— То це ти все влаштувала, бабусю? — запитала Ярина, дивлячись на портрет.
Після сварки з чоловіком Ярина не спала всю ніч. Вона давно відчувала, що щось не так у їхніх стосунках, але коли він прийшов увечері й сказав, що кохає іншу, вона все одно не була готова до такого удару. Він пішов, а вона довго ридала та шкодувала себе.
То їй хотілося його повернути. Але повернути — означало пробачити зраду. А Ярина не була впевнена, що зможе довіряти Олегові після всього.
То бажалося йому помститися, щоб і він страждав. Але ж кохання не зникає відразу, навіть коли тебе зрадили. Тому вона відклала цю думку на потім, а зараз почала думати, як жити далі.
Уже перед світанком їй раптом спам’яталося, як кожного літа батьки відвозили її до бабусі в маленьке містечко під Києвом, і як вона була там щаслива. Ох, якби тепер втекти туди, повернутися в минуле, знову стати маленькою дівчинкою…
Але бабусі не стало три роки тому. Ярина не пам’ятала, щоб батьки продавали її квартирку. Може, у бабусі були ще родовичі, і вони тепер там живуть? Треба запитати в мами. І з цією щасливою думкою вона заснула.
Тієї ночі їй приснився парк біля будинку бабусі. Бабуся в кремовому старомодному плащі й солом’яному капелюшку сидить на лавочці й дивиться, як Ярина з якимсь хлопчиком граються з цуценям. «А я ж знала, що ти приїдеш, чекала», — раптом промовила бабуся й глянула просто на неї. Не на ту маленьку дівчинку, яка бігала з песиком, але саме на нинішню, дорослу Ярину.
Від бабусиного погляду вона й прокинулася. Сон був настільки реальним, що довго не могла позбутися знімкового відчуття, ніби бабуся поряд.
Чим більше Ярина згадувала той сон, тим ясніше розуміла — це знак. Якщо бабуся сказала, що чекає, значить, треба їхати.
— Мам, а що з квартирою бабусі після її смерті? Ти її не продавала? Хтось із родичів там живе? — запитала вона ввечері.
— Та ні, звісно. Звідки тобі таке? У бабусі нікого не було, крім нас. Вона лист залишила, де написала, що оселя тобі.
— То я можу там жити? — зраділа Ярина.
— Та не розумію, до чого ти везеш? Хочеш у Київщину податися? І що ти там робитимеш? Яка дурниця в голову влізла? — почала мати.
— Мам, я так не можу. Ти мені заважаєш, я тобі. Мені треба хоч на час змінити обстановку, подумати, розібратися в собі…
Справа в тому, що квартира, де вони жили з чоловіком, була подарунком від його батьків. Залишатися там Ярина не могла й переїхала до матері. За два роки самостійного життя вона відвикла від маминих порад і нотацій. А тут доводилося слухати, що Олег «одумається, повернеться, і його треба пробачити, бо такого чоловіка більше не знайдеш».
— Та ж квартира стара, давно потребує ремонту. Не думаю, що тобі там буде краще. Поезжай на море, якщо хочеш відпочити.
За інших обставин Ярина так і зробила б, але сон її не давав спокою.
— А ключі від бабусиної квартири у тебе?
— Ключі? Десь були… — Мати підійшла до комоди й пошукала у шухлядах. — Ось. Схоже, це вони. — Вона подала Ярині зв’язку з двох ключів. — Поки батько був живий, він доглядав за помешканням своєї матері. Я не втручалася. Зовсім про неї забула. Давно треба було продати, — махнула рукою мати.
— Я поїду, подивлюся, тоді й вирішимо. Добре? — Ярина стиснула ключі в долоні.
— Ти серйозно хочеш туди? А робота?
— Відпустку візьму. Не відмовляй, мені треба хоч на час вибратися.
Наступного дня Ярина з сумним виразом обличчя прийшла до начальниці й подала заяву на відпустку. Та відчула співчуття до бідної дівчини, сказала, що «усі чоловіки козли», і підписала.
Ввечері Ярина зібрала речі, а вранці вирушила на вокзал із думкою, що починається новий етап життя. Через п’ять годин таксі зупинилося біля старої цегляної п’ятиповерхівки. Вона піднялася на другий поверх і завмерла перед пофарбованою у коричневий дерев’яною дверима.
Раптом її охопили сумніви: чи правильно вона вчинила? Адже всім відомо, що в минуле не повернешся, бабусі немає, і від себе не втечеш. Але Ярина була занадто втомлена, щоб відразу їхати назад. Вона вставила ключ у замок — і він легко повернувся.
Квартира зустріла її знайомими з дитинства речами, задушливим повітрям і тишею. Без бабусі все тут здавалося чужим. Вона розчинила вікна, обійшла кімнати, потім переодяглася й взялася за прибирання: зняла завіски, чхаючи від пилу, вимила вікна й підлогу.
Коли вінколи вона впала на диван, сил не було навіть дійти до ванної. Правда, їх вистачило, щоб не жаліти себе, не копатися в думках і не сумувати за Олегом.
Але коли вона все ж зібралася в душ, різкий дзвінок у двері знову розірвав тишу.
На порозі стояла повненька жінка років п’ятдесяти, з круглим посмішкуватим обличчям і дрібними посСусідка представилася Наталкою і, розповідаючи, як була знайома з бабусею, запросила Ярину на чай, а та, усміхнувшись, зрозуміла, що саме так — через прості розмови, нові знайомства та спогади — вона нарешті знайде свій шлях до щастя.
