломію вперед.
Вона зробила два кроки в передпокій. Цок-цок. Звук її підборів гулким, аж різав слух, відлунням розлігся по порожній квартирі.
Соломія завмерла. Богдан, який ішов слідом, наштовхнувся на неї й обурено підняв очі. Слова застрягли в нього в горлі.
Перед ними простягалася абсолютно порожня квартира. У вітальні не було ні меблів, ні телевізора, ні картин, ні штор на вікнах. Замість розкішної кришталевої люстри під стелею сумно хиталася гола лампочка. Зі спальні зяяла порожнеча — ні ліжка, ні антикварного комода, який так подобався Соломії.
Богдан у шоці рвонув на кухню. Там, де ще в п’ятницю стояв дорогий кухонний гарнітур із вбудованою технікою, тепер стирчали виводи водопровідних труб і чорніли розетки.
Посеред цієї дзвінкої порожнечі стояв один-єдиний стіл і один табурет. На столі матово блищали ключі Ярини.
— Богдане… — голос Соломії зірвався, перетворившись на тонкий писк. Вона повільно повернулася до нього. Її обличчя спотворила гримаса нерозуміння й наростаючої люті. — Що це? Де все?! Де меблі? Де техніка?!
— Ярина… — тільки й зміг вичавити ошелешений чоловік, переводячи погляд із підлоги на порожні стіни.
— Ти ж казав, що в тебе повністю обставлена квартира! Ти казав, що ми будемо жити в комфорті! Ми що, на цій табуретці спатимемо по черзі?! Тоді замовляй нові меблі негайно!
Богдан судорожно ковтнув. Він чудово розумів, що грошей на нові меблі, та ще такого рівня, у нього немає. Усі його заощадження були вкладені в автівку, оформлену на маму, а до наступної зарплати лишалося ще два тижні. Щоб заново обставити трикімнатну квартиру хоча б найдешевшими шафами й ліжками, доведеться брати величезний кредит у гривнях. А спати сьогодні вночі їм доведеться або на підлозі в цій квартирі, або їхати в орендовану однокімнатну квартирку до Соломії.
Притулившись до стіни, Богдан згадав слова Ярини під час їхньої останньої розмови: «Я заберу тільки своє…». І колишня дружина дотримала слова: не зачепила його стіни. Вона забрала лише те, що належало їй…
Знаєш, мене завжди щиро смішили ці картонні страждання з дешевих мелодрам. Ах, він привів іншу! Я зберу сумочку, гордо підніму голову, змахну сльозу й піду в захід сонця, залишивши їм усе нажите непосильною працею.
З якої радості доросла, успішна жінка має виступати спонсором чужого щастя? Гордість — це не піти з однією валізою, великодушно подарувавши колишньому свій комфорт. Гордість — це забрати своє, куплене за свої кровні, і лишити нахабу рівно з тим, що він реально заслужив. Богдан так кпив зі своїх «дошлюбних квадратних метрів»? Будь ласка, Ярина повернула йому його бетонну коробку в першозданному вигляді. Насолоджуйтеся, любі.
