Так буває Ніхто не чекав Тарасика в цьому світі. Та він прийшов. Гучним плачем заявив про голод, увагу й догляд. А мама Мама Соломія втекла, ледве тримаючись на ногах від слабості всього через два дні після пологів. Її не звязувало почуття з крихітним згустком життя, не мала сили прийняти відповідальність. Їй лише девятнадцять: єдина рідна людина бабуся пішла рік тому, хлопець обіцяв багато, та покинув, а батьки загинули в автоаварії ще в її дитинстві. Батько виріс у дитбудинку, а в мами були сестри, що вже роками жили в Канаді зі своїм батьком, її дідом, без жодного звязку.
Якась безглузда сімейна історія з образами та суперечками за майно Спочатку їй було байдуже, а коли бабусі стало зовсім погано і вона потрапила до лікарні, про минуле думати зовсім не хотілось. Цього року вона мала закінчити технікум одразу з одногрупниками, а тепер Ну, нічого, якось сама впорається, але сама! Дитина важко! Нестеренно важко! А їй і так важко, хіба вони не розуміють? Тож вона покинула крихітку Тарасика, може, хто допоможе. Як колись його дідові. А ці люди все приходять, щось говорять хто вони, чому, незрозуміло. Їй не до них Коли трохи сили прибачить, вже якось далі житиме
Та Тарасику мама потрібна не потім. Вона потрібна зараз, миттєво! Притулити щічку до маминої груди, насититись молоком, відчути биття її серця Та немає тепла, тому страшно й самотньо. Він плаче, потребує мами. А його беруть на руки, постійно чужі руки. Годують молоком, але це не мамине, через що болить та крутить маленький живіт. Сон неспокійний, в очікуванні Та навіть крізь неспокійний дрім малюк впізнав би мамин голос. Та голоси чужі.
Малий Тарасик умів чекати. Він чекав мамині руки, тепло її тіла, смак її молока і, мабуть, молився своїм немовлячим богам усіма відчуттями, навіть сопінням крихітного носика.
І боги почули. Завідувачка пологового відділення, добра жінка із щирим серцем, не звинувачувала юну матір, але змиритись, що такий милий ангелятко залишився без матері, не могла. Вона використала всі звязки, дізналась про Соломію, знайшла адресу в Канаді діда Соломії та прадіда Тарасика. Довго розмовляла з ним по відеозвязку, розповіла про нещасну й самотню внучку без допомоги у цьому світі й про крихітного хлопчика, що ще й життя не почав, а вже нікому не потрібен. Дідусь був занадто старий на далеку подорож, зате приїхали обидві тітки, Соломіїні сестри. Хвора Соломія лежала вдома. Груди палали і ссав нестерпний біль, молоко ледь зцежувалось, температура піднялась. Вона ледве тяміла, що взагалі діється, хто ці люди і чого вони хочуть. Швидка повернула юну матір до пологового, де доглядальні сестри, ніжно та рішуче, незважаючи на сльози й опір, зцедили залишки молока, збили температуру й принесли Тарасика. Він пильно дивився на неї маленькими оченятами, морщив носик і корчив усілякі гримаси. Чи впізнала вона сина? Звичайно. Взяла на руки. Значить, вже не відпустить. Потім її виписали з пологового, і дві голосні базікаючі тітки відвезли її із сином додому. Там уже чомусь сама по собі зявилась ліжечко, комод наповнився пелюшками й крихітним одягом Тітки розмовляли з нею, годували знайомими макаронами з сиром, що звуть пастою. Та неважливо, як звуть їхні страви, важливо вона вже не сама. Важливо те, що хтось питає: “Як почуваєшся? Ти їла? Пий більше чаю з молоком буде більше молока. Може, трохи поспиш? Ти цілу ніч не спала з Тарасиком”
Ви гадаєте, це історія про хлопчика Тарасика чи його маму, юну й налякану? Ні, зовсім ні. Це розповідь про завідувачку лікарні й усіх чуйних людей, що виконують не лише професійний обовязок, а й маленький крок понад нього. І саме цей “маленький крок” рятує людські життя, зєднує долі й дарує щастя. Так він став щастям для крихітної людини та її юної мами. Якщо кожен із нас робитиме “маленький крок” понад положене, не буде байдужим до чужої біди, то уявите, наскільки прекраснішим стане наш світ! Допомагати, навіть коли це вимагає додаткового зусилля саме в цьому сила людяності та є сенс справжньої спільноти.
