Минуло десять років відтоді, як Катерина покинула свого чоловіка Остапа з двома маленькими доньками — просто відмовилася стати доглядальницею, коли його прикувало до інвалідного візка. І ось колишня дружина знову стояла на порозі їхнього будинку під Києвом: постаріла, виснажена, у повному фінансовому дні після того, як другий чоловік зібрав валізи й зник. Вона прийшла просити грошей. Остап, який десять років сам тягнув на собі Ярину та Соломію, неохоче впустив її до хати. У повітрі густо висіла невисловлена образа, а дівчатка — тринадцяти й десяти років — стояли біля батька холодні та мовчазні.
Вечеря видалася ще тим випробуванням. Вареники з вишнями холонули в тарілках, розмова не склеювалася, а кожна спроба Катерини заговорити наштовхувалася на чемну, але крижану відповідь. Вона сиділа в домі, повному спогадів, у яких не брала участі, і почувалася чужою серед людей, які колись були їй найріднішими. Життя, на жаль, іноді повертає нас туди, звідки ми втекли.
Після вечері Остап дістав із шафи стару, зачитану до дірок і перемотану скотчем книжку «Пригоди Лисички-сестрички». Це була не просто дитяча казка. На полях виднівся його акуратний почерк: дати, короткі записи про перші слова, перші кроки, перші сльози й перші перемоги дівчаток. Усі ті десять років, які Катерина прожила у Львові, будуючи нове життя, він старанно вписував у ці сторінки. І тепер простягнув їй книжку — мовляв, читай уголос.
Голос Катерини тремтів, зривався, ламався. Дівчата вперше дивилися на матір не як на фотографію, а як на живу жінку — розгублену, винну, справжню. А потім почалися запитання — болючі, дитячі, прямі. «Чому ти пішла?» «Тобі було нас шкода?» «Ти хоч раз згадувала про нас?» Катерина не мала відповідей, які могли б усе виправити. Довелося визнати: вона пропустила їхні дні народження, не знала їхніх страхів і мрій, не тримала їхніх долонь, коли вони плакали. І цього вже не змінити.
Наприкінці Остап мовчки поклав на стіл гривні — стільки, щоб вона могла винайняти житло й перепочити. «Це не прощення, — тихо сказав він. — Просто не хочу, щоб діти бачили, як їхня мати голодує». Він також віддав їй книжку — хай дочитає історію, яку сама ж покинула на середині. Коли Катерина вийшла за поріг, родина перегорнула сторінку. Стара, болюча історія лишилася позаду, а попереду чекала нова.
